Він збагнув, що загниє. Хіба можна чекати милості від цього хижака? Попросити? Згодитися з ним, стати рабом, а потім шукати нагоду для втечі?
Ні, нізащо! Хто вколінкує перед насильником один раз, той падатиме й далі, без кінця!
Боляче затіпалося серце, обруч болю стиснув чоло. Доброслав згадав рідний край, ши-рокий плин Славути, ясні очі Троянки, бідолашної дружини, маленького сина. Він думкою прощався з ними, посилав своє благословення, свою безмірну любов. І — до солодкого щему яскраво — побачив вояк перед собою рідну оселю. Вони сиділи з Троянкою біля вогнища, і вона співала йому якусь тужливу прадавню пісню. Навіть не словом, одним покликом любові, болючою журою будила вона серце троянина.
Видиво розтануло, щезло. Вояк простягнув руки до зникаючої постаті дружини, ніби хотів утримати біля себе рідний образ, луну тривожної пісні. Припавши щокою до цвілих стін ями, він прошепотів палкі слова вітання рідному краю, і тужливе ридання вирвалося з його грудей.
Раптом згори почулось якесь шамотіння, тихий голос. Доброслав стрепенувся, звів очі вгору. На тлі ґрат неясно вимальовувалася маленька постать.
— Хто ти? — хрипко запитав Доброслав.
— Тихо, — прошепотів голос. — Я ханова донька. Не гнівайся на мене, троянине. Я слухала твою розповідь про істину. Мій батько неправду сказав. Серце моє підказує, що правда з тобою! Ти хоробрий і добрий!
— Скільки тобі років, люба дівчинко?
— Дванадцять. Та я вже велика. Я теж мрію про далекі, чарівні краї. Ти схвилював ме-не, троянине. Чим допомогти тобі?
— Не знаю, — гірко мовив вояк. — Ти накличеш батьків гнів.
— Не турбуйся про те. Ось, візьми… Тут м’ясо, вода… Лови!
— Хай щастя всюди супроводить тебе, ластівко степова!
— Мене звати Сойфулі. Я б щодня передавала тобі їжу, та боюся — побачать.
Ханова донька зникла. Доброслав миттю знищив кусень м яса, пожадливо випив поло-вину бурдюка води. До тіла поверталася міць, пояснішав розум. Радісні думки, нади завиру-вали в свідомості.
"Хай усі добрі сили благословлять тебе, ніжне створіння! Серце твоє чисте, не запля-моване жорстокістю й злочином. От і помиляєшся ти, хане Іт-туне! Силу твою й батьківський наказ перемогла сердечна доброта доньки твоєї".
Сойфулі знайшла вихід із скрутного становища. У ямі, в якій сидів древляннн, була діра для стоку. Дівчина пускала в ту діру В’юна, прив’язавши до його шиї торбу з їжею, і вірний пес проповзав до свого господаря. Доброслав щодня мав харч та воду. Тнм же шля-хом випроваджував собаку назад.
Тепер він не боявся смерті. Проте лежав непорушно в кутку, щоб хап ні про що не здо-гадався. Так збігло десять днів, по яких хан Іт-тун схилився до ями й насмішкувато запитав:
— Ти живий ще, троянине?
— Живий, — тихо, але ясно відповів Доброслав.
— Дивно! Хвалю. Ти сильний вояк. Це радує мене. Послухай, що скажу тобі. Виходь на волю, йди в мою охорону. Даси мені клятву вірно служити, — житимеш краще від воєвод троянських.
У залі всі замовкли, очікували відповіді. І ось з ями пролунали сумні слова:
— Ні, хане Іт-туне! Не буду я тобі служити, бо не в силі істина. А тільки істині можна служити не задумуючись.
Аж заскреготів хан зубами від злості, тупнув ногою.
— То знай же, що ніколи ти не вийдеш з цієї ями, не побачиш ні химерного храму сво-го, ні рідної землі, ні сонця. Не хочеш служити силі — згинеш в землі!
— Воля твоя, хане! Та істина вища від сили!
