Цю порожнечу підкреслювала мовчанка поміж Славою і Василісом. Вона почала збирати порожні чи напівпорожні склянки, а він — гроші. Бабіс, здається, залишив більш, ніж належало. Слава крадькома спостерігала за Василісом. Не розуміла чому, але відчувала, що той продовжує перебувати в стані негативного збудження. Здається, ось-ось зірветься. "І що його так пече?! Звісно, ситуація не з приємних, але від того мені мало би бути гірше". Спитати не насмілювалась, аби не викликати бурю Василісових емоцій. На її щастя, відчинилися двері й з'явилися нові люди.
Наступного дня за обідом вирішила все ж спитати Василіса, що вчора його так розхвилювало.
— Хочу спитати тебе про вчорашнє, — почала несміливо.
— Що саме? — холодно й насторожено перепитав.
— Я помітила, хоча, може, й помиляюся, що тобі не сподобалась та історія з дівчатами.
— А мала би вона мені подобатись? З якої радості Бабіс звертається до тебе з такими проханнями? — в голосі чулося відверте невдоволення.
— Чому? — піднімаючи брови з недовірою, спитав Василіс.
— Та невже я не пояснювала тобі, в чому справа? Але ти мене не чуєш!
— Бо чую одне, а бачу інше, — загадково продовжував Василіс, — ...і що ж ти робила в Афінах десять днів, перед тим як опинитися у Бабіса, а потім — ця ненависть до нього?!
"На, маєш знов" — зойкнуло щось усередині Слави.
— Що такого можна було зробити в Афінах за неповних десять днів? — обурювалась дівчина. — І повернуся знову до твого клієнта, чому він має бути мені приємним? Несе якісь приємні спогади і враження? А чого наслухалася від дівчат, котрих приводить, це ти знаєш? Усе місцеве чоловіче населення проходить через його заклад, це тобі відомо. За два неповних вечори я побачила там лиця, котрі потім неодноразово зустрічала тут! І бачила їх зі своїми дружинами, як порядних сімейних чоловіків. А що дівчат для цих порядних і пристойних він тримає силою та побоями, це тобі невідомо? Це невідомо нікому?! У цьому невеликому містечку, де всі одне одного знають! — Слава розійшлася не на жарт. Можливо, то був самозахист, бо недаремно знову ті питання від Василіса. Хтось щось нашіптує. Як би там не було, вона намагалася вижити тоді, те ж саме зробить і тепер. Вона вчинила щось негідне? Тоді хай пошукає негідне в інших і порівняє.
Василіс мовчав.
— Та мені мову відібрало, як побачила його в пабі на Великдень, при всьому параді й при дружині з дітьми. Донька його віку отих дівчат, що він їх під кожного пердуна немитого стелить. І що на це сказала б жінка? Що на це каже батюшка в церкві, коли той перед ним голову схиляє й в руки цілує?! А чи то отець йому так гріхи відпускає, за гроші? Бо ж не може не знати, що за рослини в його парафії проростають! А той ані людей не соромиться, ані Бога, бо де його має! Дволикі, дволикі брехуни! І дволике, лицемірне це суспільство ваше, котре терпить і споживає цей бруд як належне. Обдурює, продає і купує! Все за гроші і все для грошей, а душу — дідьку. Бо не з нею
Славі на очі набігли сльози, підвелася з-за столу й вийшла з будинку. Пішла на край подвір'я до високого обриву, під яким зеленів цитрусовий сад. Від нього тягнулася поміж гір глибока долина й виводила погляд до моря. Там, на тій далекій синяві, зупинилась очима, прикипіла до неї. Як просторо там, вільно, необмежено, легко! І все ясно та зрозуміло. Там би жити котримось із вітрів. Важко в тілі, невимовно тяжко. Змахнула сльозу, кому вона потрібна?
Почула кроки за спиною. Підійшов Василіс і став поряд.
— Все ти добре кажеш... І все я знаю. Та не моє то діло, кожен живе згідно зі своїм сумлінням. Подобається нам чи ні, але такі заклади, як його, потрібні в цьому суспільстві. Воно, знаєш, не ідеальне. І ми його не виправимо. Я туди лише за тобою прийшов, бо жінку хочу інакшим чином, а не купованою. Тож різниця в тому, яким чином відбувається все в таких закладах. А щодо церкви — не ходжу туди, як бачиш, аби не ставати в ряд з отакими, як він і гіршими. Та й контакти мої обмежені з такого типу людьми. Навіть намагаюсь вибирати клієнтуру. Але то є бізнес і не можу відігнати всіх від себе, а Бабіс мені вигідний, щоправда... Залишімо це.
Слава мовчки кивнула головою й повернулась до будинку мити посуд.
* * *
З кожним днем сонечко гріло сильніше й палкіше, теплішали й вечори. Василіс відкрив літній бар, аби оглянути, що робиться і до чого пора взятися. А треба буде зробити немало. Слава з цікавістю все оглядала, і їй аж свербіли руки до праці. Вирішили, що з завтрашнього дня й почнуть, а заодно поїдуть до моря, час відкривати сезон у всьому. Слава чекала справжньої зустрічі з морем, як чуда. Зануритися у водну стихію, та й просто посидіти поруч, слухати, споглядати безмежжя і ні про що не думати. Вода притягувала її завжди. Ще в Україні, після виснажливого робочого тижня, щонеділі здійснювала похід в луги понад річкою, вслухалась у гомін русла на мілині, чи то на броді. Сідала на березі на м'яке покривало зеленої трави й віддавалася тиші, а з цієї тиші до неї помалу починали долітати голоси
природи. Від русла, від вітру, від бджілок над квітами, від мурах у траві, від тріпотіння крилець котроїсь пташини в густому гіллі верболозу, від шелесту осоки над водою. Сиділа так годинами, подорожуючи від одного місця до іншого, набиралася сил. Тільки в такий спосіб могла набратися сили до життя поміж людей.
