Шлієбекс спеціально змусив підлеглого зайнятися передсвятковими турботами, щоб не залишити надто багато часу на роздуми. І як тільки вони зігрілися кавою, наказав Фріцеку заново відшкрести дерев'яну підлогу, не пропускаючи жодного куточка, провітрити постіль, вичистити піч, посипати золою щаблі і доріжку до метеообладнання, нарубати нових дров, покрасивше – сміючись по собі, він наказав вибирати рівні. виключно березові, щоб "принаймні у свято все виглядало, як належить".
Коли Фріц закінчив, на подвір'ї знову панувала темрява. Потрібно було знову запустити агрегат, зняти метеорологічні показання та по радіо передати їх у центр. Фріцек накинув кожух і вийшов надвір, тримаючи в руці папірець і олівець. Дизель не хотів запускатись – хлопець глянув на термометр: двадцять вісім градусів нижче нуля. Що поробиш. Він натягав соснових трісок, відвалив сніг з-під устрою, зім'яв старий номер "Фелькішер Беобахтер" і розвів невелике багаття під двигуном. На ці чверть години він охоче сховався б у будинок, але знав, що Шлієбекс розлютився б, побачивши, що рядовий залишив вогонь під агрегатом. Довелося чекати, підстрибуючи та розмахуючи руками, щоб хоч трохи зігрітися. Нарешті він торкнувся долонею двигуна – той уже був теплий. Він запустився відразу, виплюнув хмарку диму, але потім працював мірно. Електрична лампа над станцією якийсь час ледве світилася, але коли Фріц збільшив оберти двигуна, яскраво спалахнула. Хлопець записав дані – температура, тиск, вологість; виміряв товщину снігового покриву, хоча сніг давно вже й не падав, після чого повернувся до хатинки. Він подав листок Шлієєбексу. Унтер-офіцер, як звичайно покрутивши носом над тим, що молодий пише як курка лапою, чудовим готичним шрифтом переніс дані до книги, після чого запустив радіо, сучасний чотириламповий передавач "Телефункен". Він передав повідомлення, обмінявся парочкою святкових ввічливих фраз і вимкнув апарат. Фріцек важко піднявся – до його обов'язків входило вимкнення генератора після закінчення передачі, але унтер-офіцер утримав його.
— Залиш, нехай працює. Сьогодні ж Святвечір, послухаємо передачу "Дойче Велле".
Фріцек знову сів за стіл. Почувався він не найкращим чином. У скронях пульсувала кров, в очі ніби хтось насипав піску. Шлієбекс зауважив, що хлопець весь палає. Приклав йому долоню до чола.
— Чудово, тільки гарячки не вистачало. Заповзай у ліжко. Цей Святвечір, бідолаха, проведеш у ліжку.
Фріц слухняно скинув мундир і ліг у ліжко. Він намагався заснути — але щойно заплющував очі, бачив обличчя вмираючого лопаря. Отже, він тільки лежав, відігріваючись під периною. Саксонець тим часом заварив чай, подумав секунду і, вийнявши з шафки пляшку, влив у обидва кружки по чарці шнапсу. Він подав хлопцеві гарячий чай, глянув на годинник – вісімнадцять нуль-нуль, час. У них був чудовий приймач, "Сіменс", із зеленим вічком індикатора, в елегантному корпусі з горіхового дерева. Шлієбекс повернув рукоятку і, обережно покручуючи її вліво і вправо, з шумів і трісків виловив знайомий голос диктора "Німецької Хвилі". Радіопередача в Святвечір була, мабуть, найбільш зворушливою з усіх передач року. Шлієбекс ніколи б у цьому не зізнався, але жодна з промов Führer'a не викликала в ньому такого напливу патріотизму та любові до Німеччини, як спільний спів "Тихої ночі", разом, з усіх місць, де тільки не знаходилися німецькі солдати. Тоді він міркував про своїх Kameraden, що борються на всіх фронтах цієї війни, від скованих льодами російських пустошів, через піски африканських пустель, тихі глибини Атлантики, небо над Англією, аж до їх забутої всім світом хатинки на краю Норвегії. Щодо молодого силезця, унтер взагалі сумнівався, чи почувається хлопець німцем. На силезському Wasserpolnisch він напевно розмовляє набагато краще, ніж німецькою. І ще він був упевнений, що проблеми національної тотожності Фріцеку взагалі по барабану. Він глянув на хлопця, який, тим часом, занурювався в апатію, не засинаючи, дивився в стелю.
Почалася радіопередача. Спочатку диктор провів коротку розмову про історію німецьких урочистих звичаїв. Після цього стандартне повідомлення про ситуацію на всіх фронтах. Ja, ja, natürlich, подумалося Шлієбексу. Минулого року по радіо оголошували перемогу Німеччини, цього – переконують нас у тому, що ми не маємо права перемогу віддати, через рік буде, що ми просто зобов'язані перемогти, через два – що не маємо права зазнати поразок, а через три... Ех, один Господь знає. Нарешті, диктор оголосив, що починається традиційне, щорічне виконання "Stille Nacht" солдатами всіх фронтів. "Перший куплет заспівають солдати наших окупаційних військ у Парижі. Париж, ви мене чуєте?" У динаміці пролунали тріски, потім раптово вщухли і пролунав м'який голос із явним берлінським акцентом. "Люди, тихо, ми в ефірі". На тлі: ледь чутний сміх, звуки столових приборів, що пересуваються, цокання чарками. І нарешті динамік заповнив перший куплет святкового співу, що виконується веселими, фальшивими голосами...
