Тепер вона стояла перед мною в позі давньогрецького філософа і дивилися своїми блакитними очима просто в мої, від чого мені стало трохи ніяково.
— Якби все ще було попереду, то я би не зачаровувався зараз вами, — відповів я, посміхаючись.
— Є інстаграм? — вона дістала телефон, відкрила застосунок і поклала його переді мною, біля моєї ще не розпочатої чашечки з еспресо. Я побачив її ім'я — Оксана. Підписавшись на неї в інстаграмі, я запитав, чи вона вільна завтра, але виявилося, що в неї буде найближчий вихідний в четвер. Ми домовилися зустрітися.
Коли я зайшов додому, то зразу побачив, як Даня сидів на кухні тільки в трусах і тримав книжку Достоєвського в руках. Вона була з шафи моєї бабусі.
— Ти знову голий? — запитав я вже трохи роздратованим тоном.
— В тебе дуже тепло в квартирі, гріх цим не скористатися.
— Це Достоєвський?
— Так, "Біси". Один із моїх улюблених романів. Читав його двічі, а тепер подумую, зараз листаючи, щоб і третій раз перечитати. Твоя бабуся, видно, теж його читала, — говорив Даня, поки я знімав черевики.
— Фанат. Три рази читати один і той самий роман, та ще й Достоєвського, — сказав я, пройшовши на кухню.
— А що не так з Достоєвським? — спитав він мене.
— Думаю, як мінімум те, що Федір Михайлович був шовініст.
— Від цього він як письменник гіршим не став. А може, навіть кращим. Це по-перше, а по-друге — хто не був шовіністом в дев'ятнадцятому столітті? — запитав Даня. Після деякої паузи продовжив: — Взагалі, він був націоналістом, а не шовіністом.
— В чому різниця? — підтримуючи розмову, я все ще думав про ту дівчину з аеропорту.
— Націоналісти люблять "своїх", а шовіністи ненавидять "чужих", — відповів Даня.
— Добре, до чорта Достоєвського і шовінізм з націоналізмом.
— Нехай так, але цей роман прочитай, — порекомендував він мені.
— Про що роман? — запитав я, підтримуючи тему на автопілоті.
— Про доленосний вплив ідеологій на слабкий розум. Прочитай, — повторив Даня, поклавши книгу переді мною на стіл. Нічого не сказавши, він попрямував до себе в кімнату.
15.02.22
Даня приїхав на пів години раніше на сеанс. Він ходив у дворику двадцять п'ять хвилин без зупинок колами, то в одну, то в іншу сторону. Втома від останніх днів, яку він відчував вранці, зникла від тривоги, яку він відчував зараз. Він знав, що сьогодні йому доведеться зануритися в тему, якої уникав майже все своє свідоме життя і все своє свідоме життя лиш іноді торкався її ненадовго. Всі роки психотерапії, в основному, були присвячені тому, щоб торкатися цієї теми все частіше і напрацюванню вміння переносити, затримуючись на ній якомога довше. Він розумів, що результатом саме цієї довготривалої терапії стала його зустріч з мамою в неділю. Інакше він би знову не відважився. З тією самою мамою, яку він на багато років викреслив зі свого життя, і тією самою мамою, яка весь цей час була витіснена зі свідомості в частину несвідомого його психіки, породжуючи багато різних емоцій, причину яких було неможливо відслідкувати, коли вони з'являлися без, здавалося б, жодних причин на це. Даня всіма силами втікав від них, використовуючи все і всіх, щоб заповнювати в собі ту діру в душі, яку неможливо було залатати. Він прекрасно це розумів, присвячуючи себе терапії і пошукам причин тих, часом нестерпних, шквалів емоцій, які виринали з його внутрішнього пекла. Він знав, що хай як би старався викреслити її зі свого життя, це неможливо, поки вона витіснена і замкнена в несвідомому. Потрібно було зустрітися віч-на-віч і подивитися в очі своїм страхам, своїй ненависті, своєму нерозумінню. Це те, що могло його роздавити остаточно, але й іншого виходу не було. Якщо ігнорувати й далі, справляючись тільки зі симптомами, то це призвело б до поступового поглинання його цими симптомами — закономірного згасання в алкогольній залежності або раптового чергового імпульсивного зриву в спробах самознищення, і якась з тих спроб закінчилася б фатально. Він усе це знав, розібравшись в тому, як влаштована психіка, і віддано приходив знову й знову на терапію працювати з цим. Звідки він знаходив мотивацію продовжувати, дуже важко сказати. Можливо, завдяки когнітивним здібностям, гострому розуму і своєрідному, хоча і цинічному й дуже дивному сприйняттю цього світу, який, так часто здавалося, він ненавидить усім своїм єством. А можливо, його спасли ті роки в Іспанії, де в сім'ї Хорхе він зміг відігрітися і отримати базові опори, які допомагали йому, прокидаючись вранці, зберігати яку-не-яку, але цікавість до світу. А можливо, просто це був його хрест.
