Гаррі звернувся до нього по-ірландськи — він скидався на ірландця.
Минула мить, що здалася Гаррі за століття. Йому пощастило — констебль таки був ірландець.
— До слідчого, — сказав він приязно. Серджент вигукнув з пішоходів якусь лайку на адресу констебля. Але для Гаррі було досить того, що він почув.
"Значить, ще не відомо, хто я такий, — подумав він заспокоєно.— Вияснятимуть допіру мою особу. Коли ведуть до слідчого, мене, очевидно, поведуть і від слідчого. Справа трошки затягається".
На розі Гаррі попрохав в ірландця покурити. Серджент у цій хвилині якраз розминався на пішоходах із якимось чоловіком у брилі, на лоба насунутім. Чоловік гавкнув щось на серджента і раптом, побачивши лице Гаррієве, освітлене сірником, остовпів, але він стояв тільки якусь мить, а потім вирушив далі. Коли салдати з арештованим завернули за ріг, він раптом спинився й тихенько пішов за ними слідом. Він провів їх, ідучи оддалік до камери слідчого, і зайшов у портерню; повз вікно її мусіли проходити заарештовані.
Коли Гаррі виводили від слідчого, до серджента підійшов другий серджент і передав першому записку. Перший спинив Гаррі, перечитав записку й, здавши заарештованих другому, подався, не гаючи часу, до портерні. У дверях він ще раз наштовхнувся на незнайомця в насунутім брилі. На серджентовім обличчі намалювалось невимовне здивування. Чоловік зі слідами якоїсь хвороби на обличчі одсунув серджента, вийшов з таверни й пішов слідком за Гаррі: тепер надійшла йому черга здивуватися. Серджент ішов з Гаррі руч-о-руч, а позаду, весело розмовляючи, йшли два констеблі.
— Скажи, Джонні, — говорив ірландець, — чом це дівчата, як тільки потраплять на вулицю, міняють ймення. Я знав одну — її звали Кет. Як тільки почала вона тинятись по вулицях, — аж її вже звали не як-небудь, а Гледіс. Що воно за знак?
— Бач, — одказав Джонні, — вона вважає, що так пишніше буде. Та й тобі, мабуть, приємніше буде купити за шилінг таку Гледіс, ніж якусь там собі Кет.
Тепер устряв у розмову серджент.
— Бачте, хлопці, — сказав він, — я був у Росії — там усі повії мали французькі ймення. Так воно гарніше виглядає. Втім, можете радіти — в найдорожчих установах уже вони вподобали собі англійські ймення. Тепер уже ми ввійшли в моду в публічних домах.
— Коли ж воно буде таке, що росіяни увійдуть там у моду? — запитав регочучись Джонні.
— Цього, бач, не буде, бо до того часу не буде вже публічних домів. Уже тепер цих домів у Росії немає.
Сказавши це, серджент ізнову звернувся до заарештованого. Між ними пошепки перейшла така розмова.
— Зараз ти втечеш на повороті! — прошепотів серджент — це був Дюваль. — Я стрілятиму в тебе, але, на жаль, безрезультатно. Сховай це в кишеню. Тут шпалер і паспорт.
Дійшовши до повороту, незнайомець побачив таку картину.
По-над будинками щосили тікав заарештований, за ним біг серджент, стріляв із револьвера, вулиця гула від непри-
стойних вигуків. Констеблі не стріляли, бо серджент раз у раз закривав їм заарештованого. Серджент був очевидно напідпитку, ввесь час спотикався й не зміг наздогнати заарештованого. Вигавкуючи неймовірні прокляття, він повернув до констеблів. Ті станули мов остовпілі й покірно вислухували зливу блюзнірських лайок. Нарешті серджент штовхнув ірландця кулаком у груди й сказав:
— Ти щось балакав із ним, собако, коли йшов до слідчого. Тобі це так не мине. Ліворуч кроком руш!
