Або їх потрощило ще в океані, звідки шхуну бурею гнало до берега, чи, може, вони впали вже тут, у протоці, і потім замулились, поросли травою. Правда, поряд кущилась лише гущавина коралів; чогось стороннього серед них я не помітив. Не видно було в бортах і пробоїн. Складалось враження — вам доводилось коли-небудь бачити сухий док? — що кораблик, цілий-цілісінький, поставлено на стапель. От тільки днище його треба очистити від черепашок.
Лівий борт шхуни, над яким я, не поспішаючи, пропливав, заріс, немов бородою, водоростями. В них знайшов пристановище не один мешканець підводного світу.
Від помаху рук наполохались рибки, кудись клишоного почвалав краб; кальмар, цвиркнувши межи очі чорнильну каламуть, торпедою промчав повз мене геть.
Як і всі моряки, я, дарма що на флоті недавно, марновірний, різним прикметам надаю неабиякої ваги. А забобонів серед моряків, як ви знаєте, сила-силенна.
Пацюки з корабля тікають — отже, недовго тому кораблику плавати: так і знай — потоне! Плюнути за борт у відкритому морі — це розгнівити всесильного Нептуна, і він все одно тобі помститься.
До затонулих кораблів у мене теж якесь упередження. Зізнатись? Я їх боюсь. Мені здається, що, коли я ступлю на палубу того корабля, зі мною неодмінно скоїться потім лихо. Правда, після того як потонув наш човен, гіршого не можна й бажати. А все ж… З острахом оглядав я нині жертву морської стихії.
Наташа підпливла впритул до шхуни. Ковзнувши по слизькому наросту водоростей, стала на ребристий обвід — планшир, що оточував палубу. Наблизилась, зазирнула у роззявлену пащу трюму. Махнула рукою — покликала мене.
Але… Тепер я знаю: вона ладна думати про мене найгірше.
— Солоний, ти що? Пливи сюди! — випірнувши, гукнула.
Та я, зіславшись на втому, відмовився й поминув місце, де лежала шхуна. А може, Наташа й не здогадалась про мій страх. В усякому разі вона про це навіть не натякнула — тактовна яка! — проте мені здалося, що на її обличчі все ж промайнула якась глузлива посмішка. Ну й нехай думає, що хоче!
Ображений хтозна й на кого, я виліз на берег.
— Ой, Васильку, — без упину щебетала Наталка, — там так цікаво! Бідненький, стомився… — притулила вона до мого чола прохолодну руку.
— Нічого мене жаліти! — похмуро огризнувсь я.
— Ти що? — кинула вона докірливий погляд.
— Не зважай, — шкодуючи, що відповів їй грубо, схаменувся я. — Просто настрій зіпсувався — от і скис.
— Так і є — перекупавсь, — ніби лікар, що нарешті визначив діагноз, стурбовано мовила дівчина.
"Голубина в тебе душа, Наталко! — подумав я. — Такого бовдура жалієш. А за що й чому? Чи не тому, що він, дивак, наполохався примарного корабля? "Три мерці на бочку рому…" Ха, ха, ха!" — засміявсь я, згадавши прочитане колись про піратів і пов'язуючи все те з щойно пережитим страхом. Ну й тип слабохарактерний! Послухавсь, бач, свого внутрішнього голосу. Різні там психологічні переливи, містика. Ганьба! Дівчисько он і то спустилось на затонулу посудину, а ти побоявся й відступив. Ні, друже, це не гідно мужчини.
І я потай вирішив: пересилюючи страх, будь-що піду на корабель!
Володя Журавка та Паганель уважно вислухали розповідь про нашу підводну знахідку.
— Корабель — це цікаво, — відзначив Журавка. — Зараз я сам на нього подивлюсь. Як, Адаме Варфоломійовичу, пірнемо?
— Мо-можна, — заїкаючись, ніби він щойно виліз із крижаної води, сказав Паганель.
