Її наздогнали подружки.
– Славко, зачекай, – зачепила Зоя, – ти ніби вся зі смутку виткана. Що з тобою?
– Знову Степан п'яний бушував? – допитувалася Інна.
– Ні, – тихо відповіла. – Сьогодні він навіть удома не ночував.
– От падлюка! – вигукнула Віра. – Чого ж така бліда?
– Просто не спалося. Думки…
– Жени їх геть, – радила Зоя.
– Нехай кобила думає, у неї голова велика, – пожартувала Інна.
Та чомусь ніхто не засміявся.
– Дівчата, — знову заговорила Зоя. – Я пропоную вихід – сходимо в якесь кафе на танці. Гульнемо…
– А що? Можна й на танці, – погодилася Дзвінка. – Хай їм грець, тим чоловікам! Хіба тільки сонця, що у вікні?..
– Оце правильно! Оце по-нашому! – заплескала в долоні Інна.
– Давно б так. А то киснеш…
Дочекавшись сьомої години вечора, троє подруг подалися в кафе "Мальвіна". У просторому залі людей небагато. Вчительки, вибравши зручне місце, вмостилися за столиком, покликали офіціанта. "Жива музика" звучала досить живо та голосно. Двоє чоловіків-музикантів вдало переспівували популярні хіти.
– Та тут самі жінки, – роззиралася довкола Зоя.
– Ми ж не "зніматися" прийшли, а потанцювати, – уточнила Інна.
– Одне другому не перешкода, правда, Славко?
– Угу, – кивнула Дзвінка, ретельно вивчаючи меню. – Я вам скажу – ціни тут пристойні.
– Ми ж не жерти сюди прийшли.
– А чого?
– По-тан-цю-ва-ти! – хором відказали Зоя та Інна.
Жінки весело засміялися.
Знову прийшла офіціантка. Вчительки замовили салат "вітамінний", графинчик горілки "Nemiroff Делікат", бо від неї голова не болить, морозиво.
Трохи випили, закусили.
Відвідувачів прибувало. Прийшли якісь чоловіки. Гримнула пісня "Букєт із бєлих роз…" Троє подруг, як по команді, піднялися, стали в коло.
Тіла рухалися в такт музиці: стегна – вихилясом, руки – вгору, ноги – притупом. Ритміка танцю оживляла, бадьорила і, що дивно, вселяла якусь надію. Дзвінка піддалася загальному настрою веселощів, танцювала енергійно та вміло.
– Класно! – кинув їй комплімент мужчина, що проходив повз.
Кожен її рух, кожен погляд, ніби говорили: ось я яка – і вправна, і красива, але мене ніхто не хоче. Чоловік не хоче, бо пияк, коханець не хоче, бо священик. І що з того, що я така "класна"…
"Породила мати дочку – гарні очі дала, та долі не дала..." – згадала і мало не заплакала, але стрималася.
Музиканти перестали грати, зробили перерву і якраз дуже доречно.
– Ух, – зітхнула Зоя. – Дівчата, я більше не можу…
І впала на стілець.
– Я теж вся мокра, – видихнула Інна.
– Пауза, – мовила Дзвінка. – Давайте вип'ємо…
– Давайте…
– За любов!
– Ні! – категорично Дзвінка. – Любов – це сльози й страждання.
– Не завжди. Є й приємні моменти…
– Тільки й того, що моменти.
– Так, вчительки, – озвалася Зоя, – без філософствування. Давайте, просто вип'ємо.
Випили. Ще і ще. Салат уже з'їли. Замовили картоплю з відбивною.
– Ти думаєш, Славко, тільки тобі важко, – говорила, жуючи м'ясо, Інна. – У кожного є свій скелет у шафі. Дивися на речі простіше.
– Еге ж, – притакнула Зоя. – Інакше збожеволієш.
– А якщо вже тобі зовсім кепсько – сходи до церкви, поговори з батюшкою.
– Ні! – крикнула голосно Дзвінка, стукнувши долонею об стіл. – Тільки не з батюшкою!..
– Тихо, тихо… – зацитькала Інна. – Не горлань, люди зглядаються. Тебе ж ніхто не силує, просто порада.
