Пригадувався буйний Дмитрик, яким ласкавим та покірним робився він під дотиком її руки, — і важкі сльози ринули з очей. Спомини минулого коротенького щастя рвали душу, жєль у серце в’їдав си.
І не почули батько з дочкою за своїми сльозами, як у хату ввійшла мачуха. Увійшла — й руками сплеснула.
— Ой божечку!.. Людочки добрі!.. Дивіт ци!..
Крунув си дєдя сокири шукати по хаті, ніби лагодити щось; борзо отираючи сльози, зашкребла Катерина бурєшку, а мачуха, як воїн, стала, підперлася руками в боки й кричала:
— Ах ви, дідчої матері діти вбоє, змори на вас не було! То ви роботи не маєте, шо си збігли, шляк би вас вибив до кришки й до прутя? Жерти так умієте? — і шпурляла якоюсь ломакою услід за чоловіком, а пасербиці сипала запотиличниками.
— Так я мушу на вас усіх сама робити? Так я роби на вас на усіх, ...би вам пес у рот!.. Ото побило мене трьома нещєс-тями з отсими дідьками! Ой бідна ж моя головочко заплакана, шо сми йшла усюди у біду та в недолю з ґаздівського дому!..
Не одну відтак нічку перележала Катеринка з одкритими очима, передумуючи гірку, безконечну свою думу. Про Дмитрика й чутки не було — та й не могло бути: пішов на дванадцять літ, то вже й не вертатися йому. "Чекати йото — немислима річ. Може, він ожениться там, може, й дивитися не захоче, бо й я ж тоді буду вже старою бабою... Ой!.."
Замикався тісний зелізний обруч над нещасливою голівонькою, гострими ранами, замість цвітів, сипало, кров точило з серця. Нема куди кинутися, нема де порадоньки шукати. Самі вороги доокола, весь світ повний лютих звірів. Мов у темному, страшному лісі заблудила глупої півночі і, куди вдаритися, не знає.
Стискала голівоньку міцно рученьками, — нічо не помагало. Дві було доріженьки: або за Юра йти, або повіситися.
А між тим сталася в Стебнях новина. І то така, що на мно-го літ вирвала село та й багато других сіл зі звичайної життєвої колії.
Надали до Устєрік нового мандатора — знімченого чеха пана Гердлічку. Прийшов — і одразу повіяло по Гуцульщині новим важким духом. Бачили люди біду, бачили по три біди зразу — а вже такої то ще не доводилося та най не дочекають і діти від дітей найтяжчого ворога нашого.
Перше, що почав робити, впавши до Устєрік, — це будувати новий величезний катуш і то такий, що аж дивувалися люди, будуючи, — чи не має новий мандатор гадки усю Гу-цульщину засадити за грати.
Оточив себе цілою гвардією пушкарів, в кожнім селі по-наставив нових котюг, а в сусідні Стебни отаманом пушкарським настановив праву свою руку, головного свого помічника і улюбленика — Юру Павличчука Тихонюкового!
А так, так! Юраша!.. Що виходив Юрішко обідранцем голоп’ятим зі села, ніхто не знав коли й куди, а тепер — ого! Гордо-чукітно увійшов Юрішко в Стебни. Дванадцять пушкарських душ чекають на його розказ, летять на його свист, з пушками, при усєкі зброї. Канцелярня має си провадити, печєтка...
А так, так... Страшну силу приніс зі собою Юрішко — і люди відчули то одразу, ще без її проявлення: зустрічали Юру, мов найліпшого приятеля, дітям веліли руки цілувати, знаходилися такі, що й самі навіть цілували. А на другий же день посипалися з найрізнороднішими скаргами.
Ніхто, не виключаючи й самого Юрішка, не знав границь власті отамана пушкарів. Ішов до Юри ґазда завідомити, що телиця пропала; до Юри йшла ґаздиня скаржитися на сусідку, що зі злою думкою якоюсь висипає попіл під оборіг; приходила молодиця з просьбою втихомирити занадто палкий темперамент чоловіка — Юра всіх приймав, всі скарги брав до переведення: шукав телицю, грозив різками молодиці за попіл, кликав до себе буйного мужа і читав йому моральні приписи. Взагалі все якось так поплуталося, що ніхто не міг розібрати, що куда й до чого.