І потяглися для Доброслава довгі ночі й дні. Йому давали шмат тухлого м’яса щодня, смердючу воду в бурдюку. Та це його не турбувало. Сойфулі через день посилала В’юна з добрими припасами, їсти й пити вистачало.
Вбрання Доброславове струхло, клапті лахміття ледь прикривали тіло. Одростала боро-да. Він утратив лік дням. Не знав, скільки часу минуло над страшною темницею — рік, два чи десять. Чи живі ще Троянка з сином, чи, може, вже вітер розвіяв їхнє городище, а ворони розтягли білі кості по широкому степу?
Інколи бранцеві снився широкий повноводний Славута, в шепоті хвиль чулися йому знайомі пісні, а на полудневім небі сяяла ясна зірка надії. Прокидався вояк, метався по ямі, рвав на собі волосся. Там, нагорі — життя, гуляє вітер, гримить гроза, хвилюється тирса, літають птахи. А тут душно, земля тисне груди, не дає дихати. Як у могилі! Чи не краще бу-ло послухати хана, вийти на волю, зректися своїх слів?!
"Ні, ні!" — кричало сумління. — "Ні, ні!" — стугоніло серце, вирувала кров, заперечу-вала душа.
Інколи приходила Сойфулі. Мов тінь, з’являлася вона в отворі, зірочками очей слідкувала за троянином, слухала його розповіді про землі троянські, про жорстокі бої з во-рогами, про буйні ліси, про красу Славути, про велику істину-правду, що бентежить серце, очищає душу, кличе в далину. Дівчина зітхала, тихенько плакала, втішаючи в’язня, будила в згорьованій душі неясну надію.
Зненацька наступила зміна. Одного разу Сойфулі прийшла засмучена й мовчазна. Дов-го сиділа над отвором, потім зронила тихі, мов шелест слова:
— Горе, троянине…
— Що трапилося, Сойфулі, дівчинко моя?
— Я вже не дівчинка, чужинцю! Хіба ти не знаєш, що минуло сім років?
— Сім років? — охнув вояк.
— Так. Це правда. Я вже наречена. І мене віддають за сина козарського володаря. А я не хочу цього. Я його не люблю. Він поганий і дикий! Все життя моє пройде у смердючих шатрах і диких походах! О, горе мені!
— Не йди, Сойфулі!
— Що говориш ти, троянине? Батько мій так вирішив. Ти ж відаєш, що він нічого не визнає, крім жорстокої сили.
— І ти, Сойфулі, згодишся з ним?
— Ні! — майже крикнула дівчина. — Ні, і доведу це! Я хочу іншого життя — ясного, широкого, як світ, полум’яного, як сонце! Вояче, готуйся!..
— До чого? — здивувався Доброслав.
— До походу! Я знаю, де твій кінь і меч. Ключі у мене. Ми разом поїдемо з тобою до храму Безсмертя шукати істину!
— А якщо смерть, Сойфулі?
— Тоді істина — це і є смерть!
Впав замок, відкрилися грати. Вниз падає вірьовка. Хутчіше! Доброслав хитається, він одвик від світла. Добре, що тепер ніч!
Дівчина таємними переходами вивела вояка надвір, забігла кудись у закуток, поверну-лася з В’юном. Пес розуміє небезпеку, мовчки облизує губи, щоки Доброслава.
Степове повітря, запах полину вдарили в обличчя вояка, оглушили. Сльози виступили на очах, бурхливо забилося серце. Далі, поміж валунами, до ущелини. Що там чорніє? Кінь! Його вороний!..
Кінь упізнав господаря, тихенько заіржав, заклично тупнув копитом. Поряд з ним білий степовий кінь.
— Сідай, троянине, в сідло, доки хмари в небі. Вийде місяць — можуть помітити.
Мов крила виросли у вояка, коли відчув він себе в сідлі. Затремтів од хвилювання, міцно натягнув повід, мацнув держак меча. Ні, ще не вмерла його доля! Де ти, Ладо ясна? Ось, бачу твоє чисте проміння, світи ж нам у дорозі! Вперед, коню!
