Тамара нібито з-під дощу, така інша якась; вже, диви, їй діло до Порохнюка, що каже:— Ви Петра не знаєте, Порохнюк, нащо вам здалося? Я вас проведу, як ви боїтеся.— Але на сміх знов аж Ганя рушила було до них від тину, наче помогти Тамарі вмовляти Порохнюка:— Хтіла сама вас просити, бо мені чогось страшно цього Петра. Повірте, Гкню: мені тра обійти калюгу перед Зіневича хатою, а Петро йде межею згори, і це йому іншої нема дороги, як проз Зіневича вийти до свеї хати. Але, думаєте, не бачу, що йому не так хата? Я типіро сама роздивилася в очі, що це вже не той Петро-о. Я бігом сибі беру халяву закочую, а друга хай так буде; він дивиться, не розбере, якої це я немочі на сухому перевзуватися думаю,— не повірите, Ганю, що почула за вас. Я чось Петра вчора не бачила в вас. Боюся сказати слово щне, а він вкрай городу став, сірниками тако потарабанів, і я драла назад. Питався, чи Порохнюка не було тут.
— Ти йому сказала, Тамар? — От би й самій знаття не було, якби не спитала за нього: чи так їй хотілося ще нових гостей на сьогодні, чи буде вже в неї? Але як-то перша думка перемагала, ай-бо, думала собі, зайде сестра на подвір'я, а тут люде-с-й, та й цей Петро, хороба з ним,— шкода їй хіба. То вона й забалакала до них усіх, буцім їх тут не одна Тамара з Порохнюком, буцім вона й сама туто не така собі жінка, що сина в армію провела, а чоловіка десь довго нема:— Гляди-но Порохнюка, я тобі кажу. Що ми Ярині скажемо? Увійде сестра в двір, спитає: ви не бачили Павловича?— а ти смик — нема й сліду. Хіба не так, Порохнюк?
Тамара їй далі слова не дала мовити:
— Мовчіть-но осьдо, Порохнюк, я знаю, що ви хтіли сказати. Але той уже й сам не мав бажання до мови, трохи йому
перебили ці дівки переднішу злість, аж повірив не тільки їм обом, а й собі: щось, може, вигорить. Тамара знов:
— То беріть Порохнюка на станцію, чи ви вже не йдете, Гань?
Той однікнувся тако плечем, одним оком і одною рукою, передбачаючи Ганнину відповідь, і з тої радости великої, аж для годиться, такою мовчазною відмовою, як це в дітей маленьких буває, коли їм цукерка хочеться, але одразу то й не візьмуть, промовляв до них з довірою, що в нього вистачить розуму не піти, відмовитись: не думайте, мені то не дуже й пече.
— Беріть, я вам кажу,— Тамара аж тупнула обома ногами, сидячи, не відпускаючи Порохнюкового рукава.
— Я що з ним, п'яним, робитиму?—далі не вгавала, знаючи, що він цю їхню гру прийняв і ладний вірити їм до кінця. Спробував був огризнутися, але Тамарина рука передавала йому ще глибший спокій, аж безпорадність.
— То хіба я вже такий...
Не треба й чути йому, бо від тих потисків самі слова і так народжувалися вже в ньому: мовчіть, Порохнюк. Тамара наче просила од Гані слова, бо от вона скаже де б там краще, але й щось потрібніше для них всіх; не бігла б вона тако, як скажена, не сиділа б осьо, якби не знала.
— Ганю, беріть.— Та інше було вже як-то для всіх; хай як знають, але вона мусить сказати.—Ви як хоште, Порохнюк, думайте про мене, але Петро,— дивіться, це не моє діло, але щоб ви знали,— Петро до мене на вечорниці збивається, а я не знаю, що йому треба, мені роботи було й так, спитайтеся Гані, чи я правду кажу. Петро до вас щось має, Порохнюк.
Гані аж і бажання не стало перебивати Тамарі, хоч вона й пам'ятала, що вже за це мова якась була. Хіба ж це не вона казала допіро? Але слухала Тамару, наче це зовсім нова думка народилася, і їй самій оно як цікаво чути; або й інше слово — не про цікавість, ні. Вона сама Порохнюкові чогось такого не доказала, й це недоказане Тамарі більше вдалося й зробилося цікавішим і потрібнішим, ніж її перед початком мова до По-рохнюка.
