Та й діла, а не спірок.
— А які ж се спірки? — не покидав свого Човгань.
— Та бачите, ми ніяк не можемо погодитися і на дрібних питаннях. Ми сперечаємося про слова, про літери, а забуваємо про те, що народові треба книжки, і треба швидко, і треба багато. Ми забуваємо, що народ живе в темряві, що він денаціоналізується і деморалізується, що наші вороги вживають усякого способу, аби національній нашій справі пошкодити, аби нас знищити, і самі даємо ворогам у руки перевагу, гаючи дорогий час на безрезультатні, безплідні спірки про такі речі, що вони не варті того. Ми балакаємо багато, а робимо мало.
Маркові слова зробили враження — всі замовкли, бо не могли нічого сказати. Але згодом Шкляренко, стрівши якось Марка на вулиці, сказав йому з цього поводу:
— Ось підождіть лишень, коли вони всі не розлізуться, як руді миші.
— Та вже ж побачимо! — відмовив Марко.— Не такий страшний чорт, як його малюють.
Але самому було сумно, бо сам бачив, що ладу у їх у товаристві дуже мало. Одначе дві Маркових книжки та одна Семенова пішли до цензури. Поки се діялося, Марко вже відбув справу з екзаменами і тепер тільки дожидався, поки настановлять його вчителем у гімназію,— се вже йому було обіцяно. Семен мусив ще рік зоставатися в університеті, бо був на медичному факультеті. Нарешті Марка настановлено вчителем грецької та латинської мови в гімназії в рідному ж таки місті, тільки не в тій гімназії, де сам учивсь.
Почав він свою службу з того, що поробив візити до директора та до товаришів учителів і познайомився з усіма. Директор йому не сподобавсь — він по-начальницькому, трохи згорда, говорив з Марком, і новому вчителеві здалося, що йому давано якусь високу авдієнцію. Од учителів перше вра— ження було невиразне: відразу багато людей довелось побачити. Дві тільки постаті відрізнились у Марка в голові виразніш од інших. Один був Каншін, учитель географії та історії, типічний москаль — широка у плечах, велика постать, лисина, руда борода, ніс з широкими, наче розірваними ніздрями і хитрі розумні очі; другий — Гайков, учитель математики, здається, вкраїнець — швидкий, люб'язний, чепурний і через лад уже солодкий — все з медом та з маком. Обидва Маркові не сподобалися.
Призвичаївшись трохи до праці в гімназії, Марко почав знову мати вільний час і робити свою роботу. Дві науково-популярні книжки, не мігши поки що надрукувати дома, послав до Львова, писав туди ж і до часописів.
З Семеном і досі жив в одному будинкові, хоч і окремо; але щодня вкупі сходились до обіду й до чаю. У людей бував мало,— що ніколи, а що й не хотілося бувати поміж людьми, коли його серце було повне тяжкого горя.
Еге, поранене серце не гоїлось. Глибоко вразила його ясноока горда дівчина своїми очима гострими, і та рана боліла та ятрилась, не даючи Маркові спокою. Образ коханої дівчини не зблід, не затерся у його в душі — навпаки: тепер, як він її не бачив, вона ще виразніше стояла перед його душевними очима. Він згадував усе, що торкалося до неї: своє життя на селі, свої розмови з нею, згадував її слова, рухи, погляди. Він проводив перед себе знов день за днем усе своє життя коло неї і переживав його знов хворим серцем. І переживаючи, чув він, що вона мов ще любіша стає йому, мов ще дорожча здається серцеві. Серце дорого за неї заплатило і тепер більш ніж коли бажало мати те, за віщо стільки віддало.
Марко ловив себе на таких мріях, починав нагадувати собі свої думки про жертву, упевняти себе, що він не має права дбати про власне щастя; але та сила, що не давала йому спокою, не скорялась тим доводам. І часто довгими осінніми вечорами, сидячи сам у своїй невеличкій світлиці, перед лампою, за столом, закиданим паперами, з пером у руках, він одразу несамохіть уявляв собі коханий образ і тоді вже не міг нічого робити. Він починав ходити по хаті туди й сюди, і образ за образом, згадка за згадкою проходили йому в голові,— то мов голублячи його відблиском перебутого щастя, то розриваючи мукою його серце — мукою з думки, що се щастя могло б бути і не було, і не буде. Тоді він починав обвинувачувати сам себе, казати, що він не так почав і не так робив діло, як треба, що він невдалий, що він сам одштовхнув од себе дівчину.
Але тверда душа його не туманіла. Він усе ж знову починав бачити річ так, як вона є, і розумів, що іншого сказати він Катерині не міг. Сховати свої передсвідчення він теж не міг, та й нічого путящого з того не було б. Ні, він повинен просто забути про своє щастя, воно не судилось йому. І в його з'являлось тоді могуче бажання втопити свої думки, згадки й жалі в невсипущій праці на користь тим ідеям, що викопали безодню проміждо їм та його щастям. Він тоді кидавсь до роботи і робив мов зачарований, нічого не чуючи навкруги, нічого й не бажаючи чути. Він до обід бігав в гімназію, а вернувшися відтіля і нашвидку пообідавши, кидавсь до роботи і робив до пізньої ночі. Семен не розумів тоді, що з ним робиться, бо на всі запитання Марко тільки махав рукою.
— Бійся Бога, Марку,— хіба ж так можна робити? — казав Семен.— Та ти ж занедужаєш!