Цієї зими у Василісовому будинку відкрила для себе магію живого вогню, коли можна сидіти біля нього й зачаровано споглядати червоно-жовті язики полум'я. Вдома у них була пічка, де топили дровами чи вугіллям, але там вогонь захований від спілкування. А багаття у каміні розмовляє. З його відблисками очищуються думки, вирівнюються, ясніють, течуть спокійно й урівноважено, навіть якоїсь миті витікають із голови, і все що охоплює тіло — то спокій. А все, що охоплює душу — тепло і відчуття миру. Вогонь забирає тривоги, очищує душу, спалюючи в своїх обіймах все бридке, що з різних причин засіло всередині.
І ось завра на неї чекає вода, багато води! Розчиниться у ній, пірне з головою.
Наступного дня роботи виявилося більше, ніж то здавалося ввечері. Сад треба було почистити від сухої трави й бур'янів, підчистити дерева, полакувати високу огорожу з тонких дощок, що закривала сад на третьому рівні. Помалювати сходи й першу площадку в червоно— темний колір, підвести з боків білою, як і поперечники вимуруваних лавок. Потім — вичистити бар, все освіжити фарбою і покрити лаком, перемити усі склянки, холодильники та решту речей, що зимували тут. А там — вихід на дорогу, де чекає на майстерну побілку висока передня стіна, де треба буде по-новому навести чорною фарбою старі написи: "DRINKS", "COKTEILS", "ICE-CREM", "COFEE" та "ROCK— AND-ROLL"*. Роботи вистачить на кілька днів, або й на цілий тиждень. Для початку взялися до саду й подвір'я. Пакуючи сміття у великі чорні пластикові пакети, виносили то все на вулицю. Далі Слава мила холодильники, бо перша необхідна умова при відкритті — наявність холодного пива. І чим більше — тим краще. Німців уже немало з'являється, а без пива вони, як без води. C-оки для різноманітних коктейлів — теж туди, кілька видів вин, що вживаються холодними,
'"Напої", "Коктейлі", "Морозиво", "Кава", "Рок-н-рол" — англ.
а в морозильну величезну камеру — зо п'ять видів морозива, для алкогольного бару то достатньо. Бар не спеціалізований на солодощах, та спекотними літніми вечорами багато охочих поласувати спершу морозивом з печивом, а потім запити легким десертним вином, наприклад. Та й немало дітей з'являється звечора зі своїми батьками, тож таких клієнтів треба чимось пригощати. Дітям у цьому закладі все в диковинку — великий дзвінок, що звисає зі стелі бару, невеличкий горн, що видає, одначе, гучний звук, покришки від коліс, безліч світлин із мотоциклами, індіанці зі списами в руках і пір ям на голові, трохи чи не в повен зріст, по кутках бару, — як охорона. Ніби живі, гордо тримають свої голови з яструбиними носами й цупкими поглядами. Чимось на господаря бару скидаються, лише той без пір'я.
Час від часу в пабі з'являлися й дивні пари чи одинаки. Не те щоб їм до вподоби була музика чи аура пабу, декому просто хотілось заховатися тут від сторонніх очей. Коханці у першу чергу. Інші заходили з почуття обов'язку перед Василісом, оскільки був їхнім клієнтом. То були власники різних магазинів, таверн, кав'ярень. Власник супермаркету, точніше, син справжнього власника, молодий красунчик і викрадач дівочих сердець, заглядав з черговою подружкою. Дівчата його мінялися з регулярністю в два-три візити.
Не обходилось і без місцевих любителів чарки, котрі могли завітати вже досить пізно й затримати їх до ранку. До таких належала зріла пара швейцарців грецького походження, досить заможних. Про свій особливий статус та економічні можливості починала нагадувати, щойно випивала достатньо, Діаманта. Хоч їй багацько і не треба було, — тонка й суха як тростина. Ім'я відповідало її вишуканим смакам в одязі та прикрасах, та не відповідало внутрішньому світові. Хоча хто знає, коли і яких вона зазнала травм, аби при дії алкоголю виливати з себе одну отруту. На тверезу голову Діаманта була досить приємною та милою особою. Та випиваючи, починала чіплятися до будь-кого поряд і шукати відвертої сварки. Як не знаходила нікого поруч, перекидалась на Василіса чи Славу, та вони в таких випадках просто не звертали уваги. Нічого іншого й не залишалося. Тоді, розлючена, пирскаючи отрутою наліво й направо, говорила та сварилася сама до себе, переходячи на іноземну.
Чоловіка свого не чіпала ніколи, зрештою, його присутність поряд завжди була беземоційною й неупередженою, все одно що сумочка Діаманти, що завжди чомусь лежала перед ним. Щойно збиралася йти, показово-обурено клала гроші на стійку й закидала різко сумку на плече, після цих рухів її супутник злазив зі стільця й рушав, хилитаючись, слідом. Мовчазно й понуро-приречено.
Спочатку Слава гадала, що після таких демонстраційних образ пара ніколи не з'явиться знову. Але через певний час вони поверталися, стояли на порозі й мило посміхаючись, так, ніби нічого не сталося, з широкими обіймами прямували до Василіса й Слави.
...Порожні горщики для квітів валялися розкидані по всьому саду.