Заглянув Сашко, за-питав:
— Ну як квазари?
— Не до квазарів, — махнув рукою Сагайдак.
— А що сталося? У вас обличчя якесь… збентежене.
— Як тобі пояснити? Минуле… Давні друзі прислали вістку, ну й… згадалося…
— Розумію, — солідно хитнув головою Сашко. — Минуле буває сумним. Ну нічого, в день народження треба відкинути сум…
— Це правда, — усміхнувся Михайло. — До біса печаль. Будемо веселитись. Знаєш — щось мені не пра-цюється. Залишаю всі бебехи тобі, наведи порядок. А я пішов. Отже, домовились — о шостій в ресторані "Мос-ква".
— Єсть! Буде зроблено, — сказав Сашко, підморгуючи.
Сагайдак вийшов з обсерваторії. Сонце підбилося високо, над яблунями гули-дзвеніли золоті рої бджіл. На грядці порався садівник. Михайло поволі наблизився до нього, зупинився. Яків підвів голову, приязно кив-нув.
— Весняний настрій? Славна погода. Не всидиш в кабінеті. Та й правду кажучи — якась дивна наука те-пер пішла. Все папери, папери. Люди сидять по коморах. Душно. А надворі — краса яка. Дух завмирає від ра-дості. Послухайте, як співають бджоли… О, чуєте? А соловейко як заливається? То він сонце хвалить. Справжнісіньку молитву читає, не те що в церкві, за плату. Соловейко безплатно…
Сагайдак вислухав довгу тираду дядька Якова, зітхнув і сказав:
— Так, так. Це ви правду кажете. Наука дещо одійшла від живої природи. Багато теорій — мертвих і не-мічних. Багато вказівок, наказів. А розуміння — мало…
— Отож-бо й є, — вдоволено озвався садівник. — Не все те, що нове, — гарне…
— А от скажіть, Якове, навіщо живе людина? Для чого? Як ви мислите? Тільки по-своєму скажіть, не цитуйте біблії…
— Ха-ха, далася вам та біблія взнаки. Там багато мудрості, Михайле Кузьмичу. Проте скажу своїми сло-вами. Людина приходить в цей світ, щоб діяти добро. Як сонце…
— Сонце?
— Еге ж, воно. Гляньте — сонце не питає, чи треба вам його променя, чи не треба. Дає — і все. А то вже твоя справа — прийняти чи не прийняти. Так і людина. Мусить давати добро, не думаючи — приймуть чи ні…
— Дивно говорите, — сказав задумливо Сагайдак. — Але ж сонце й шкоду робить. Можна одержати со-нячний удар, можна спалити шкіру, пожежі бувають від сонця, засухи…
— Е, немудро говорите, — похитав докірливо головою садівник. — То вже не сонце винне. А люди. Во-да може крутити турбіни, а може зруйнувати село, потопити людей. І все так. І добро теж. Добро для нерозум-ного, для злочинного — неприємне. Тут вже треба роздивлятися — що й куди. Не можна ж рівняти злодія чи трудящого…
— Ну що ж, може, й так. Дякую вам, до побачення.
