Але ти ж не хочеш піти до Міністерства контролю… Лягти в диспансер…
– Щоб мене знову закрили в бокс-камеру? Тебе закривали коли-небудь в бокс-камеру? Як ти можеш мене туди посилати?
– Я хочу тільки, щоб ти був здоровий.
– Ліо… – Він знову сів поруч. – Дай свою руку, не бійся. Послухай мене, я не можу тобі доказати, що я здоровий.
– Мені говорили, що ти будеш говорити, що ти здоровий…
– Хто тобі казав? Навіщо ти їх слухаєш, Ліо? Вони все і зруйнували між нами, невже ти цього не розумієш?
– Ні, – похитала головою Ліоз. – Вони хочуть допомогти.
– Кому?
– Тобі, мені. Нам обом.
– Не вір їм! Вір мені! Ти раніше завжди вірила мені.
– Ти тоді не був хворим.
– Я не можу, Ліоз.
Сльози душили його.
– Я піду, – тихо сказала Ліоз.
– І ти отак кинеш мене?
– Ти мені робиш боляче. У мене вже знову трясуться руки. Мені не можна хвилюватися.
Вона дістала з сумки якісь таблетки і висипала їх до рота.
– Навіщо ти ковтаєш цю гидоту?
– Це не гидота. Це заспокоювачі.
– Ліоз, прошу тебе востаннє. Заради всього святого, що було між нами: ходімо зі мною. Я ще не знаю як, але я вирвуся звідси, з мегаполіса, я мушу вирватися. Але я не можу бути один, розумієш? Тебе ніхто більше не буде так любити. Я б носив тебе на руках, я б розповідав тобі про все, що бачив, і це все одно, що ти сама бачила б. Я годував би тебе, напував би тебе. Ми були б такі щасливі.
– Де?
– Там, далеко, дуже далеко. Тільки ти і я. Ти, я і море. І велике, кругле над морем. Це таке диво, Ліоз. Серце стискається, коли це бачиш. І хочеться, щоб ти була поруч, завжди.
– Не треба!
– Треба, Ліоз! Ти це відчула? Те, як нам могло би бути добре?
– Ні! Мені треба закінчити університет! Мені треба отримати диплом!
– Ліоз, плюнь на все, чуєш? Я подарую тобі інше щастя. Якщо ти погодишся, я… я тоді знайду в собі сили, я не буду один. Я переверну гори, я знайду вихід. Розумієш, я більше нікого не зможу так любити, як тебе. Там, далеко, ти станеш іншою людиною, ми будемо іншими людьми, Ліоз!
– Лікуйся! Лікуйся!
Вона раптом зірвалася і кинулася тікати. Але Габр легко наздогнав її, розвернув обличчям до себе. Її невидющі очі були щільно і назавжди заплющені.
– Не вбивай мене! – театрально закричала вона.
І тут щось обірвалося всередині у Габра, бо він раптом збагнув, що вона насправді не вірить у те, що кричить. Навіщо вона це робить? І він, не розуміючи себе, зі всієї сили вдарив її долонею по обличчю, ніби підтверджуючи той свій образ, який вона йому пропонувала.
– А! – закричала Ліоз. – Люди, рятуйте! Мамо!
– Припини! – зашипів Габр. – Я насправді вб’ю тебе. Припини кривлятися!
Тоді вона викинула руки і впала на землю. Впала і почала битися усім тілом, хриплячи.
– Ліо, припини. Ну прости мене, чуєш? Я не хотів тебе вдарити. Навіщо ти мене провокуєш? Навіщо ти мене просиш, щоб я тебе не вбивав? Хіба я здатний? Ліо!
Що більше він говорив, то більше вона дриґала всім тілом, кидаючи голову зліва направо, справа наліво…
– Ліо, я люблю тебе, чуєш? Ну, не муч себе і мене. Не обманюй себе і мене. Адже я бачу, ти любиш мене. Ти все пам’ятаєш. І я той самий, клянуся тобі. Твій Габр. Ти мені потрібна, інакше я збожеволію. Я жахливо самотній, жахливо, Ліо. Ну пожалій мене, чуєш?
