А досить комусь з громадян виступити проти — ганьби не обберешся. Ні, ризикувати своєю репутацією Філіпп не міг. І не мав права. Інша річ, коли виступить не він особисто, а лише його коні. Слава ж, на випадок перемоги, дістанеться йому як власнику тих коней. Бо звання олімпіоніка за статутом Ігор присуджувалося не тому, хто керував кіньми, не колісничому, хоч би якою майстерністю він не володів, а господареві коней.
Та навіть додивитися до кінця Ігри Філіппу не вдалося — від Парменіона, котрий був з військом у Фракії, примчав гонець. І Філіпп, вмить перетворившись з безтурботного гуляки у заклопотаного державця, кинув усе і з своїми людьми помчав у Фракію.
В Олімпії залишилися лише його коні, конюхи, охоронці (під виглядом слуг) та колісничий, котрий і мав керувати царськими кіньми.
І коли настане останній день Олімпійських ігор і почнуться агонамії колісниць, глашатай серед інших учасників назве й царя Філіппа Македонського. І, витримавши паузу, запитає у глядачів:
— Чи немає у народу заперечень проти Філіппа із Пел-ли, котрий виставляє на агонамії колісниць своїх коней? Хто виступить на захист Філіппа із Пелли?
І в тиші, що запанувала на іподромі, пролунав владний голос:
— Проти Філіппа із Пелли заперечень чи звинувачень немає!
— Ти хто такий?—запитав глашатай. Голос відповів:
— Я — Ісократ із Афін. І я заявляю: немає заперечень проти названого Філіппа із Пелли — хай його коні беруть участь в агонаміях колісниць!
І коли згодом передадуть Філіппу, хто за нього заступився, він кілька разів повторить про себе ім'я свого захисника — Ісократ з Афін,— повторить, щоб назавжди запам'ятати свого найбільшого і найвідомішого прихильника та спільника у грецькому світі, що віднині й до кінця днів своїх підтримуватиме Філіппа завжди і у всьому.
Оратор,
який ніколи не виступав публічно
Худа, жовта рука старця, з пергаментною шкірою, розширеними венами, що синіми п'явками понадувалися на кістках, повільно виводила на пергаменті рядок за рядком:
"Якщо ти справді є достойний нащадок Геракла, то зроби все це і тоді всі будуть зобов'язані тобі найбільшою вдячністю..."
Ісократ якусь мить відпочивав, розминаючи руку, що все частіше й частіше стомлювалася від писання, чого раніше ніколи не траплялося. Роки, роки життя, як ви швидко пролетіли!.. Ісократ зітхнув і задумався. Він уже старий, грецький оратор Ісократ з Афін,— його довге життя наближалося до столітнього рубежу. Був він все життя оратором в Афінах, вчителем риторики і публіцистом. Син заможного власника майстерні по виготовленню флейт. Був логографом, згодом відкрив власну школу риторики. Та школа широковідома і в Афінах, і в усій Греції, і навіть за її межами. Його вважають батьком загальної освіти. ("Який я батько, коли я скоріше вже дід",— любить він пожартувати). Ісократ вважав, що в красномовстві, а не, наприклад, у філософії, як був переконаний Платон, джерело універсальних знань.
Від природи оратор вдався соромливим, мав слабенький голос, а тому ніколи не виступав публічно як оратор. Це дивувало багатьох: оратор, який ніколи не виступає публічно! А, не виступаючи публічно, Ісократ все ж став... знаменитим оратором. Річ у тім, що свої блискучі промови Ісократ складав у письмовій формі — або як зразки для викладання, або як видання політичного змісту, за допомогою яких він і впливав на політичне життя. І став знаменитим... Але життя вже завершено. Та він все ще не вгамовувався, не полишав боротьби за об'єднання своїх співвітчизників в єдиній еллінській державі, тяжко переживав, що поліси роз'єднані, часто ворогують між собою, а це тільки на руку ворогам.
Старого оратора добре знали в Афінах — продовгувата голова, високий лоб, коротко стрижене сиве волосся, завжди чомусь скорботно стулений рот, акуратні борідка та вуса знайомі заледве чи не кожному афінянину. Але така відомість не тішила оратора, він жив своєю ідеєю і вперто через роки й перешкоди йшов до неї. Шукав таку людину, можливо, й царя, який би нарешті об'єднав розрізнені грецькі поліси. Спершу він розвивав і відстоював думку, що об'єднання полісів можливе лише під керівництвом Афін. Тільки тоді, наголошував Ісократ, буде нарешті забезпечений внутрішній мир в Елладі та її політична незалежність, а згодом і переможний похід у Персію, яким навіть снив оратор. До Олімпійських ігор 380 року Ісократ навіть видав "Панегірик" — своєрідний політичний заповіт.
"Наша держава,— дещо ідеалізуючи Афіни, писав він,— безсумнівно, визнається найдавнішою, найбільшою і найславетнішою у світі".
Друга частина "Панегірика" — це заклик організувати священний похід проти перського царя, котрий змусив Грецію після Анталкідового миру принижено стати на коліна. Ісократ був переконаний: змити ганьбу й приниження, завдані грекам персами, зможе тільки загальногрецька народна війна з персами. Священний похід, на його глибоке переконання, мав переслідувати дві цілі: по-перше, завоювати Персію і відомстити ворогам за знеславлення грецьких святинь, а по-друге, заснувати там колонії, в яких би знайшли свою другу батьківщину і були позбавлені від нужди всі ті, кого бідність жене у найманці. Це звільнило б Грецію від внутрішніх бід, викликаних кризою грецьких полісів.