Бо осоння, де вони сиділи цілу годину, не гірше крижаної купелі: вкрай стомило, напікши ботаніку голову. Адже тропічному сонцю недовго довести людину до запаморочення.
Вони, похитуючись, пішли до протоки, а ми з Наташею лягли на пісок і стали загорати.
Краса яка — лежати отак після мандрівки в глибині!
Я тільки-но збиравсь задрімати, як Журавка покликав.
— От що, лежні, — гукнув він. — Беріть Мотовила і втрьох — бачили ви в кущах довжелезні стебла? — збирайте траву.
— Навіщо тобі, Вольдемаре, трава? — поцікавилась Наталка.
— Багато знатимеш — швидко постарієш, — жартома відказав старший. — Побачите самі навіщо…
Він знову пірнув до корабля, а ми вирушили в глиб острова по траву.
Невдовзі несли її цілі оберемки.
— Ось, на! — крикнув я, кидаючи Журавці до ніг стеблисту травицю.
— Добре, — похвалив Володя. — А тепер дивіться!
Він узяв кілька стеблин, зсотав їх докупи… Коли вірьовка стала завтовшки як рука, Журавка зростив її з іншою. Тепер довжина всієї линви сягала кількох метрів.
— Зрозуміли?
— Ну й що? Вірьовка як вірьовка.
— А те, що, поки я пірнатиму, ви повинні впоратися з усією травою! — наказав він.
— Бодай мене пофарбували в зелений колір, якщо я розкумекав, навіщо все це! — обурився Мотовило.
Але до роботи взявся.
Зрощувати кінці найлегше. Принаймні для мене. Боцманова наука марно не пропала. І я залюбки почав зсотувати стеблини, Мотовило і Наташа не відставали теж.
Поки Журавка з Адамом Варфоломійовичем плавали, вірьовка вийшла така довга, що могла вже дістати до лагуни.
— Це те, що треба, — зрадів наш старший. — Несіть до води.
Лишаючи на піску звивистий слід, зміюкою потяглася за нами линва.
Біля лагуни, навпроти затонулої шхуни, росло присадкувате дерево. Володя прив'язав за його стовбур кінець вірьовки. Другий узяв у руку і пішов до води.
— Коли я подам знак — тягніть! — сказав.
Адам Варфоломійович вийшов з лагуни, тримаючи в руках жмут водоростей. Лізти знову у воду він одмовився і тепер уважно розглядав свою знахідку.
Для нас, матросів, ті водорості — звичайний бур'ян. Та науковець надавав їм неабиякого значення, так ніби то були якісь коштовності.
— О, ламінарія чортів фартух! — вигукував він, розстеляючи на піску довжелезні бурі батоги. — А це ось гіллястий мох, так званий кодіум, морський салат улва латісіма, ектокарпус…
— Лопухус громадіус, — подаючи Паганелю великий, схожий на лопух темно-зелений листок, насмішкувато підморгнув Мотовило.
— Зарозумілий юначе! — образився Адам Варфоломійович. — Я не бачу причин для ваших дотепів. І ніякий це не лопух, — уже примирливо заперечив, — а теж морський салат — улва лактука.
— Гаразд, — перебив Журавка, — якщо ви, Варфоломійовичу, пірнати не хочете, то нехай маску візьме Солоний. Бери, Василю, і ходім зі мною!
Мені ця подорож запам'яталась надовго.
Джонка лежала на невеликій глибині, за кілька метрів від берега. Крутий підводний виступ, складений з брил відмерлих коралів, що простягнувся в бік протоки, утворивши таким чином своєрідний глухий кут, служив надійним захистом од повсякчасної, викликаної хвилюванням моря та припливами й відпливами водоверті. Він також уберігав шхуну від руйнівної дії хвиль. Бо, якби не цей гранітний щит, затонулу посудину в такій, як ця, швидкоплинній протоці давно б потрощило і від неї не залишилося б і тріски. А так вона збереглася ціла й неушкоджена, дарма що пролежала на дні, мабуть, не один десяток літ.
