Убивця лежав поруч (збірка)

Олег Чорногуз

Сторінка 18 з 19

Чи правда, що дідові у соцзабезі на додачу лотерею дали? І ось що виявилось. Дід справді у соцзабезі був. Одержував пенсію. А по радіо на той час передавали: "Машина "Москвич" випала на долю власника картки"... І назвали номер та серію. От тоді дід і попросив записати ці цифри до його книжечки.

– А для чого вам, діду? Що, у вас лотереї є? – запитали у соцзабезі.

– Нема. Але, може, колись і буде, то, чого доброго, і на мою долю випаде щастя...

РОЗДІЛ XXXVIII І ОСТАННІЙ

Така історія трапилася по дідовій смерті. Для чого все це він вигадав, і досі ніхто не знає. От тільки керівники села впевнені, що дід по смерті надумав покепкувати над ними. І тоді вперше вони щиро пошкодували, що дід помер.

Репортаж

Американське оповідання

Джеймсу Люсу страшенно хотілося потрапити до в'язниці. Гаррі і Джо – його друзі, запевняли, що таку нагоду незабаром Джеймс матиме. Йому ж хотілося потрапити туди негайно. Редакція газети, в якій працював Джеймс Люс, до дня в'язня якраз готувала святко­ву сторінку. До цієї сторінки він і повинен був здати репортаж під назвою "Вуркагани в години дозвілля". Звичайно, Джеймс міг би зайти просто до начальника в'язниці, розпитати про життя і побут ув'язнених, взяти пару цікавих фактів, пару вигадати, і репортаж гоовий. Але йому заманулося чинити по-своєму: все, про що пише, відчути на собі. Тому квапно й почимчикував до прокурора, посту­кав до його кабінету і сказав:

– Хелло, сер! Мені хочеться сісти до в'язниці!

– Ви що, когось вбили, підрізали, пограбували?

– Ні те, ні друге, ні третє, сер.

– Берете чи даєте хабарі?

– Не беру і не даю, сер.

– Маєте досвід за долі секунди відчиняти найсекретніші державні сейфи?

– Ні, сер. Я хочу просто сісти ненадовго, сер.

– Ненадовго всі просяться, а ми вас посадимо рівно на стільки, на скільки треба.

– Але я добровільно, сер. За власним бажанням.

Прокурор підвів голову, довго й уважно дивився на Джеймса, потім дістав цигарку й запитав:

– Ви безробітний, гангстер?

– Ні перше, ні друге, сер.

– А ви знаєте, що ви мене штовхаєте на злочин, – несподівано розгнівався прокурор. – Ви хочете, щоб я вас посадив, не маючи на те ніяких підстав?

– Але мені необхідно, сер. Коли ви цього не зробите... – Джеймс Люс хотів додати, що у нього зривається репортаж.

Та прокурор його перебив:

– Так от що, любий, якщо вже тобі так приспічило, то біжи підпали пожежне депо чи пограбуй державний банк, обкради Форда чи Рокфеллера, або хоч затопи в писок судді чи прокурору і тоді приходь. Іншого виходу в цій ситуації я не бачу.

Джеймс Люс щиро подякував і хотів було залишити кабінет, але тут в коридорі його осяйнула думка. А чи не почати з нього? Він повернувся. Сміливо відчинив двері, переступив поріг і щосили заїхав прокуророві у вухо. Прокурор аж підскочив. Потім кинувся до дверей, міцно причинив їх і тоді, обхопивши Джеймса за плечі, промовив:

– Так от чого ти приходив. Значить, ти і є той самий брат. То ти вважаєш, що я посадив його за нізащо. Факт, безперечно, не доведений. Можливо, й він не винен. Але, любий мій, куди ж ти?..

Джеймс вилетів з кабінету як очманілий. В цьому приміщенні містився і суддя. Люс Джеймс підбіг до дверей, смикнув їх так, що табличка, пригвинчена до дерматину, відлетіла, і з вигуком: "О'кей!" навідліт заїхав судді в лице.