– Не хоч, то й не треба… Можна ще психолога відвідати...
– Ні до кого я не піду, краще випиймо… Цього разу – вина!.. – плутала вже трохи язиком Дзвінка. – Воно смачніше.
– Ти що?.. Мішати горілку з вином… Недобре. Будеш п'яною…
– Нехай, – махнула рукою Дзвінка. – А, може, я хочу бути п'яною… й дурною. Дурням легше живеться.
Подружки переглянулися. Вони ще ніколи не бачили її такою. Дзвінка покликала офіціанта й замовила червоне напівсолодке вино. Знову випили.
– Вчительки, йдемо танцювати, – тягнула подруг Інна. – А то геть сп'яніємо, і музика скоро закінчиться.
– Добре, добре…
А по кафе неслося: "Візьми мене в полон ніжними словами, і погаси вогонь лагідно губами…"
А за нею наступна пісня: "Я для тебя из хрусталя построю замок…" А далі: "Всё для тебя – расветы и туманы, для тебя – моря и океаны…"
Танцювальне коло ширшало. Відвідувачів, які полюбляють пізні гулянки, побільшало. Публіка була настільки різноликою й різношерстою, що напрошувалося запитання: як вони могли – в цю зимову пору – тут усі зібратися разом? Бажання випити, гульнути, розслабитися випхало цих людей за двері власних домівок. Дехто сподівався й романтику, хоч і дешеву, але все ж...
За столиком під стіною сиділи на вигляд зовсім поважні чоловіки. Графин горілки, тарілка з дерунами – їхнє замовлення на цілий вечір! Навпроти – четверо жіночок бальзаківського віку, непогано вдягнутих, з намальованими яскравою помадою губами. Вони безперестанку стріляли очима за чоловіками. З їхніх облич виразно читалося: я голодна і легко доступна, піду з будь-яким мужиком, який зверне на мене увагу, запропонує випивку й тепле ліжко. З протилежної сторони сиділи молоді дівулі: спідниці міні, чорні колготки, декольте мало що не до пупа. Вони пізно прийшли й часто бігали на перекур. Коли ставали в коло то танцювали так енергійно, виклично й відверто, що здавалося запропонуй їм зараз, просто посеред залу, роздягнутися й віддатися – вони ні на хвилину не завагалися б. У куточку, біля самих дверей, примостилися звичайнісінькі п'яниці, про це красномовно говорили їхні притухлі фізіономії та дещо вицвілі спортивні куртки.
Всі присутні, охоплені загальним настроєм розваг, танцювали, пили, закушували, голосно балакали, сміялися.
Коли музиканти зробили чергову перерву, вчительки всілися за свій столик. Дзвінка вже добряче сп'яніла, верзла казна-що.
– Дівчата, – говорила, – я не така як усі… Я вибрана… Мені випала честь… Велика честь. Т-с-с… Про це ніхто не має знати. Тільки я, він і Бог…
– Ти про що?
– Ні про що… Маю таємницю…
– Яку?
– Ніяку… Я грішна…
– Ми всі грішні.
– Я більше за вас…
– Не наговорюй на себе.
– Таке смачне вино…
– Славко, тобі вже досить.
– Ні, я хочу ще… До забуття!..
– Навіщо?
– Треба… Налийте мені вина…
– Все, – підсумувала Інна, – нам пора додому.
– А я хочу танцювати…
Дзвінка підвелася з-за столика, зробила кілька кроків, в голові зашуміло й закрутилося, вона мало не впала. Подружки підхопили її попід руки. Зоя розплатилася, а Інна одягалася сама й допомагала подрузі. Вийшли на вулицю.
Морозний вітерець дмухнув в обличчя зимовим холодом. У небі миготіли, ніби насміхаючись, виразні зорі. Тротуар злегка припорошило снігом, стало слизько. Подружки вирішили провести Дзвінку додому. Вона ніколи так багато не пила спиртного, а тому не знала міри й перебрала.