І завидною, дуже завидною партією став тепер Юріштан — так чомусь прозвали люди отамана пушкарів. Не одна дівка отерлася плечем, не одна мати принесла покладок пригісного і просила відвідувати, але Юріштан завше був суворий, мов-
чазливий і, здавалося, не мав матримоніальних планів, не розумівся на дівочих принадах. А потім нараз, на превеличезне диво усього села, — подруге післав старостів до Місівчука.
Стискали плечима люди, дивувалися.
— Шо му в голов уступило? Шо го причмелило?
— А я вам іскажу, куме, єк то у пісні йдет:
Допоможи мені, боже,
Тую дівку взєти:
Хоч худоби не діжду си, —
Най з хорошов оженю си.
— Та вже бих не казав, коби була файна.
— Е, не кажіть, ґаздо. Дівка чиста, красива.
— Ні, куме. У мене тота дівка файна, шо оборіг плечем пе-ревернет, то у мене дівка файна си називає. А цеса? От їк каченя: пристолочи мезильним пальцем, а воно лиш гигнет.
— На добрім келтунку май відживит си.
— Ой ні! Не поможе вже їй жаден келтунок.
Баби, а найбільше ті, у котрих дівки коси заплітають, вважали то все за роботу нечистої сили. Та хіба ж і не дивно? Міг узяти Юріштан кого хотів за жінку, дитину найбільшого ґазди, з полонинами, з худобою, з грошима — а він, дивіться, люди добрі, злакомився на чисту посудину.
— Не без дідчої тут охоти.
— А шо ви гадаєте, кумочко?... Таже, варе, тоті Місівчу-ки... вони такі!.. Я ше памнєтаю, єк стара Місівчучка, ніби оцего Мафтея мама, градові хмари відвертала, — аби я так здорова, шо не брешу.
І тільки дівчата-подруги жалували.
— "Кого любила — того хибила..."
— Ой не мед та ше й не солодкий буде їй у тих у гараздах, запали би си.
Шкода травки та й муравки Тому облогові, —
Шкода тої молодиці Тому ворогові.
Шкода її, молодої,
Шкода її зросту:
Прийдет ци їй ба й втопити З високого мосту.
А старости тим часом пішли. Як перший раз ходили, то мало хто о тім і знав, а тепер — все село говорило, розгадувало. Але двох думок не могло бути: усі знали, що як таке щісь-кє22 голій дівці си трафєє, то вхопит ци за молодого обіруч.
І не помилилися. На цей раз старости заміняли хліб, вернули, перев’язані рушниками, — Катерина Місінчукова віддавала си!
Юріштан о віно не дбав, ще й тестеві дав, аби було з чим доньку вирядити. А весілє так уже й зовсім ціле перебрав на себе. Та вже ж і накупив усєчіни, уже ж і приготовився, так де він того тільки й брав усього! Я сказав би, що хоч і панові якому найпершому, то не було би встид таке весілє, ає!
Але хоч і багато було горівки, і медів, і їди, й музики, — та невеселе було весілєчко. Молода весь час сиділа мов з хреста знята, ні до кого й словом не обізвалася. Казав дехто, що вона удає, але занадто вже ясно було, що так удавати трудно.
Убрана була — як цариця. Вже такого повимудровував Юрішко, вже такого понавозив із Кутів ба й з самої Коломиї, що у Стебнях і не виділи такого. Очей си ловило! Сяла вся, як сонце, а в очах світилася незцілима мука.
Гадали було дівки зрушити її, до сліз довести, щоб заплакала. Бо тогди май легше на серці буває — ади, єк відкєгне. І співали тужливо, жалібно виводили — самі плакали:
Ой чіму ти, зозулечко,
У лісі не куїш?
Ци ти, може, зозулечко,
Кєжку зимку чуїш?