— Ходіть здорові, бувайте…
Сагайдак вийшов на вулицю, постояв, задумавшись. Так просто? Так буденно? Жити, щоб діяти добро. Невже в цьому розгадка? А якщо твоє добро комусь здається злом — тоді вважати його злочинцем і негідни-ком? Чи не надто прямолінійне рішення? Ні, щось не так. І далеко від єдності, про яку мріє Свамі…
Він поглянув на годинник. Пів на третю. Ще лишилося досить часу, можна погуляти. Йшов по проспек-ту, дивився на машини, на перехожих, на веселих весняних дівчат. На Сагайдака поглядали цікаво, усміхалися зманливо, примружувалися таємниче. Як завжди, як завжди. Даремно, вже не вірить він, не потягнеться назу-стріч поклику, бо знає — нема таємниці. А все-таки серце тьохкає, і солодка млість розливається в грудях. При-рода, природа… Наробила машинок, біологічних маріонеток. Ми гадаємо, що вільні, ми проповідуємо свободу волі. А де вона? Смикнула весна за мотузочку, і забуваються клятви, обіцянки, чесноти. Гігантська машина — незбагненна й парадоксальна. Навіщо їй розум, навіщо могутній людський дух? Могла обійтися інстинктами. Ні, подарувала страшний дарунок тварині, залишила напризволяще. Змагайся сам з собою! Чи можна познуща-тися дотепніше, жорстокіше? Космічний розум і предковічні почуття. Дух неосяжності й обмежене жалюгідне тіло. Трансцендентні поривання і фізіологія. Як сталося, що в одній істоті скупчилося стільки різних еволюцій — від амеби до мислячої істоти? Чи це вибрик Природи, неймовірна випадковість на всю Світобудову, чи, мо-же, експеримент вищих мислячих істот? Якщо експеримент, то жорстокий. Свамі хоче сублімувати людину, збратати світ, зробити його єдиним. Ми робимо це в соціології? Чи близько фініш? Чи скоро жаданий берег рівності й братерства? А що ж казати про духовну єдність? Може, химери? Може, самозаспокоєння, благородна гра чесної мислі?
Де ж істина? Як об’єктивно розпізнати її?
Сагайдак підійшов до пивної, постояв. Випити, чи що? Припікає, треба остудитись трохи. Він став у чер-гу за низеньким чоловічком з червоним носом. Той озирнувся, приязно усміхнувся Сагайдаку. Вийняв з-за па-зухи велику суху тараню. Понюхав.
— Угости, брате. Пиво твоє — тараня моя. Іде?
— Іде, — весело згодився Сагайдак.
Він замовив чотири бокали нива, поставив їх на дно широкого барила. Новий знайомий метушився, роз-ривав тараню, щедро простягав Михайлові більший шматок. Пив пінистий напій, розхвалював:
— Аж з Херсона привезли. Класна таранька. їхав мій кум туди по труби. Я й кажу — не забудь тарані. До пива — незамінна. Він таки привіз. Без тарані — яке то пиво!
Сагайдак пив, нюхав тараньку, жував червонуваті волокна, підхвалював. А п’яничка, розійшовшись, про-повідував:
— Ось ти, видно по-всьому, вчений чоловік. Вчений, правда? А добрий. Розумієш мене. А жінка, жінка моя! Неграмотна ж баба, а кляне. Лає. Каже, нащо я з тобою, з іродом, зв’язалася? Все життя мучуся. А чому вона мучиться? Я ж веселий чоловік! Правда ж — веселий? От ти одразу це примітив. Не соромишся пити зі мною. Не гребуєш. А вона каже — з тобою соромно йти по вулиці. О, я їй скажу — зі мною великі люди п’ють. Вгощають мене… Ти мені кориш? Кориш — да? Ходімо до мене, я жінці покажу тебе. Скажу — дивись, ди-вись, сука, які в мене друззя. А ти кажеш — соромно! Я веселий чоловік… Хочеш ще тараньки?
— Дякую, не хочу. Мені вже пора. Мене чекають…
— Жаль. А то б я тебе новів до жінки. Я б їй показав… Знаєш що — дай полтиник. На тобі тараньку. Ви-п’єш ще пива. Вгостиш товаришів. Я не жадний — візьми…
Михайло вийняв полтиника, обміняв на тараньку. Що тут скажеш? Чесна гра. Спробуй повчати цього чоловіка, вій вибатькує тебе, вилає, ще й наволоччю вважатиме. О Свамі, Свамі, який же ключик знайти до без-лічі розмаїтих замків у душах людей, щоб привести їх до чистого людського образу?
Сагайдак почекав тролейбуса, сів у нього, доїхав до філармонії. Вільного часу залишалося дві години. Він зійшов алеями до пішохідного моста, перебрався на пляж. Прибережні піски кишіли тілами, весело щебета-ли діти, дівчата демонстрували стрункі засмаглі ноги, хлопці скептично розглядали їх, зневажливо оцінювали.