Від кафе до будинку, в якому жила Дзвінка, недалеко, але, ковзаючись, швидко не зайдеш, тим більше коли ти ще й напідпитку. Дорогою вчительки голосно балакали, реготали, щось співали, спинялися, хтось із них загубив сумку, верталися. Нарешті знайомий під'їзд. Піднялися ліфтом на третій поверх. Подзвонили в двері. Відчинив Степан. Він був удома і, що дивно, сьогодні зовсім тверезий.
– Приймай свою дружину, – сказала Зоя і впхнула Дзвінку всередину квартири, ніби естафету передала.
– Я сама… Бувайте, дівчата…
– Що з тобою? – запитав Степан, закриваючи двері за вчительками.
– А… – Дзвінка звела каламутні очі на чоловіка. – Ти вдома… Картоплю смажиш… Молодець…
– Де ти була?..
– Там, де ти буваєш щовечора, – відказала роздягаючись. – Тепер я буду так як ти… Допоможи мені зняти цього довбаного чобота!..
– Ти геть здуріла!
З кімнати вийшов Сашко. Дзвінка змагалася із взуттям, власне, із одним чоботом: розстібнувши його трохи нижче половини, силкувалася скинути. Не вдавалося. Раптово, змахнувши ногою вгору, закинула його на вішак.
– Сину, глянь на свою завжди правильну маму… – шукав підтримки Степан. – Бач, що витворяє…
– Без сльоз не взглянєш, – скривився Сашко і додав: – То один, то друга… Ви, старпьори, якісь пальнуті, і то на всю голову!. Ще довго вечері чекати?..
Степан почовгав на кухню, до пательні, яка голосно шипіла та шкварчала. А Дзвінка – в туалет. Її знудило і вона вирвала. Гулянка не вдалася.
…Дзвінка лежала на ліжку, мерзлякувато кутаючись у ковдру й тихо плакала. Точніше, сльози самі текли по блідих щоках. Біль душевний горілкою не заллєш, а навпаки…
"Я не зможу без нього… – думала. – Помру…"
Степан приніс їй гарячого трав'яного чаю.
– На, – простягнув, – це допоможе.
Дзвінка глянула на чоловіка і ще дужче заплакала.
– Чого ти, – втішав Степан, – з ким не буває… Ну, перебрала трохи… Минеться.
– Минеться… – як луна повторила і, повернувшись обличчям до стіни, встромила свій невиразний погляд у такий же невиразний малюнок на шпалерах.
Навіщо існує на світі любов?..
Ота, дурна любов?..
Живе собі людина, краще — гірше, але спокійно живе. Аж тут – бац! Прийшла любов! Одне виправдання – взаємність.
А якщо ні?..
Тоді кусок хліба – поперек горла, сон – очима в стелю і нерви, нерви… Як оголені проводи, торкни – іскрять… Як натягнуті струни, зачепи – зойкнуть. Як луна в глибокій криниці, шепни – криком озветься.
Без неї – безбарвно й чорно-біло, а з нею боляче й слізно.
І навіщо існує на світі любов?..
Колись я думала (наївна), якщо болить душа, то можна комусь розказати про свої жалі й тривоги. Тебе вислухають, пошкодують, розрадять. Але ж ні… Тільки – і це в кращому разі – вислухають. А потім, "співчутливі" язики, як жорна зерно, перетруть і перемелють, як сито муку, пересіють і перевіють, а ще – доліплять, додадуть приправ і, тут вже хто який оповідач, розкажуть іншим: "А ви знаєте?.."
Але плітки, це ще півбіди.
Гірше, коли "доброзичливці" почнуть дошкуляти словами. Якщо гідно не відповіси, не огризнешся, не покажеш оскал, то так і кидатимуть у тебе словечка-шпильки, словечка-голки, словечка-стріли. Перетворять тебе в такий собі дартс і будуть бавитися…
Отакі от люди… Людиська…
[i]За великим рахунком у цьому світі ти нікому не потрібна. Твій стан душі, то лише твій стан, і він нікого не зачіпає. Ти варишся у своєму казані проблем, негараздів, сумнівів, розчарувань, страхів – сама. І кожен сам…
Чужі поради, на кшталт "забудь!", "викинь з голови!", "перегорни сторінку!", сказані для годиться, видаються недолугими, тупими, а подекуди й дратують.
Навіть сповідь і причастя не приносять полегшення.