Але Марко не зважав на те, і палка робота тяглася звичайно кілька день, а потім починалась реакція: Марко знесилювавсь, дух пригасав, приходила така втома, що йому потім здавалось, ніби на його находив на той час пароксизм великої апатії до всього. Але сей пароксизм був недовго — знов голова починала робити, знов думка за думкою, згадка за згадкою розпалювала її.
І так тяглося з того часу, як Марко приїхав з села. Мусило перегоріти, перепалитися гope, щоб очистилося знову серце.
Марко кілька разів міркував про своє становище. Він завсігди доходив до того, що інакше бути не могло, але не міг з тим помиритися. Казав собі, що повинен забути се своє особисте горе і віддати усього себе роботі для рідного краю, і віддавав справді; але ж бачив, що сила, проти якої змагавсь, була далеко більша, ніж він досі думав. Він не боявся, що вона його злама, поверне в інший бік; того образу рідного краю, яким повна була душа його, не могла вирвати відтіль ніяка сила, тим і ніяка сила не могла повернути його в інший бік; але за те він, невиразно поки ще, почував, що ця, невідома йому досі сила — така велика, що може не зникнути, може зостатися і гризти, точити йому душу.
У такому становищі був Марко, як одібрав листа від Корнія. Марко листувавсь і з ним, і з Петром Олександровичем, учителем. Він посилав їм туди книжок, а вчитель давав їх селянам. Корній деякий час довго не писав, не писав чогось і вчитель. Одібравши тепер листа, Марко розгорнув нечепурне писання і почав читати досить байдуже — щось інше на той час було в його в голові. Але та звістка, яку він прочитав у листі, примусила його забути все, що він думав, і його серце відразу стрепенулось. У листі, проміж усякими поздоровленнями, поклонами та іншим, стояло ось що: "А ще у нас новина. Нашого пана дочка вже тут не живе, а кудись поїхала. Люди казали, що вона вчителькою поїхала".
Що се?
VIII
Катерина не зупиняючись бігла від скелі аж до містка, наче боялась, що Марко гнатиметься за нею. Перебігши місток, зупинилась і пішла тихше. Вона вся тремтіла з страшної образи, що зазнала від Марка. Образа здавалась їй такою великою, несвітською, що дівчина навіть не могла думати про неї поки, а тільки почувала всім серцем.
Вона вбігла у свою хатину і впала на ліжко. Серце колотилось у грудях так, мовби хотіло вискочити. Ухопилась за груди руками, наче силкувалася зупинити його, але не могла. Підвелась і сіла на ліжкові. Не розуміла нічого, голова в неї була в якомусь тумані. Так просиділа кілька часу. Спершу помічала, що в неї дуже б'ється серце; а потім якось і того не стала помічати. Втупивши в темряву очі, сиділа нерухомо, без думки, і тільки свідомість, що сталося величезне нещастя, була в неї на душі. І сама не помітила, як відразу важкий сон знеміг її, і вона впала на ліжко так, як була, вдягнена, і заснула.
Чи довго спала,— вона не знала. Прокинувшися серед темряви, спершу не могла зрозуміти, що з нею. Потім почула на собі одежу й подумала:
— То се я заснула вдягнена?
Роздяглась, лягла на ліжко, щоб спати, і відразу все згадала, все як живе перед нею уявилося. Вже не могла спати, почала думати. І враз їй зробилося все таке зрозуміле. Думки складалися так легко, одна з одної випливали. І так виразно се робилося, що мов чула, як думав. Але вона не помічала, що всі думки її крутилися коло одного осередку:
— Все скінчилося! — се була перша думка. — Бо він мене образив! — друга.
— Я, дівчина, прийшла сама до його признаватися в своєму коханні, а він сказав: приймаю твоє кохання, але на умовах. Її кохання на умовах! За кохання треба віддавати все: все своє життя і все, все! Вона була певна, що досить їй сказати слово, щоб Марко зробив все, щоб він сказав: "Візьміть усе моє життя се, все!"
Але він!..
Але ж у неї врода, у неї чудова краса,— се ж усі їй казали,— відколи вона згадає себе! І хіба ж урода жіноча не дає права жінці мати все, що вона хоче, не дає права веліти? За один рух краси люди рабами стають, життя не жаліють,— хіба вона не читала сього в книгах? А сей!.. А він смів її так страшно, так безмірно образити!..
Вона вже не заснула. Вранці мати, побачивши її бліду, змучену, намагалась положити її знову на ліжко. Але Катерина лежати не могла. В ся її істота була якось напружена, і се не давало їй змоги навіть довго всидіти на одному місці. Вона мало не ввесь той день пробула в саду, ніби читаючи, а справді — швидко ходячи по стежках. Книжку іноді розгортала, але читати в їй нічого не могла.
Другого дня на погляд зробилася вже зовсім спокійною. Але в душі в неї спокою не було. Все ті ж незмінні думки снувалися в голові і страшенно втомляли своєю незмінністю, однаковістю. Ці думки були такі важкі, що Катерина неначе фізично чула, як вони робили борозни у неї в мозкові.
Поминув тиждень, другий... Зло з серця зникло. Почування образи трохи зменшилося, зробилося не таке дошкульне. І що більше те почування блідло, то виразніше починала вимальовуватись перед нею Маркова постать. Катерина й перше цю постать бачила, вона не відходила від неї, тільки мов туманом повита була. А тепер стояла перед нею виразно, так виразно, що дівчині здавалося, ніби вона бачить найдрібніші риси його обличчя.