– Ви що? Перш ніж бити, вислухайте мене. Я десять тисяч доларів не просив. Мені достатньо було п'яти. Ось вони всі лежать. Причиніть, будь ласка, двері, – випльовуючи два зуби, благав він. – Можете забрати хоч усі...

Джеймс більше не слухав. Через дорогу знаходився кабінет комісара поліції. У кабінеті його не було. Шкодуючи, що йому й тут не поталанило, Джеймс хотів було йти. Але. в цю мить розчинили­ся навстіж двері, і дебелий чоловік басом запитав:

– Ви до мене?

– А ти хто?

– Я комісар поліції Генрі Робінсон...

– Тоді до тебе, – гаркнув Джеймс і врізав комісара в сонячне сплетіння. Комісар лише похитнувся і, розпростерши обійми, кинув­ся до репортера:

– Так от ви який. Ви ж справжній чоловік, чорт забирай. Я, безперечно, зробив би з вас відбивну по-американському, але я шаную в людях хоробрість. Ану, вріж іще раз. Бий, не бійся. Витримаю. – І він підставив Джеймсові щоку.

Джеймс, зрозуміло, не міг образити людину і зважився задоволь­нити її прохання, вліпивши з усього маху в масивний ніс. Юшка по­текла тут же.

– Так у тебе чудовий удар, хлопчику, – комісар сів, витираючись хустинкою. – А тепер поговоримо. Так от слухай, як все це бу­ло. Вона сама прийшла до мене. Розумієш, сама. Прийшла раз, дру­гий, третій... А потім почала тебе гудити. Мовляв, який ти чоловік. А ти он який. Тепер я пересвідчився, даремно ганила.

Сплюнувши, Джеймс Люс вискочив на вулицю. Чи не спробувати щастя в начальника в'язниці, подумав він. Але нараз помітив, як вулицю переходив мер міста. Ну, цьому дати по морді йому давно хотілося. А тут іще така нагода. Пришвидшивши ходу, Джеймс пішов йому навперейми. Бити, так бити тут, бо до нього на прийом все одно не доможешся. Довго не думаючи, він дав мерові доброго носака. Мер від несподіванки впав, але тієї ж миті підвівся. Джеймса тут же схопив полісмен. "Ну, подумав Люс, нарешті щастя посміхнулося". Та як він здивувався, коли мер міста підійшов до капрала і, лагідно усміхаючись, сказав:

– Капрале, все гаразд. Це мій друг. Ми все життя так вітаємось. О'кей!

Капрал козирнув і пішов геть.

– Ви збожеволіли, сер. Отак у білий день на вулиці носаком? Не могли це в кабінеті зробити?

– До вас же не доб'єшся!

– Подзвонили б, додому прийшли, – розгнівався мер. – Ну, га­разд. У чому справа, сер, я вже здогадуюся. Можете мені не розповідати, але вислухайте мене. Я нічого не міг зробити. Так вийшло. Був дзвінок... Від Боббі... Гадаю, вам усе ясно...

Джеймс належав до тих людей, котрим жувальну гумку до рота не клади. Він спересердя сплюнув і нещасний поплентався у бік в'язниці.

Невдача спіткала його й там. Більш того, вдаривши по тім'ї начальника в'язниці, Джеймс вивихнув собі руку, до редакції повертав­ся без репортажу і зліг. Його відвідували Гаррі і Джо, які весь час іронічно посміхалися.

За три дні, після видужання, Джеймс вимушений був залишити редакцію. Кращий репортер газети Джеймс Люс вперше не виконав свого завдання – не написав репортажу. І як сказав шеф: з-за своєї неоперативності. А Джеймс так старався, сер.

Рожева фантазія

Фантастичне оповідання

Це, звичайно, був єдиний ресторан на всю республіку. Я чув про нього багато дивовижних речей, проте мало в те вірив. Може, саме тому мені захотілося одного разу відвідати "Рожеву фантазію". Таку ліричну назву мав цей ресторан.