Але вона за інше знала; цьому Порохнюкові зара дай, то потім кому згадає? їй,— що це, Гань, тамо твоя Тамара молола. *
— Ти питаєш, чо я на сорок день не йду.
— Еге, Гань,— не забувалася Тамара й за Порохнюкову руку,— мені тра знать, я осьдо Порохнюкові пораджу.
Ганя ще б втерпіла, їх з Петром просили, але Рибачук чогось на містечку робить не думає, похорон був на станції, а на станцію піди, то що їй Оліма скаже! Як на мамин похорон не змогла буть, а до Фанасівни поприходили. А то Тамара не знає, що питається.
— Порохнюкові нашо знать?—Але Тамара очей не зводила, так шукала втіхи в її словах,— Ти Оліму знаєш, Тамара, а мені тра, щоб вони до Ігора на вечоринку прийшли.
Почала цю мову не знати нащо, але ж з утоми такої хіба їм вгодиш? Якийсь театр у неї на подвір'ї, що такого людей, а ти їм розказуй, бо порозбігаються й знов хоч ґвалт кричи у порожній хаті. Вона Ярині не вірила, як та просила, щоб Ігор приходив ночувати, бо самій страшно; а це недавно писала їй, то призналася, що сама тепер рада, щоб жива душа була в хаті. Пише їй: приїжджай, сестро, та сідай у старій хаті. Ото втішила!
— Як це я Андрея з Женькою і Антона з Євкою проводжала до костьола на тринадцять годин, але як Андреи далі не міг іти, став,— ти ж його знаєш, очі тако поставив,— то Домка, що в Монастировій хаті, вийшла й забрала. Він там проспався, і вже поїхали на три години.
— Я ще, Ганю, вам казала,— Тамара їй допомагала,— чо це ви мене не взяли.
— Тож казала; ти думаєш, я не хтіла? Петро мені хіба раз дорогу переймав, як я верталася.
— Ганю, він наче хоче щось спитаться й боїться.— Тамара аж пальцем повела на Ганю.— Пождіть-но, Порохнюк, я щось маю Гані сказати.
— Він мене питався — то чо. Каже: коли це вже матір з
лікарні привезете.
— Чули, Гань!
— Кажу, тра було думать, як мати дихнуть не могла; поки це Петро мій приїхав з Житомира, і я кажу: "Петро, вези, бо буде пізно".
— Та й Петро завіз; так, так, Ганю.
— Він тепер ходить питає,— як з далекої сторони вернувся й собі Порохнюк
— Але й не тра було вам, Порохнюк, не тра,— всю душу вкладала у свою мову Тамара.
— Я й Порохнюка хтіла взяти, й тебе, Тамара. Не вірите ви, обоє? Але де було вас шукати? Це гості-гості, а всім на роботу тра; шоб потім казали, що од цеї Гані не вирвешся. Якби я знала, що мені буде, я б вас обох познаходила. Ну да, це нікого більш ніде, а то й ні... Я вертаюся з містечка, але мені щось як-то не так; я до хати не щораз навідуюся, щоб не казали. і
— Ну да, Гань, скажуть: о, не діждеться.
— Бачу, цей замок тільки навішаний, а скобель...
— Лю-юди-и, — Тамара, — мовчіть, не кажіть далі.
— Чуй! Скобля нема. Ні, що це я кажу? Ай-бо, забулася; замка нема і скобель вибитий. Думаю.— де ця Тамара? Забігла б у хату, гукнула б хто-хто в моїй хатці,— еге, це Ярина колись так уже в цій своїй новій квартирі, й мені б не страшно було. Прочиняю в цю першу хатину двері — думаю, зара по голові хтось як калатне. Якесь пір'я в кухоньці по підлозі розкидане. В другу хату — з шафи Паращине старе пальтечко забране, книжки на підлозі валяються... Ні, це я не так, стій-но. Бачу, хтось був, певне, й далі побоялася заходити. Увечері о восьмій юдині Петро приїжджає з роботи, я йому розказую, він каже, що все позачиняв і замкнув. їдемо туди, все дрантя з шафи старе забране, і Паращине пальто, етажерки теж немає, папір порозкидуваний, в тій кухні якесь пір'я валяється, одне слово, вскрізь мотлох. І яка туди лиха година йде...