Рушили. Безшумно минули селище. Незабаром степ. Та ось зрадливо виповз з-за хмари місяць, осяяв вершників.
— Хто їде? — пролунав голос.
Меч батьківський, не підведи! Блиснула криця, упав на землю вояк огрянський, коні несли втікачів далі й далі, крізь тирсу й полини, крізь пахощі степу, в присмеркову блакить ночі.
Позаду знялася тривога, почулися крики, тупіт сотень копит. Вороний летить стрілою, та кінь Сойфулі відстає. Доброслав стримує шалений галоп, жде дівчину. Вона важко дихає, тремтячою рукою хапається за плече троянина.
— Тікай сам. Я зупиню погоню. Твого коня ніхто не наздожене!
— Що ти кажеш, Сойфулі? Сідай на мого коня, поїдемо разом.
— Двох не винесе. Мовчи! Поспішай до храму! Знайди істину, може, вона засяє і для нашого темного люду. А я… Поцілуй мене, вояче, я полюбила тебе. Прощай!
Уже наздоганяють вогні смолоскипів, чути грізні крики погоні. Сойфулі припала до вуст Доброслава, легенько відштовхнула його.
— Вперед, вояче, поспішай!
— Прощай, моя зіронько!
Стримуючи ридання, що рвалися з грудей, рвонув повіддя Доброслав. Вихором несе його вороний в рятівну темряву. Поряд, у сутінках, тривожно гавкаючи, чорннм клубочком котиться В’юн.
А Сойфулі повернула свого коня назад, зупинила. Налетіла зграя хижаків степових, важка батькова рука стягла її на землю.
— Проклятий виродку! Де троянин?
— Не знаю!
— Випустила його? Втоптала в багно батькову честь? Вовче сім’я! Слимакова душа! Прив’яжіть її до каменя на могилі, буде шакалам добрий сніданок! І всі в погоню!
Мовчить Сойфулі, не просить пощади. Стугонить земля, погоня віддаляється. А її — прив’язану до кам’яної баби — залишають на високій могилі.
Нічого не жаль дівчині, сум спадає на серце, руки терпнуть від пут. У небі сяє зірка, та зірка, яку хоробрий вояк називав Ладою і яка веде в чарівні краї. Сойфулі теж допомогла йому в тій тяжкій дорозі.
Прислухається дівчина до далеких криків у степу. Ні, не наздогнати вороного коня. Не-далеко виють шакали, наближаються. Горять зеленими вогниками їхні неситі очі, вони помітили поживу. Прощай, світе, прощайте, степи рідні! Ще раз вдихнути п’янке повітря перед тим, як хижі зуби ввіп’ються в її тіло…
Доле моя, лети до вояка троянського… схорони його в чужих краях… обережи на стежці тяжкого пошуку!..
Вирвався Доброслав з чіпких рук огрянських, відірвався від погоні в дикому степу, за-губився серед бур’янів. День і ніч їхав на полудень. Ще кілька разів нападали на нього кочівники степові, та рятували троянина меч батьківський та кінь вірний. Бурею налітав Доброслав на розбійників і справляв бучну тризну по дорогій Сойфулі.
Так він добрався до моря, в’їхав у візантійську колонію. Довго розпитував греків-купців, чи не чули вони про храм Безсмертя. Купці сміялися, хитали головами.
А зірка пломеніла на світанковому небі, манила в далеч, обіцяла, закликала. А вечірня зоря усміхалась від батьківського обрію, наснажувала.
Нарешті один старезний перс — господар галери — згодився за коштовні оздоби на держаку меча перевезти Доброслава через море. Він розповів вояку, що в молодості чув про дивний храм, який стоїть далеко за морем, серед пустелі.
Десять днів бурхливе море несло вутлу посудину, гралося нею, мов кіт мишею. А на одинадцятий викинуло до протилежного берега. Доброслав розпрощався з персом, звів коня з галери, рушив на схід. Там височіли скелясті хребти, вкриті сірими хмарами. Гей, і тяжкий та небезпечний шлях лежав попереду!
Багато місяців троянин пробирався ущелинами, гірськими стежками через чужі, непривітні краї.