Даня ходив по цьому дворику, куривши сигарету, і думав, що нічого не може із собою зробити. Він був приречений на те, що, здавалося, неможливо контролювати. Те, що він не бачив у собі ще два роки тому, але в якийсь неочікуваний для нього момент почав помічати, як час від часу, один або два рази на тиждень, звідкись із середини проривається хвиля з нестерпними переживаннями, і він наче потопає в ній. Спасаючись від неї, він починає тікати в алкоголь, наркотики, секс, бійки — в усе, де є драйв, яким можна заповнити ту діру всередині себе, через яку виривається ця непідвладна йому хвиля. Ця хвиля є причиною приступу болю, нестерпної тривоги, страшної чорної прірви, яка виринає несподівано і до якої неможливо підготуватися. Тому що ця хвиля є тобою. Всім тим, що ти не хочеш бачити, всім тим, що ти ховаєш від своїх очей, бо якби ти не навчився колись так робити, то не вижив би. Він розумів, що він заховав маму, тому що вона могла вбити його душу. Звести з розуму, не залишити каменя на камені від його психіки. Знищити його особистість.
Дитині треба було вижити і тому її відправив в ті темні частини свого несвідомого, що дали змогу психіці вберегтися. Ціною зламаної особистості, назавжди зміненого характеру і психічного розладу, але він все-таки вистояв. Раз чи двічі на тиждень він мав ці приступи, які були все його свідоме життя з ним, але які почав помічати тільки пару років тому. Він стояв і думав про це перед сеансом. Він не розумів, чому не можна просто зібратися з волею і проявити характер, щоб перечекати цю хвилю, бо такі хвилі ж завжди як з'являються, так і зникають. Він відчував безсилля перед цим.
На цій сесії він мав розповісти про свою зустріч з мамою. Даня думав про свій симптом, про ці хвилі двічі на тиждень, щоб не думати про те, що так важко зносити. Про причину, саме про рідну матір — жінку, яка привела його в цей світ і яка все, що подарувала йому — зневіру і пустоту, від якої ніяк неможливо втекти. Пустоту від того, що ти тут зайвий.
В таких роздумах пройшли ці двадцять п'ять хвилин. Даня пішов до будинку, на п'ятий поверх, де був кабінет тієї єдиної жінки в усьому світі, в якій він бачив останні пару років образ свого ідеалу жіночності. Образ того, що можна жити інакше. Бачити, що жити інакше можливо. Образ цієї жінки жив у його голові безперервно. Вона ж, своєю чергою, старалася не ставити більше двох складних клієнтів по вівторках і не переносити зустрічі з Данею на інші дні.
— Як ти? — запитала терапевт, уважно дивлячись своїми зеленими очима на Даню після того, як він сів навпроти неї. На ній була легка усмішка і сконцентрованість погляду.