— Так-так, Ганю, я хтіла сказати, кому туди діло є. Ганя доказувала:
— ...щоб їм уже ноги повикручувало.
— Га-а-ню, а Петро бачив,— аж в крик,— як ви заходили?
— Йди-и! — подумала й з іншого боку: нема віри:— ГЬть мовчи-но; я й не думаю, а ти... Тамара...
— Ганю, ви нічого не чули. Порохнюк, скажіть ви що.
— Одну підозру маю. Вобщем, довідаюся. Але,— витріщився на цих причинних жінок, аж йому сили вернулося трохи колишньої, ще вони йому осьдо будуть командувати, ти бач.— Ганю, ти хату одвідала вчора?
— Я на другий день на містечку розказую всім, а Міцеїха каже, що бачила, як о третій годині ночі світилося в хаті, думала, це Ярина приїхала, хоче йти питатися в мене.
Чогось Порохнюк з неї очей не зводить, не хоче забутися своєї попередньої мови. Так Гані страшно зробилося й цікаво, бо те "але" наче півдня, скільки вони допіро просиділи в неї на старому свекрушиному подвір'ї, висіло над ними й чекало немов такого продовження, щоб це й відповідь разу була, а не так собі, й на ту відповідь скільки там треба? Погляду, може, одного слова. То цей Порохнюк аж стогне, так це слово знайдене їм повідомляє, аж вони обоє з Тамарою готові на крик
— Ганю, я вже не думаю.
Вони справді в крик, ґвалт, ну аж війна якась, що десь треба бігти, щось робити, а ніхто ж нічого не знає. Ганя перша: • 1
— Не думайте.
Тамарі буцім не знаття, але це таке, що мусиш; друга:
— Мовчіть, Порохнюк, нам усе відомо.
Тамара втримувала через силу вже не одного рукава, а все його тіло,— так ним тіпало, цим здоровим дядьком.
— Кажіть, що ви більш не будете.
— Хіба ж я казав, що буду?
Тамара вбирала в себе через руки здригання цього великого тіла; десь вони починалися в попереку, але до душі не доходили, і в плач чи стогін, хоч би він і сам хотів, не переходили.
— Ганю, ви цьому Петрові нічого не балакайте. А я довідаюся.
— Порохнюк, спасибі вам,— ще з крику не сходить, боячись, щоб ним знов не кинуло,— ви там з моїм Петром щось дивилися біля сестриної хати, а я забулася спитаться. Тамар', що ти хтіла, що не даєш мені доказати?— дивиться на цю зчужілу враз Тамару.
Коли й чує:
— Ганю, ви цього Марининого Петра беріть на хату, хай він по селі не лазить. Бо я вам не вбіцяю, ви знаєте, яке в мене горе. Мені з мею хатою тра лад навести. Але стійте-но, й ви, Ганю, й ви, Порохнюк,— ви баште чи ні, що зо мною всьодо-го робиться, мені чось страшно: я бачу, як цей Петро з горба йде, але, лю-удоньки,— він свою хату минає! Виглянь-те-но, Ганю, на гулицю, може, йому погано, що він не йде нікуди. Тамо калюга така в колії,— я вас прошу, Ганю, гляньте.
— Тамара, кажи правду,— вже наче тут без Порохнюка обійдеться, що їхнє обох жіноче діло, й хай хоч тут не лізе,— ти що помітила чи ні?
— Ганю! — та в крик.
— Тамара, що я Марині скажу — щоб вона мені згадувала вечоринку? Я тебе просила за Петром дивитися, щоб він не напивався.
— Ганю, пождіть. Порохнюк, скажіть ви що! Бо я не маю сили з цею Ганею говорити. Ганю, коли я там де мала час, як тра було на столи ставити. Порохнюк, я вам не хтіла типіро казати, але я боюся, як цей Петро зара прийде.