У цю мить серджент помітив, як якась темна постать побігла-понеслась у тім напрямку, де Гаррі щез. Не міркуючи довго, він вистрелив, але не влучив; темна постать занурилася в вулицю.
Джемс і Мартин сиділи якийсь час мовчки, коли Дюваля виведено з камери.
— Як ти міг довіритись йому? — сказав з докором Джемс.
— Друже мій, тонучий і за соломинку хапається, — одповів Мартин. — В цьому випадкові Дюваль — це така соломина. Він сказав — я почував, що він не бреше. Проте ж...
І Мартин важко замислився.
— Я беру на себе всю відповідальність, — сказав він насамкінець.—Я знаю, що я не мав права цього зробити, але є такі трапунки, де треба на інстинкт покладатись. Тоні!
Тоні прокинувся й поглянув на Мартина.
— Розкажи що-небудь, синку! — сказав журливо Мартин.
— Роботіті, — почав Тоні. — Роботіті полював одного дня в лісі. Він ізліз на височенне дерево. А що був сильний вітер, уломилася гілляка, і Роботіті впав та зломив собі ногу. Тоді він сказав: "Дерево єсть найдужче на землі, воно розбило мені ногу". Та дерево одповіло: "Коли б я було найдужче, то б вітер не виривав мене геть із корінням. Отже, вітер найдужчий". Вітер сказав: "Якби я був найдужчий, то б гора не застувала мені дороги. Гора найдужча". Гора сказала: "Якби я була найдужча, то б щур не міг мене прокопати. Щур найдужчий". Щур сказав: "Коли б я був найдужчий, то б кіт не міг би мене пожерти. Кіт найдужчий". Кіт сказав: "Коли б я був найдужчий, то б поворозка не могла мене зв'язати. Поворозка найдужча". Поворозка сказала: "Якби я була найдужча, то б ніж не міг мене перетяти. Ніж найдужчий". Ніж сказав: "Якби я був найдужчий, то б вогонь не міг мене знищити. Вогонь найдужчий". Вогонь сказав: "Якби я був найдужчий, то б вода не могла мене загасити. Вода найдужча". Вода сказала: "Якби я була найдужча, то б я не мала чого носити човна. Човен найдужчий". Човен сказав: "Якби я був найдужчий, то б камінь не міг мене розтрощити. Камінь найдужчий". Камінь сказав: "Якби я був найдужчий, то б краб не міг мене провертіти. Краб найдужчий". Краб сказав: "Якби я був найдужчий, то б чоловік не міг мене з'їсти. Чоловік найдужчий".
— Так! — сказав Мартин. — Чоловік найдужчий. А Дюваль справжній чоловік. Я за своє життя навчився одрізняти справжнього чоловіка від опудала — і то з першого погляду. Не кисни, Джемсе. Завтра, мабуть, нас поведуть на роботу. Треба виспатись. Тоні побив блощиць чимало, може, вдасться нам заснути.
Джемс і Тоні полягали на ліжка. Навкруги все вже спало. Хтось важко стогнав уві сні. За півгодини заснув і Джемс — Тоні давно вже спав. Мартин сидів, сперши голову на руки.
Всі давно вже спали. Якби хтось спостерігав Мартина в цій хвилині, то був би остовпів від жаху. З вуст його виривалось якесь напівзвіряче бурмотіння, свист змінявся на сичання, і все разом звучало якоюсь дикою нелюдською мовою.
Розділ 7
МАВП'ЯЧА РУКА
Дювер'єві остаточно терпець увірвався. Гроші за покалічення. Кузина імператора Миколи II. Бог допомагає кавалергардському ротмістрові. Електричний спосіб кавалергардських ротмістрів обробляти ізюм, киш-миш і рахат-лукум. Білявий матрос. Чудне поводження вахтенного. Останній виступ Камілли. Ще раз мавп'яча рука. Виступ каблучки з літерою. Едіт на фабриці.
Дювер'єві остаточно терпець увірвався. Він нічого не міг зрозуміти. Вінсент Поль, як він і чекав, не з'явився до нього — це було ясно наперед.