Ой чіму ж ти, Катеринко,
Так гірко сумуїш, —
Певно, собі, Катеринко,
Злу долю віщуїш?..
Єк яблінка у садочку тота зелененька.
А яблінка не яблінка — зелена трепітка, —
Так дівочка ізмарніла, що лиш ї крихітка.
А мачуха не втерпіла, щоб і тут не вшкробнути, і шепотіла на вухо сусідці:
— Та то вна зі страхий попісніла, шо не справедливов дівков.
І Юр не був веселий, але надрабляв грізною міною. Чомусь був певен, що все минеться-перейдеться; вірив, що покорить собі й цю дівчину, як покорив свою долю; і ця кра-савиця поклониться йому своєю любов’ю, як кланяються от усі оці люди. І бажалося йому тепер лише одного: щоб усе це гарканє, та пияцтво, та дупотінє скінчилися вже нарешті, та взяв би він сю дорогу свою теркілу д’хаті, міцно двері притулив від заздрого людського ока і почав би нове житє. Оточив би молоду жінку достатком, гараздами і добивав би ся любові. Не купленої, дійсної.
Настали проводини. Узяв старий Мафтей деревце доньчине, а мачуха Юркове, почалося цілування перед виходом — це ж молода навік лишає батькову хату!
Прошибла смиренна, скоро обтерта сльоза бідного Маф-тея. Серце краялося на одну думку, що не дав доньці радості у своїм дому, що наплакалося, набідилося біднеє сиротяточко. А тут іще дівки прокляті. Мов ножем начетверо ріжуть.
Ой не плач-ко, ти мій лєльку,
Не плач же за мною —
Не усе я забираю,
Мій лєльку, з собою.
Лишєю круглесенькі Слідочки по двору,
Ше й лишєю дрібнесенькі Сльозоньки по столу...
Аж стіни ревнули плачем. Баби заводили, як по мерлому. Жєль усіх потис.
Глянули на молоду... А вона стоїть... очі вирячилися, рот перекосився, чорний... Учепилася за стіл, що аж пальці задубіли, і от-от повалиться.
Кинулися до неї — але гляба від стола відорвати. Мов цвєками прибила си. 1 хилиться... хилиться... хилиться...
...Бухнула з рота червона, як калина, кров. Кричащим потоком заливала стіл і все, що на ньому...
Піднявся галас, метушня. Ніхто не знав, що робити.
Підхопили Катерину, понесли до комори, роздягли. Дехто в замішанні починав уже був прокрадатися до дверей: "Бог з ним, із весілєм цим..." — але тут Юрішко крикнув. Та так крикнув, що аж шиби задзвеніли:
— А прошу милих гостей не кікати, бо весілє ме йти своїм порєдком.
Ніхто не посмів не послухатися.
І дійсно — пішло весілє своїм порєдком. Яко-тако висадили молоду на коня. Хилялася, їдучи, зі сторони в сторону, мов колосочок самітний на скошеній ниві, але якось заїхали до хати молодого.
Старий Тихонюк, чомусь гордий без міри, почєстунок робив чистим медом зі шпіритусом, і поволі, поволі весільний чад почав заповняти хату. Уступала у люди охота! Хотілося радості, хотілося співати і збереженим пієтично давнім співом пов’язатися нерозплітним вузлом із тими, хто творив перед віками цю пісню, хто велів так гучно шанувати таїнство єднання, вити оці деревця, сипати пшеницею, зачаровуватися символами надій. Предка шанувати хотілося, не лиш потомка.
І все, що свобідне, і все, що широке, проявитись бажало. В сильнім русі, в дикім крику, в заволодіванню й побіді. А тому — данцювали так, що єми у долівці вибивали, з тіла шішна-цєтий піт іллєв; дівок шарпали — аж кожухи тріскали; гукали — аж у череві боліло й стіни си розсідали, а вже що з пістолів гевкали!.. Мабуть, в Чорногорі всі орли полякалися й літали чорною хмарою, не знаючи причини своєї тривоги.
Вимодовували усєке.