Нахилившись, він гладив її по руках і ногах. На секунду вона принишкла, ніби прислухаючись до його промов. І раптом, не сказавши ні слова, різко зірвалася і з усіх ніг кинулася бігти.
– Ліо, зупинися! – закричав Габр. – Ти розіб’єшся, Ліо!
Але було вже пізно: Ліоз налетіла на залізну стіну одного зі складів. Вона не могла не налетіти на неї, сліпа, біжучи.
Налетіла і впала, обличчя в крові. Габр кинувся до неї. Але вона почула тупіт його ніг і знову зірвалася, побігла в інший бік.
– Ліо! Стій! Ліо!
І знову удар – тепер вона розбилася об якийсь стовп, що стирчав між складами. І кров густо текла по її обличчю на безладне ганчір’я, яке служило їй одягом.
– Ліо! Ліо, що ти робиш?
Габр стояв на колінах і плакав.
А Ліоз, зробивши ще кілька ривків і знову боляче вдарившись об одну стіну, об іншу, повільно, хитаючись, пішла нарешті між складами до бульвару: раптом прислухавшись до свого близького простору, до випромінювання маяка над університетом.
Габр стояв на колінах, не здатний поворухнутися. Його всього трясло.
Нарешті він підвівся і рушив у протилежний бік, до контрольної смуги. Перейшов її і перехилився через бар’єр: дивився і дивився вниз, на магніт-блоки, що пролітали в глибині каньйону.
Скільки він так стояв, вслухаючись у гуркіт коліс, не пам’ятає, як раптом хтось сильно штовхнув ззаду, і його тіло перемістилося вниз. Чиїсь руки схопили Габра за ноги, підняли високо – так що він тримався на одних пальцях, учепившись з усієї сили за основу бар’єру.
Йому вдалося вирвати одну ногу і вдарити нею когось, хто стояв позаду, і відразу його тіло змістилося ще далі, а Габр, вивернувшись, звалився по іншу сторону, повис на руках над прірвою. Лише тепер він побачив тіні в ковпаках із пошуковими індикаторами в руках. Витягнувши кінцівки, вони крізь прути бар’єра намагалися намацати його руки.
Не зволікаючи ні секунди, Габр на самих руках почав рухатися вбік. Ще за кілька секунд підтягнувся і перестрибнув назад за бар’єр, на контрольну смугу. Тепер він був метрів за п’ять від групи істот, що досі ловили його між прутів. Відбігши про всяк випадок подалі і зійшовши з контрольної смуги, він дивився, як пересувалися вздовж бар’єра невідомо ким послані вбивці. Вони хотіли скинути його в прірву! Як усе просто вирішується в цьому світі: йшов чоловік і кудись зник, навіки.
Не чекаючи, поки вони збагнуть і почнуть направляти в усі сторони антени індикаторів, Габр звернув за найближчий склад, пішов у сторону, протилежну пневмостанції. Він вирішив пішки пройти до наступного кварталу і лише там сісти в пневмоекспрес. На душі у нього знову було порожньо.
Із книги "Незатребувані діапазони почуттів"
Автор – Зарх Лінк. Час видання – третій сектор 14-го числення. Інвентаризаційний номер 18-ЛЗ-44387. Ящик №36744495. Два примірники. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Глава 5. Зовнішність
У цьому розділі я хочу розповісти про поняття, невідоме більшості людей. Ми співвідносимо себе цілком із нашим голосом, рухом почуття, думки. Що для нас є стіл, наша квартира, дружина? Питання не такі вже й безглузді, якщо вдуматися.