Володя Журавка повільно плив, тягнучи за собою зіткану нами линву, — він нею обв'язався, і вона за ним волочилась сама, не заважаючи йому орудувати руками й ногами.
Я плив збоку, роздивляючись під собою пагористе дно. Ось і джонка.
На планширі — дерев'яному обвідному бруску, що виступав високо над бортом, лежало — де вони взялись? — кілька такелажних інструментів: великий дерев'яний, що його застосовують під час виготовлення дротяних тросів, молоток-киянка; вузька, з одного кінця загострена лопатка-тріпало; металевий сікач, марочниця, свайка…
Ого, відзначив я, та тут майже теслярська майстерня. Не інакше — Журавка спускався в черево корабля і з властивою йому хазяйновитістю підняв ті інструменти: немарно ж він, бачив я, то пірнав, то знову з'являвся на поверхні, щоб набрати в легені повітря.
Поки Володя "буксирував" канат, я теж пірнув. Пропливаючи вздовж лівого борту від корми до носової частини шхуни, помітив збоку розчищену від налиплих черепашок та водоростей смугу. На ній, вгорі по борту, ледь-ледь проступало кілька літер. "Мо-а-на", — прочитав я.
От дивина! Значить, шхуна зветься "Моана", і воскресив це ймення з підводного мороку й забуття наш старший — Журавка. Адже поки ми збирали траву та, на його замовлення, сплітали линву, він тут увесь час порався.
— Що, здивувався? — сміючись, запитав Володя, коли я з'явився на поверхні.
— Ще б не здивуватись, — відказав я. — І назва… Й набір інструментів.
— Он ти про що! — хитнув головою Журавка. — То — наслідок моїх кількагодинних пошуків. Гадаю, в трюмах лежить ще не один сюрприз.
— Ну, так давай піднімати! — запропонував я, тієї миті забувши навіть про свій вигаданий, марновірний страх і про те, що не комусь же, а мені доведеться спускатися в трюм.
Володя, наче і не було нічого, погодився.
— Піднімемо, Солоний, — мовив він. — А тільки затям: у трюмах повно восьминогів. Не страшно потрапити в їхні обійми?
— Анітрохи, — удаючи з себе сміливця, спокійно відповів я, хоч десь у глибині серця ворухнулось: леле, та це ж те, чого я так боюся!
— От і добре, — притакнув старший. — Зараз почнемо.
Я бачив: на березі стоять друзі, з нетерпінням, мабуть, чекаючи нашого спуску.
— Поїхали! — подав голос Журавка. Ми разом шугонули вниз.
Я вперше впритул наблизився до скособоченої, нахиленої під майже дев'яностаградусним кутом до морського дна палуби… Е, та вона ледве тримається! Конопатки з конопляного прядива й бавовни, якою набивають пази й стики палубної обшивки для їх ущільнення, не було. Крізь щілини проступало ребристе поперечне кріплення корабля — бімси.
Володя, закріпивши за планшир кінець мотузки, хитнув головою: мовляв, пора підніматись.
Коли ми опинились на поверхні, старший, перепочиваючи, сказав:
— Я пірну в трюм, а ти залишишся біля люка і послаблятимеш кінець.
— Гаразд.
Вдихнувши і видихнувши повітря та затамувавши подих, ми знову поринули вниз.
Вода була прозора й чиста. Навіть у трюмі, де нині порається Журавка, світло і, крім хіба що темних закутків, видно все: якісь величезні паки, товстопузі бочки, ящики.
Володя, бачу, силкується стропом "заарканити" опукле, стягнуте обручами барило. Я послабив линву. Так і є: він намагається зав'язати "бочковий строп", щоб ним підхопити вантаж. Не виходить! З одного боку бочка щільно притиснута до ящика — він заважає зрушити її з місця. Тоді Журавка застосовує інший прийом: швидко зв'язує вузол "котячі лапки" — дві поперечні петлі, що утворюються, якщо "переломити" подвійний кінець линви.
Петлі з обох боків охоплюють барило.