Зараз я не шкодую про це, тому що в той день ми бачилися востаннє.
Я приїхав о шостій і подзвонив у домофон. Марго відповіла, відчинила мені двері в під'їзд, і я на ліфті підійнявся на 9-й поверх. Це був новий будинок.
— Привіт, — привітала мене Марго. Звучала вона, як завжди, мило і кокетливо. Я більше не зустрічав у своєму житті людей, які так природно могли звучати настільки кокетливо. Неймовірний талант.
— Привіт, — я зайшов у квартиру, яка була простора із недавно зробленим ремонтом. Дві валізи стояли біля дверей. Вона була готова виїжджати.
— Пропоную вже попити чай в аеропорту. Я вже викликала таксі, — сказала вона мені, надягаючи куртку і дивлячись на себе у дзеркалі біля входу.
— Ти прекрасна, — сказав я їй, якраз в момент, коли вона подивилася в дзеркало. Вона повернулася до мене і з усмішкою подякувала. Через секунду перевела погляд на валізи, змінилася в лиці, застібнула куртку, взяла сумочку і сказала мені, що готова. Валізи були на мені. Вони були на колесах, тому я їх легко довіз до ліфта, а внизу, геть недалеко, вже на нас чекало таксі.
Ми сіли на задньому сидінні і говорили всю дорогу до аеропорту. Марго розповідала, що не хоче їхати. Що це дуже несподівано для неї. Що все, що планувала зробити в цьому місяці, вона вже не встигне. Я, навпаки, підтримував її, що це класно, що вона зможе цей холодний і неприємний місяць бути в країні з теплим кліматом. Я запевнив її, що якби в мене була можливість зараз кудись поїхати відпочити, то я би не роздумував ні секунди. На що вона відповіла, що їй там самотньо і, окрім декількох знайомих з фітнес-клубу, вона нікого там не знає. В цій розмові я пам'ятаю, як проронив фразу, коли старався запевнити Марго різними аргументами, шукаючи плюси в її поїздці, що, окрім теплого клімату і зміни обстановки, то ще й звідти набагато безпечніше буде спостерігати за Україною, якщо все ж таки Путін вирішить розпочати повномасштабну війну. Вона відповіла тоді, що так само сказав їй її чоловік, що про всяк випадок краще поїхати — гірше не буде. Я відчув тоді, що мені неприємно повторювати те ж саме, що Марго вже говорили. Важко описати, але, здається, інтуїтивно я відчував, що це наша остання зустріч. Або зустріч, після якої наше спілкування зміниться. Я ще не розумів цього, але мені було сумно, як буває сумно, коли завершується черговий розділ і прийшов час перегорнути сторінку. В той момент я винив втому у відсутності настрою після алкоголю і поганого сну, але вже зараз я розумію, що щось передчував десь глибоко в душі.
— Сьогодні день святого Валентина, — сказала Марго після декількох хвилин паузи в розмові.
— Мені немає кого вітати, — відповів я.
— А пора вже знайти, — сказала мені Марго, поклавши свою руку на мою. Поклавши руку так природно легко, начебто ми найрідніші люди на цій планеті, але так само легко й забрала її через пару секунд, начебто це нічого не значить взагалі. Мені не вистачить ніякої майстерності слова, щоб передати цей природний дар Марго рухами свого тіла окутувати тебе аж до абсолютного заціпеніння перед сплетінням сили грації і краси. Нікому в світі не вистачило би слів, щоб описати її дар. Про який вона, здається, навіть ніби й не здогадується.
Приїхавши в аеропорт, ми зайшли всередину. До початку реєстрації було близько 50 хвилин.
— Пора випити чаю, — запропонувала Марго, показавши на кафетерій всередині. — Дякую, що проїхався зі мною. Хоча б не так сумно.
— Так і не зрозуміло мені, чому ти сумуєш, — відповів я. — Але в будь-якому разі, будь ласка.
— Я сама не розумію чому.
Поки ми пили чай, я розповів Марго майже про все, що сталося вчора. Мені стало цікаво, чи вона розуміє, як так може бути, щоб не бачити сина шістнадцять років і з такою ненавистю його зустріти.
— От як так можна? — запитав я її зі здивуванням, яке мене не покидало.
— В деяких жінок відсутній материнський інстинкт із народження. А в деяких із них материнський інстинкт був вбитий чи насиллям в дитинстві від власних батьків, чи з часом горілкою, — відповіла Марго.
— Для чого вони тоді народжують? — запитав наївно я. Марго розсміялася.
— А як ти дізнаєшся, чи є в тебе материнський інстинкт, поки не народиш сама? Та й половина жінок, які народжують, не планували цього.
— Для того щоб ненавидіти власну дитину, потрібна не відсутність материнського інстинкту, а відсутність базової емпатії, — сказав я.
— А чому ти думаєш, що таких людей мало? — запитала мене Марго.
— Тоді точно краще нікого не вітати на день святого Валентина, ніж вітати когось, в кого немає емпатії, — сказав я сумбурно. Після цього я, задумавшись, додав: — Хоча заводити стосунки — це завжди кіт в мішку.
— Ти знаєш, що ти мені вже це колись говорив точно такими ж словами про кота в мішку? — спитала Марго.
— Не пам'ятаю.
— Може, ти просто боїшся? — спитала вона, дивлячись мені в очі, поклавши знову свою руку на мою на пару секунд, і знову забрала її так само, як зробила це в таксі — через декілька секунд.
— Чого боюсь? — перепитав я.
— Заводити стосунки, — так само посміхаючись і невідривно дивлячись на мене, продовжувала Марго.
— Може, й боюсь.
— Нічого. Коли зустрінеш ту свою єдину дівчину, то перестанеш боятися, — підсумувала вона, будучи явно в піднесеному настрої від цієї теми.