Візьмемо, наприклад, стіл: доторкнувшись до нього, ми відчуємо твердість, визначимо, можливо, навіть матеріал, з якого він зроблений. Але з якою формою ми маємо справу? На це ми відповімо не раніше, ніж обмацаємо всю поверхню предмета. Обмацавши з усіх боків шухляду, ніжки, кришку, пройшовши туди і назад, ми нарешті зможемо скласти уявлення про те, що перед нами. Якщо поряд знаходиться шафа, вона для нас, що обмацали стіл, просто не існує. Щоби шафа стала для нас явною, ми мусимо і з нею виконати ті самі операції. А якщо в кімнаті ще десяток речей? А скільки речей і предметів на вулиці, в усьому квадраті, у всьому мегаполісі?
Тут я поки що тільки повторюю відомі речі. У коледжі всі ми вивчали, що форма є умоглядний образ, що виникає в мозку внаслідок обмацування тих чи інших частин. Ми також учили, що форма не є сутнісною характеристикою предмета. Сідаючи за стіл, нам не потрібно "пам’ятати" про його форму. Точнісінько так, говорячи з дружиною, з дитиною, ми відстороняємося від їхнього зросту, ваги, форми тіла, обличчя і так далі. Те, що в однієї жінки губи маленькі, а в іншої великі – нам байдуже, та чи інша жінка для нас – це не її губи, не її вага і тим більше не її одяг. Адже, щоб дізнатися, що є ця жінка, ми не будемо обмацувати те, що у неї на тілі! Будь-хто назвав би подібні дії абсурдними.
Нам, по суті, абсолютно достатньо знати, що є щось перед нами. Для нас важливий, так би мовити, сам факт буття: столу, людини. І, по-друге, нам важливо знати, що це щось – стіл, така-то людина. Стіл нам скаже про себе (не про свою форму, а про себе) після нашого дотику до кришки столу. А людина, швидше за все, скаже про себе голосом. Власне, у випадку з людиною нас цікавить тільки голос. Голос – це все, вся людина. Відомі приклади, коли ілюзію існування людини продовжували навіть після її смерті, копіюючи її голос. Так, Озл Лікр у своїй книзі "Авантюристи давнини" наводить характерний випадок із 13-го числення, коли один умілець, будучи єдиним свідком смерті суперника, оселився в його родині, вдало імітуючи тембр голосу зниклого. На питання, чому в нього такий дивний голос, шахрай готовий був відповісти, що сильно застудився. Найдивовижніше, що він прожив у чужій сім’ї дуже тривалий час, і дружину, до речі, настільки мало цікавила форма тіла її чоловіка, що вона не помітила і тілесної підміни. І лише поступово, за допомогою дітей, імітатор був викритий. Цей випадок говорить нам багато про що.
Тепер я хочу перейти до самого поняття "зовнішність". Слово це невідоме сучасникам. Я почерпнув його з давнього рукопису, який мені, у свою чергу, передала одна людина. Було це давно, коли я ще був молодий. У передмові до нього сказано, що наша з вами писемність не єдино можлива. Мовляв, існувала колись інша писемність, нам недоступна. І ось переписувач, що володів обома писемностями, вважав за потрібне перекласти дещо з однієї на іншу. Головна його думка, яка пояснює, навіщо йому це знадобилося, зводилася до того, що він – один із останніх, кому ще відомі обидві писемності.
Найбільше мене здивувала сама оповідь – звичайна любовна історія, але описана так, ніби мова йшла не про людей. Ось фрагмент рукопису: "Вона йшла, розмахуючи руками, безтурботно роззираючись на всі боки. Її довгий легкий плащ колихався при кожному кроці, створюючи ілюзію хвилі. Підняте підборіддя, відкинуті назад плечі говорили про те, що ця дівчина, хай би яке становище в суспільстві займала, знає собі ціну. Її обличчя, обрамлене локонами чорного волосся, ніби світилося таємничим світлом: куточки губ, втягнуті не зусиллям, але самим єством, були сповнені ніжності, як і ледве помітні дрібні зморшки в куточках очей. А рівне чоло і прямий ніс говорили про волю і цілісність, які наповнюють голівку, що погойдувалася раз-у-раз на тонкій шиї. Нічк вийшов із-за рогу і пішов назустріч істоті, що так вразила його, на ходу міркуючи, що і як він їй скаже".
Тут я обірву цитату.