Михайло пройшов понад берегом, подалі від товпища, роздягнувся. З насолодою проплив до буйка й на-зад. Стало радісно, легко. Здавалося, вода зняла якусь павутину, освіжила, влила в тіло новий ритм. І дівчата вже стали привабливішими, цнотливішими, і хлопці серйознішими, і життя значним, сповненим смислу, і міно-рні думки — вибриками підсвідомості. Може, й справді так? Треба жити вільно, весело, не задумуючись над вічними проблемами буття. Потік життя несе, несе протягом мільярдів років. Він знає, куди нести. Адже доніс нас від амеби до людини? Чому ж тепер розгубленість?
Одягнувшись, Михайло повернувся назад, до парку. Погулявши трохи серед юрби, попрямував до ресто-рану "Москва".
Ніна вже чекала його на другому поверсі. Сходилися гості, віталися, поздоровляли з днем народження, складали в кутку подарунки. Сервізи, статуетки, якісь коробки, книги. Михайло дивився на все те з прихованим почуттям незручності, морщився. Навіщо? Для чого? Ну ще зрозуміло, коли дарують молодятам, які не мають ні кола, ні двора. Перші кроки. А в нього є квартира, досить всього. Навіщо ці гори посуду, фігурки, купа непо-требу? Дурна традиція, дикунський звичай…
Ніна всім усміхалася, сяяла, як повний місяць. Михайло потискував руки докторам, кандидатам, академі-кам, членам-кореспондентам. Метрдотель розсаджував людей за столами, грала музика.
Ось прийшов науковий керівник Михайла професор Будьласка. Дружньо поплескує Сагайдака по плечу, суне пухку п’ятірню в долоню. Важко дихає, похрипуючи.
— Славна компанія, славна. Пху-пху… У грудях заклало, треба промочити. Сподіваюся, коньячок буде? Хе-хе. Грішний — люблю коньячок. Ну як там дисертація — одлежується? Нічого, нічого, розмочимо сьогодні трошечки. Вже недовго ждати. Добрячий подарунок на іменини — доктор наук. Це буде мій подарунок. Що? Ха-ха, не треба вдячності, я ж тебе люблю. Де там мені сісти? Мені не треба по чину, аби дівчина гарна поряд. Ха-ха. Добре, що жінка захворіла, хоч підморгну якійсь. Пху, пху, Жартую… Драстуйте, Ніночко. Ви чарівна сьогодні. Ангел. Русалка…
— Ну що ви, Саво Микитовичу, яка там русалка! Минулося…
— Нічого, нічого, — поблискував вологим поглядом професор, — ще позмагаєтесь з молодими. Хе-хе… Якби мені з пліч років двадцять, я б походив, походив! Ви, Михайле Кузьмичу, не ображайтесь — я так, по-старечому. Очі бачать, а зуб не бере! Пху, пху! Викришився мій зуб, ха-ха! Ну, де мені тут сідати, — ведіть…
Ніна повела професора, всадовила на чільному місці серед поважних гостей. Михайло роблено усміхав-ся, потискував руки, відповідав на привітання. В душі канудило, сам собі здавався нещирим, нечесним. Не лю-дина, а якийсь гравець у поганій провінційній виставі. Прийшов Сашко. Ніяково — боком, попід стіною — на-близився до Сагайдака, ткнув у руки букетик незабудок. Почухмаривши руде волосся, грубувато сказав, прихо-вуючи соромливість:
— Поздоровляю. Прийміть від щирості. Їздив за місто, назбирав…
— За це — спасибі, — розчулився Михайло, нюхаючи квіти. — Полем запахло. Свіжістю. Випещених квітів багато, а таких — нема. Ну — догодив. Молодчина ти… Іди сідай…
— А може, я піду? Га? А то — як біла ворона. Іч, який рій вчений зібрався…
— Не валяй дурня. Сам будеш вченим незабаром.
— Та справа не в званні. Костюма в мене порядного нема.
— Не будь ідіотом, — розсердився Сагайдак. — Сідай, вибирай дівчину чи жіночку до смаку, потанцю-єш.
Сашко, заховавши вузлуваті руки за спину, несміливо рушив до столу. Ніна скептично оглянула його, підбігла до чоловіка.
— А ця потороча нащо? Хто його запросив?
— Я, Ніночко.