— Ту свою єдину, — повторив я, опустивши голову з легкою насмішкою.
— Що, звучить дуже банально? — спитала Марго.
— Так, але мені все частіше здається останнім часом, що чим банальніші речі — тим менш вульгарні вони. А не навпаки.
— Подивись на ту дівчину, — Марго вказала на дівчину, яка працювала в тому кафе в аеропорту, де ми сиділи. — Можливо, вона саме та.
Я дивився в той момент на Марго і розумів, наскільки я був дурним. Річ не в тому, що я не міг забезпечити її, а в тому, що вона, на відміну від мене, знала, чого вона хоче. Марго зробила по-дорослому свій вибір. В неї було своє бачення, як їй буде краще. В мене ж не було взагалі ніякого бачення, що я хотів мати в житті. Я згадав, як мені сказав Даня, що мені вона подобається, тому що я ніколи таких жінок не зустрічав. Всі його роздуми про Марго були повною нісенітницею, окрім цього. Це був його стиль — не важливо, що говорити, головне вивести на емоції, але цією фразою він поцілив в яблучко. В той момент в аеропорту я признався сам собі, що Марго для мене така особлива тільки через ту причину, що я не бачив у своєму житті, як сказав Даня, таких "елітних" і, як би сказав я, таких елегантних жінок. Мною керувала цікавість і невисока самооцінка, а ще незріла закоханість у свої фантазії про неї, а не в неї саму. Можливо, тоді, за п'ятнадцять хвилин до прощання з Марго, яке виявилося прощанням назавжди, я вперше в житті побачив її такою, якою вона була насправді.
— Мені завжди подобалися аеропорти, — сказав я до неї, роззирнувшись навкруги.
— Чому?
— А ти не відчуваєш, коли заходиш в аеропорт, як змінюється твоє сприйняття світу? Ти опиняєшся на декілька годин серед людей з різних куточків світу. Хтось буде повертатися додому в Лондон, а хтось їде в гості до когось в Мілан. Ти можеш стояти в черзі по каву за людиною, яка тут просто робить пересадку, і все, що її турбує — це швидше прилетіти або в Стамбул, або в Лісабон. На хвилинку ви опинитеся поблизу, а потім знову попрямуєте своїми життями далі. Щось в цьому є. Аеропорти подарували нам ще один спосіб відчути свободу — буквально відриватися від землі з рутинної повсякденності.
Після реєстрації, з квитком в руках, Марго обняла мене і сказала в своєму природно манірному стилі, щоб я не забував їй писати. Вона поглянула на мене з таким виразом обличчя, як дивляться на дітей, коли питають їх, чи точно вони все зрозуміли і будуть вести себе як належить. Потім вона обняла мене ще раз і пішла в сторону контролю.
Я залишився в залі сам. Роззирнувся навкруги ще раз. Так, справді в аеропортах є своя неповторна атмосфера, подумав я. І пішов у напрямку виходу, вирішивши не брати таксі, а їхати автобусом. Поки я йшов, я подивився наліво і побачив те місце в кав'ярні, де ми сиділи. Трохи поодаль стояла та дівчина, на яку жартома вказала Марго, припускаючи, що, може, саме вона є тією єдиною, хто змінить моє життя. Я відвернув погляд і ще деякий час продовжував йти до виходу.
— Чому б ні, — промовив я сам до себе, розвернувшись і тепер прямуючи в сторону кав'ярні.
Я йшов в сторону кав'ярні до тієї дівчини з однією простою ціллю. Саме з цією ціллю щодня мільйони чоловіків підходять до мільйонів жінок. Саме з цією ціллю сотні мільйонів людей по всьому світу сидять у своїх застосунках на телефоні, гортаючи анкети тих, хто так само сидить у цих же застосунках й гортає анкети інших. Я йшов з дуже простою ціллю — не бути самому.
Звичайно, ця дівчина зовні була не така ефектна, як Марго. Можливо, вона вже була втомлена надвечір. Можливо, її хлопець чи чоловік чекав на неї вдома. Але світ так влаштований, що не спитавши — не дізнаєшся. Волосся зібрано в хвостик, футболка, на розмір більша, мішкувато звисала на ній. На вигляд їй було років до двадцяти п'яти. На подив, вона дійсно була привабливою навіть в цій жахливій робочій обстановці. В такій обстановці не зможе працювати ніхто з даром кокетливості, який був у Марго, яка не потонула у вульгарності, а виросла до елегантності. Краще б цієї кокетливості не було взагалі, подумав я.
— Еспресо, будь ласка, — замовив я, краще роздивившись її обличчя. В аеропортах все дорожче, тому що ти платиш ще за атмосферу свободи, а не тільки за каву, заспокоїв я себе цією думкою, розраховуючись. Як тільки ця дівчина поставила переді мною еспресо, я запитав:
— Ви не ходили на побачення з тими, хто тільки що посадив на літак своє кохання і старається змінити своє життя? — питаючи це, я зрозумів, наскільки ж добре, що за мною не стоїть в черзі ніхто, хто б міг це почути.
— Розлюбили? — запитала привітливо у відповідь дівчина.
— Перший раз за весь час зрозумів, що я люблю свою фантазію про цю жінку, а не її саму, — відповів чесно я.
— Що ж, — поправивши хвостик правою рукою, відповіла дівчина, — не хочете, значить, боротися за своє кохання?
— Воно завжди було нерозділеним, — відповів я, посміхнувшись.
— Може, все ще попереду? — запитала вона, нахилившись до мене і поставивши лікоть на барну стійку таким чином, щоб обіпершись ним і зробивши руку опорою, невимушено своєю рукою підтримати голову, яку вона трохи награно поклала на руку, обійнявши підборіддя долонею.