Не встиг я переступити поріг, як назустріч мені під'їхала автоматична вішалка, надзвичайно ввічливий робот-швейцар допоміг зняти пальто й капелюх і, подаючи рожевого кольору папірець, сказав:

– Прочитайте, будь ласка!

"Відвідуйте наш ресторан! – закликала рекламка. – Ви тут змо­жете замовити обід, на який тільки здатна ваша фантазія. За п'ять хвилин вас обслужать, за десять – приготують будь-які страви з фауни чи флори. Якщо чогось не зможемо виконати, адміністрація не­гайно виплачує вам неустойку. 10 карбованців – середня вартість наших обідів. Відвідуйте наш ресторан! Не пожалкуєте!"

"Мабуть, зараз поженуть за столик для двох осіб", – подумав я, сідаючи за столик на шістьох і не спускаючи очей з робота-офіціанта, що наближався до мене.

– Добрий день! – привітався він. – Я до ваших послуг, товари­шу. Що ви бажаєте?

– Меню!

– Будь ласка, – робот подав мені фоліант завтовшки з потрійний том УРЕ[11]. – Ви можете замовити будь-яку страву з цієї книги. Але це у вас забере багато часу. Тому я раджу вам назвати все те, на що здат­на ваша фантазія. Продукти – в межах нашої планети.

– В такому разі принесіть мені холодних акридів на китовій оливі з липовим медом та морськими коралами.

– Дуже прошу вас, свіженькі акриди, – за дві хвилини промовив робот, ставлячи переді мною закусочку.

– На перше, – продовжував я, – мозок живої мавпи з оцтом і наливочку "Дракон по-сайгонському" з живих анаконд, марабу та гірських орлів.

– З орлів стерв'ятників чи голошийок?

– Голошийок.

– Пробачте, а мозок яких мавп найбільше вам до вподоби: шим­панзе, орангутанга чи макаки?

– Молодої горили.

За п'ять хвилин переді мною красувалась фіолетова карафка, наповнена наливкою "Дракон по-сайгонському", і верещала моло­да горила, голова якої, міцно затиснута у лещатах, стирчала з невеличкого верстата, схожого на герметично закупорену тумбочку. На моїх очах робот поголив горилі голову, легенько зняв верхню частину черепа і, поливши оцтом, підсунув мені теплий мавпячий мозок.

– На третє, – голосом розчарованого скептика, який, одначе, ще не втратив надії на обіцяних 10 карбованців, сказав я, – хрустики з слонячого вуха з полтавськими пампушками на часнику.

– Пробачте, з вуха якого слона: індійського чи африканського? – за хвилину примчав робот.

– Африканського.

– Але з вуха самця чи самки?

– Самки.

– Не сердьтесь, будьте ласкаві, я забув вас запитати, з якого саме вуха: лівого чи правого?

– Правого, – лагідно відповів я, впевнений, що десять карбованців у моїй правій кишені.

За п'ять хвилин переді мною виріс шеф-повар. Цього разу не робот.

– Слухай, ти! Візьми свої десять карбованців і котися звідси, щоб я й духу твого не чув, – по-моєму, трохи брутально почав він. – Часнику і полтавських пампушок у нашому ресторані не було і немає.

Вона була ніжна, ніжна...

Новела

Я вперше її зустрів на узбережжі моря. Вона лежала на розпеченому піску майже гола і плакала. Я не міг відірвати своїх очей від її тендітного тіла. Вона була ніжна, прозора і така м'яка, як тісто в діжі. Я несміливо торкнувся її своїм мозолистим пальчиком. Вона здригнулася, як в передсмертній агонії.

– Хто цей негідник? – запитав я. – Хто в наш час так підло вчинив з тобою? – кричав я на все узбережжя, і від того крику чай­ки падали в море. Без пам'яті.

А вона мовчала, не відриваючи очей від пінястих бурунів, які, здається, як і я, бачила востаннє. Тоді я не витримав, сміливо взяв її на руки, ніжно заглянув в її прозорі, як чорноморська вода, очі і викинув у море.

Медуза не ворухнулась.

… 13 14 15 16 17 18 19