Вінсента Поля заарештовано з ласки англійської поліції, що всупереч непорозумінням між урядами, не могла не зробити цієї ласки для Пуанкаре. Вінсента Поля заарештовано в Лондоні, і він утік того ж таки дня.
Щоправда, англійська поліція тріумфально заявляла, що в її руках залишилися всі документи й посвідки Вінсента Поля; але грошей вона не знайшла ні шага.
Дювер'є кляв себе за те, що здався на офіцера резерву французької армії. Адже ж він знав, що це за публіка. Він знав, чого можна чекати від цієї породи людей, яку навчають витрачати гроші, та не показують, як їх заробляти, — чого можна чекати від цих п'яниць, бахурів, шулерів, — лютував Дювер'є.
Щоправда, Вінсент Поль справляв краще вражіння від інших, але хіба він не признався Дювер'єві, що програв усі свої гроші в шмен-де-фер?
Креве, як виявилось, був у Камілли, але щез ізнову і на цей раз надовго. Його неначе щось із'їло. Простежили його слід аж до одного готелю, але там він ізник немов у воді.
Такого, як Креве, знайти було нелегко. Він міг повторювати комбінацію з мавпою чотирнадцять разів на вечір: не дурно ж він був російський кавалергардський ротмістр.
Його заступники — було їх троє — не мали вже тої грації й дотепности в поводженні з мавпами. Трьом доводилось платити більше, ніж одному. Мавпи не було: одна з них на ґрунті сифілісу, що ним поперезаражував звірин Креве, збожеволіла. Її треба було пристрелити, але в Дювер'є зовсім не було мавп на зміну, і він пробував так-сяк вилікувати її — до неї приходив лікар-гіпнотизер, і після сеансів вона тихшала — здавалось, що насамкінець вона таки видужає.
До того ж іще захворіла Камілла. Дювер'є міг знайти і знайшов скільки хотів заступниць, але... Треба сказати, що Дювер'є потайки побоювавсь Камілли — вона могла його, чого доброго, обілляти сірчаним квасом. Можна було викинути її в лікарню — та хтозна — міг з'явитися з-під землі Креве та й застрелити його, як він хотів застрелити Лейстона. Очевидно було, що в Креве з'явився якийсь новий хазяїн. Завжди спокійний і стриманий, як це треба було для його спеці-яльности, маестро почав потайки посмоктувати абсент.
Дювер'є добув собі із шафи пляшку з чорним напоєм, коли в двері кабінету постукано.
— Увійдіть! — сказав артист, похапцем ховаючи пляшку.
Короткою твердою ходою увійшов у кімнату низенький білявий чоловік, подивився гострим зором на руки Дювер'є й ледве всміхнувся.
— Чого вам треба? — спитав, розлютований з посмішки, маестро.
— Вам, мабуть, буде цікаво мати деякі подробиці про екс-педицію в Конго. Моє ім'я Дюваль — я був учасник цієї експедиції.
Дювер'є не міг вимовити й слова та видивлявся тільки, мов у якусь мару, в спокійне обличчя незнайомця.
— Так от, я можу дати вам деякі відомості.
— Прошу, сідайте, — вимовив насамкінець маестро.
— Всі учасники експедиції загинули, окрім мене й Вінсента Поля. Коли не помиляюсь, вам би дуже було цікаво знати, де перебуває тепер Вінсент Поль з експедиційними грошима?
— Так, так, дуже цікаво, — очутився Дювер'є.— Я міг би за це добре заплатити тому, хто дасть мені ці відомості.
— Скільки ви даєте? — коротко спитавсь білявий.
— Я дам дві, три тисячі франків!
— Пишіть чека! Ні, краще давайте готівкою! — сказав Дюваль.
— Але які гарантії? — запитав Дювер'є.
— Коли ви не задовольнитесь із моїх відомостів, можете зоставити гроші собі.
— Я зараз принесу! — підвівся Дювер'є.
— Ні, прошу, подзвоніть у телефон.