Stille Nacht! Heilige Nacht!
Alles schläft; einsam wacht
Nur das traute hoch heilige Paar.
Holder Knab' im lockigten Haar,
Schlafe in himmlischer Ruh!
Раптом Фріцек вигнувся дугою, немов через нього пропустили високу напругу, і страшенно захрипів. Шлієбекс підскочив до хлопця, але ще перед тим, як він зміг покласти йому долоню на чоло, молодий силезець провалився в безпам'ятство.
⁂⁂⁂
У Парижі о шостій вечора було вже темно. Падав легкий сніжок, що підганявся пронизливим, холодним вітром. На rue імені Дюмон Дюрвіля, мореплавця, який обігнав всю земну кулю, але загинув в одній із перших залізничних катастроф, сніг покривав шибки припаркованих в рядок службових мерседесів і адлерів. Вздовж необарочного фасаду готелю "Мажестик", розташування штабу німецьких окупаційних військ у Франції, йшло троє молодих солдатів. Через сусідство такого серйозного закладу, вони намагалися поводитися пристойно. Часовий біля входу посміхнувся про себе – надзвичайно правильний, спокійний і рівний крок видавав, що хлопці вже встигли десь випити, і ось тепер вони напружують усю силу волі німецького воїна, щоб нічого не було видно.
Хорст, Бруно та Фріц не тільки невміло приховували сп'яніння від двох пляшок коньяку, а й насилу стримували пирхання. Вони сиділи в квартирі Бруно, коли Фріцек вигадав зовсім новий спосіб провести Святвечір — вони підуть у бордель! Абсурдна ідея спочатку хлопцям сподобалася, тим більше, коли Хорст почав аргументувати, що, як колись, але на свято офіцери до публічного будинку не вирушать, так що не станеться, як завжди, що для солдатів залишаться лише старі й ганебні повії. Вони оберуть собі найкрасивіших дівчат, візьмуть по пляшці шампанського, весело нажеруться і підуть нагору... Вже за чверть години вони завзято марширували паризькою бруківкою, волаючи на все горло: Vor der Kaserne. steht sie noch davor, наступних куплетів вони не знали, тому нескінченно повторювали перший, змінюючи темп і разом вигукуючи приспів: Wie einst Lili Marleeeeeen. Притихли вони тільки біля штабу, пройшли повз нього і завернули у вуличку, де розреготалися. Потім йшли далі, погойдуючись, безневинно чіпляючи нечисленних перехожих і строячи дурні пики шановним парижанкам, які несхвально поглядали з-за фіранок. Зрештою вони зупинилися біля дверей, що нічим не відрізнялися від інших. Але хлопцям вони були добре відомі. Ніхто з них не зізнався, що ніколи ще не був у середині, навіть не припускаючи, що колеги можуть так само брехати. Тож зараз у всіх були відважні та задерикуваті міни бувалих салонних левів. Бруно, найстарший з них, натиснув на кнопку електричного дзвінка, Хорст, вийнявши з задньої кишені брюк гребінець, зачесав свого густого чуба, а Фріц непомітно стягнув з пальця обручку. Двері їм відчинила бандерша – одягнена з зухвалою елегантністю, що балансує на межі кичу, потаскана жінка. Для своєї професії вона була буквально архетиповою, хоча хлопці не могли цього знати, адже це була перша власниця подібного закладу, яку вони бачили, знову ж таки, вони не мали уявлення, що таке "архетип". Жінка зміряла хлопців поглядом і вміло оцінила їх скромні, позбавлені будь-яких відмінностей мундири. Хлопчаки розраховували на те, що в Святвечір, через невеликий попит на такі послуги, вони скористаються дівчатами, як правило, призначеними для офіцерів. Тільки madamoiselle Леру була жінкою досвідченою та діловою, і вона не займалася благодійністю; магія свята не налаштовувала її хоч у чомусь більш дружньо до навколишнього світу. Хлопці отримають таких дівчат, на яких вони можуть собі дозволити.
— Скільки хотіти грошей витратити на дівчина? – запитала господиня ламаною німецькою, коли гості вже піднялися східцями.
Бруно з Хорстом подивилися на Фріцека. Це він тримав спільну касу – всі служили разом настільки довго, щоб зрозуміти, що коли Фріц займається спільними грошима, ті найкраще витрачаються. Сілезець, кивнувши, вийняв з кишені гаманець. Він з пієтетом відкрив його, відрахував рейхсмарки і без слова подав бордель-мамі. Та швидко перерахувала банкноти, оцінила, що на офіцерські забави хлопці бідні, а на солдатські заплатили набагато більше потрібного. Мадам Леру дбала про добре ім'я власної фірми. У зв'язку з цим вона відрахувала половину різниці між ціною за три дівчини для рядового складу і сумою, яку їй вручили, і віддала Фріцу здачу, решту вважаючи чайовими. Хлопець здивовано прийняв гроші назад. Коли він вкладав гроші назад у гаманець, пальці намацали знімок. Невеликий прямокутник щільного картону із обрізаними зубцями краями та відретушованими тінями. На спеціальному тлі з романтичним грецьким пейзажем стояв металевий, виготовлений за міжвоєнною модою стілець. Фріц у парадному мундирі та його дружина у простій, білій сукні з фатою та у довгих до ліктів рукавичках.
Одружений він був лише півроку. Фріда була доброю і гарною дівчиною, і Фріц ні хвилини не сумнівався, що любить її. Знали вони один одного довго, практично з дитинства.