"Наша батьківщина,— переконував Ісократ своїх співгромадян,— стала тепер пусткою: одні загинули від насильства, інші на чужині тиняються зі своїми сім'ями, змушені зі страху воювати проти своїх же братів греків".
А вдала війна з Персією, знову і знову переконував греків Ісократ, відкриває простір підприємливим і звільнить Грецію від юрми бездомних бідарів, дасть роботу "бродячим елементам, котрі загрожують існуванню еллінської держави і культури". Коли ж Греція не зуміє звільнитися від бідняків, то згодом їх стане так багато, що вони будуть для еллінів небезпечнішими, ніж самі варвари, адже злидарі завжди претендують на майно багатих. Отож Ісократ влучав одночасно у двох зайців: організувати похід проти персів й одночасно звільнити Грецію від бездомних бідолах чи політично ненадійних громадян, яких на той час розвелося чимало. Ось тільки виникало запитання: хто візьме на себе організацію всегрецького походу на Схід?
Спершу Ісократ був переконаний, що боги виділили для цього Афіни, Спарту і Фіви. Та безконечна ворожнеча і війни, що не затихали між цими містами, звели нанівець усі мрії Ісократа. Афіни, Спарта та Фіви не могли навіть між собою поладити, де вже їм об'єднати грецькі поліси на спільний похід у Персію. Ісократ звернув свій погляд на владику Фессалії Ясона Ферського, котрий погодився стати на чолі греків. Але Ісократ святкував перемогу недовго: у 370 році Ясон несподівано був убитий. Нового рятівника Греції Ісократ знайшов в особі Діонісія Сіракузького, що на той час зблизився з Афінами. Але Діонісія надто турбували карфагеняни, а згодом він помер. Ісократ звернувся до спартанського царя Архідама, прохаючи його стати на чолі священного походу проти персів. Але Архідам думав про інше, його цікавило відродження колишньої могутності Спарти... Ісократ в пошуках надійного поводиря для греків і звернув увагу на Македонію, на її силу й могутність, що зростали з року в рік. В особі ж Філіппа Ісократ нарешті побачив ту людину, яка була в змозі втілити у життя його ідею: Філіпп! Тільки Філіпп із Пелли.
І хоч здоров'я Ісократ вже мав не для далеких мандрівок, але в Олімпію, на чергові Ігри, прибув лише заради того, щоб побачитись там з Філіппом і захопити його своєю ідеєю об'єднання еллінів. Та зустріч не відбулася, оратор запізнився на якийсь там день. Як йому сказали, македонський цар несподівано, здається, чи не серед ночі залишив Олімпію і відбув у невідомому напрямку. Але коні македонського царя братимуть участь у змаганнях колісниць.
Все ж Ісократ (хоч і почував себе негаразд) вирішив залишитися на Іграх, щоб в останній день, як почнуться агонамії колісниць, виступити від імені Афін і всього грецького народу на захист Філіппа, у котрого, як був переконаний оратор, чимало недругів і заздрісників...
...Рука вже, здається, відпочила.
Оратор перечитав написане: "Якщо ти справді є достойний нащадок Геракла, то зроби все це і тоді всі будуть зобов'язані тобі найбільшою вдячністю...— Подумав і знову схилився над посланням македонському цареві.— Греки — за ті благодіяння, які ти їм виявиш, а македонці — за те, що ти будеш над ними законним царем, а не самодержцем. Решта ж люду — за те, що ти звільниш еллінів від варварського деспотизму, після чого всіх людей ощасливиш еллінською культурою".
Худа, жовта рука старця, з пергаментною шкірою і венами, що синіми п'явками понадувалися на кістках, повільно виводила на пергаменті рядок за рядком...
Де ти, Олімп щастя?
З Олімпії примчав гонець: коні царя Філіппа на іподромі Олімпійських ігор першими прийшли до фінішу! Колісниця царя Філіппа увінчана лавровим вінком. Цар Філіпп став олімпіоніком! Македонці, славте свого царя, першого македонського олімпіоніка!
Збуджена гарячковитість охопила царицю. Діяти, діяти і діяти! В славетній перемозі царських коней в Олімпії цариця вбачала глибокий символ, адже її ім'я походить від назви міста Олімпія. Ось чому її чоловік переміг і славу здобув на тамтешніх Іграх. Це знак неба... "Олімпіада... Олімпія..." — аж виспівувала у ті дні цариця. Олімпіошків, як вона чула, рідні міста зустрічають врочисто — для міста то велика честь. Отож треба підняти на ноги Пеллу і підготувати Філіппу належну зустріч. І та зустріч має відбутися на найвищому державному рівні. І проведе її вона, цариця. І так все влаштує, що не тільки про Філіппа заговорить столиця, а й про неї.
На час відсутності Філіппа його намісником у Пеллі (як і у всій Македонії) залишався полководець Антіпатр. Отже, гадала Олімпіада, йому і треба доручити організацію зустрічі. Ухваливши так, відрядила гінця до Антіпатра, велівши йому негайно прибути в її палац. А сама в очікуванні Антіпатра вже подумки складала різні плани, як врочистіше і розкішніше зустріти олімпіоніка. Та, на її превеликий подив і гнів, Антіпатр не схотів приїхати до неї, цариці. Через гінця відповів, що він надто зайнятий і за браком часу відвідати Олімпіаду не може.
Олімпіада пополотніла.
Голосом, що враз став хриплим, вигукувала:
— Ви чули?..