— Я тут подумав, поки піднімався по сходах, — розпочав Даня, — що якщо в 2014 році після Майдану було якесь піднесення і здавалося, що ми всі зробили крок вперед, то в 2019-му після виборів, хоча у багатьох знову було це відчуття піднесення, але ми всі зробили два кроки назад.
— А як це зараз про тебе?
— Ніяк. Просто хотів, щоб ти знала, що я на вибори не ходив, — пояснив Даня. — Я не зрозумів, як так сталося. Я досі цього не розумію.
— Люди зробили свій вибір, — відповіла вона. — Але краще скажи мені, як пройшов твій тиждень.
— Я зробив те, що збирався. Я її побачив.
— Маму? — запитала терапевт. Її лице змінилося. Привітна усмішка зникла і залишився тільки сконцентрований погляд, який став ще більш сконцентрованим через напруження деяких лицевих м'язів. Вона не поворухнулася і чекала на відповідь.
— Так, — сказав Даня, зробивши паузу. Він подивився на картину на стіні і продовжував дивитися на неї секунд десять, після чого додав: — Не можна сказати, що вона була рада мене бачити. Розповідати немає що. Я побив якогось алкаша, з яким вона живе, ледве не задушив її саму, а вона сказала, що ненавидить мене, бо я такий же садист, як мій батько. При цьому постійно кричала своїм мерзенним голосом: "Чого ти сюди прийшов? Чого ти сюди прийшов?"
— Ти її душив? — спитала спокійним тоном терапевт.
— І якби міг, то задушив би, — відповів таким самим спокійним голосом Даня. Його очі набралися сліз, але він був злим, що не давало йому заплакати. — От скажи, для чого я поїхав?
— Ти поїхав побачити маму, для себе.
— Щоб що? Щоб побачити кого? Щоб зрозуміти що? — Даня викрикнув кожне питання, які вирвалися з нього. Кожне із них супроводжувало махання перед собою правою рукою, яку потім знову поклав на бильце крісла.
— Я можу тільки зробити припущення, а ти мені скажи, чи в них ти зможеш побачити сенс для себе, — запропонувала вона монотонним спокійним голосом.
— Добре.
— Наприклад, я можу припустити, що ти міг побачити й усвідомити, що ти не був спроможний в тринадцять років нічого зробити. В ситуації, коли ти свідчив проти неї в суді. Що ти був заручником обставин, а не тим, хто може її спасти, хоч як би сильно ти цього хотів. Отже, ти не повинен був винити себе всі ці роки за те, що вийшов на трибуну суду і сказав правду, коли тільки правда могла щось змінити, — вона зупинилася і зробила паузу, але коли побачила, що Даня не збирається на це реагувати, то запитала: — Як тобі таке моє припущення?
— Які ще є припущення? — запитав у відповідь Даня холоднокровно, не змінившись в лиці після слів психотерапевта.
— На жаль, в мене є зараз ще тільки одне, — відповіла вона ще більш спокійним і монотонним голосом.
— Яке?
— Що зараз, на жаль, тобі теж не під силу нічим їй допомогти. Можливо, вже нікому не під силу, — сказала терапевт, уважно дивлячись Дані в очі і не змінюючи ні свого виразу обличчя, ні пози тіла.
— Тобто я сюди проходив три роки, щоб просто зрозуміти, що я безсильний? — запитав роздратовано Даня.
— І цим самим прийняти своє безсилля і позбавитися почуття провини, — відповіла на це вона.
— Враховуючи, скільки я плачу кожний тиждень, то це дуже дорого для того, щоб просто перестати винити себе в чомусь, — відповів Даня.
— Деяким людям це не дає жити все життя.
— І що? В одних одне в житті трапляється, а в інших інше, але якось же живуть люди без психотерапії, — продовжував Даня.
— Але так часто не можуть рухатися вперед, — не змінюючи спокійний тон, відповіла терапевт і продовжила: — Я вважаю, що ти, знайшовши хоробрість зустрітися з мамою вже як дорослий з дорослим, маючи за спиною досвід життя, ти можеш сам стати опорою для свого внутрішнього дитячого "Я".