Тато, бувало, слухаючи мої фантазії, здивовано й трохи з острахом поглядав на привезену з Карпат посудину й цілком серйозно казав:
— Ану, доню, зазирни всередину. Може, у ньому сидять добрі гончарські духи, що не дають тобі спокою. Як знати...
У цю ж годину і в цю хвилину, коли над Косовом кружляли білі громи, а дощ купав яблуні в Джуранюковому саду... у тую щасливу годину, коли Валя заколисувала одиначку Дзвінку, що прокинулася, мені уявлялося, що Валя сидить за гончарним кругом у садовій хатчині, а поруч на стільці горбиться славетний учитель Олекса Бахметюк.
Добре було б, щоб люди без фантазії, які надто раціонально дивляться на мистецтво взагалі, а на мистецтво кераміки зокрема, уявили та й вийшли собі з реальної садової хатчини, що на подвір'ї косівсь-кого ткача Джуранюка, і хай люди без фантазії почалапають геть під реальним дощем додому або ще куди, га? А я тим часом залишуся і ви залишитесь... і ти зостанешся... і всі ми, зачаровані в кераміку, принишкло сядемо в хатчині й будемо вживатися у дійство; а в тому дійстві пофоркочує гончарний круг, а на тому крузі Валя "виточує" миску: її руки "виточили" цих мисок, може, сотні, й через те вона знає напам'ять, де на масну глину натиснути пальцем, а де — ребром долоні, а де треба на сиру миску ледве-ледве дихнути, щоб вона вдалася легкою і голосною; у тому дійстві старий майстер Бахметюк то горбиться мовчки й напружено на стільці, то ловить, як ластівку, кожен порух Валентини, то обіймає поглядом уже готові тарелі, дзбани, кахлі й свічники... Стілець під ним порипує, старий Бахметюк врешті торкається Валимо го плеча:
"Почекай-но, золотко. Дай-но наговорюсь...— дай-но натішусь тобою і твоєю роботою,— каже він.— Бігме, якби цісар уздрів твої миски, то — йой-йой — осліп би від заздрості і наказав би закупити їх для свого палацу у Відні. Де ти, золотко, таку файну гончарну науку відбула, хто з тобою нею поділився, як ковтком води?" — "Та все від вас, бадіко,— відповідає Валя,— бо кажуть люди, що ви є моїм учителем і я нібито пройшла вашими стежками. А ще вчилася у Косові в училищі".
Він сумує:
"А мене дєдя мої вчили, царство їм небесне, що теж робили гончарем. У ніякі школи не ходив-єм... Які школи, золотко, могли буї и в гончаря, котрий не мав грунту і худібки, а в чересі вітер віяв? Чоловік жив із рук, із свого ремесла, а ремесло гончарське, глина й студена вода викручували чоловікові пальці. Віриш, я ціле життя товкся на постелі й не міг спати, носився з руками цілісінькі ночі, як з малими дітьми. Ая", ї тепер, чуєш, у гробі ие можу лежати: болять мене руки від красної, як сонце, гончарської роботи".
Він простягує покручені, зболілі в суглобах золоті руки великого майстра, що витворили небуденну красу: його краса не померкне, поки світу й сонця. Валентина готова його руки обгортати білим полотном, щоб прохолода зменшила біль.., Валентина знає про Олексу Бахметю-ка все, що повинна була знати про вчителя: народився у грудні, серед зими 1820 року. У двадцять п'ять років оженився. Після смерті батька 1851 року успадкував гончарне горно та взявся до самостійної роботи. А вже в березні 1882 року газети сповіщали про його смерть.,.
"Но-но, ти гадаєш, Валентино,— майстро на льоту ловив її думки, наче птахи,— нібито можу вмерти? Ти бачила кахлеві печі, які я понаробляв у хатах Косова та по навколишніх селах, а потому їх розібрали по музеях? А чи бачила мої тарелі, що ними в цілому світі захоплювалися? Сам цісар над ними прицмокував, а пани пускали слину. То я все сам із себе витворив. А ще в тих виробах є трошки глини, розумієш, золотце? Якщо й тебе колись будуть питати... тебе будуть питати, як заболять руки від краси, то признаєшся, що кераміка — це більше, ніж Божа робота... Бог створив із глини тільки чоловіка, а ми творимо красу".
Валя Джуранюк слухає і мовчить. Кружляє, фурчить під ногою гончарний круг. Усе менше глини на фанерному листі, і все збільшується на полиці мисок і глеків — "начиння", як називають гончарні вироби н Косові. "Начиння" поки що сіре й вологе, його чекає довгий шлях до гончарної печі, але вже тепер навіть у його сірості, що так вигідно підкреслює форму, відчувається краса.
Олекса Бахметюк бере в руки готовий таріль, на якому скачуть нершники, прискіпливо, й так, і сяк розглядає його, потому запитує, прискалюючи око:
"Слухай-но, як то сталося, що ти підглянула мої тайни? Ти, мой, пишеш по глині ріжком розмашисто і глибоко, так само, як і я, а мо' й краще".
"Гадаєте, бадіко, наука давалася легко? Ой, та де...— відповідає Валя.— Навчаючись у вас, я зрозуміла: "письмо" на моїх виробах повинно бути врочистим. Я хочу, щоб малюнок лився і дзвонив, мов дзвін..."
Із листа до батька:
"Як ви там, тату, маєтеся, як там поживаєте?
А я собі живу в Шипоті, у Ліди (її тут величають "професоркою", а старі гуцули чемно знімають перед нею капелюхи-крисані), живу, гейби в королівстві посеред гір, лісу і посеред тиші. У тиші, тату, розквітають квіти (їх тут називають косицями) і ростуть смереки. І все навколо таке гойне та буйне від дощів, від сонця, від вітрів і таке чисте й глибоке, що твоя донька аж боїться: ой, не дай Бог, утоплюся...
Красно тут.
Ліда, щоправда, "дере лико" з мого телячого замилування, каже, що Шипіт — це край світу, Північний полюс, де півні не піють й куди молоді випускники педагогічних вузів воліли б не приїжджати. Ліда каже, що не треба ідеалізувати тутешніх людей... люди тут усякі, як і скрізь, трапляються добрі і злі, мудрі й не вельми. А ще Ліда сумує за Дністром, за Поділлям і нарікає, що гори обступають її навіть уві сні й не дають дихати. Давлять. Я її хочу зрозуміти... і не можу. Гори чомусь мені сподобалися,.. Ніби разом із ними росту вгору. А ще, тату, мені здається, що в Шипоті розкрилася мені таємниця дзбана, що його торік Ліда привезла в Могилів-Подільський. Не смійся, але той дзбан не є просто собі посудиною на вино, на воду, на молоко, він особливий... Люди сотворили його, бо мусили, бо тут земля така родюча, і сонце, і дощі, і навіть вітри... Вони родять то гончарів, то різьбярів, то столярів, то ткачів. В інших краях, як у нас удома, приміром, земля спершу родить хліборобів, а вже потому — хліб, а тут, на жовтій глині, на камені, хліб добувають із гончарного круга, з золота, із сокири.
Отак.
А якщо, тату, тут така родюча земля, то, отже, не дивуйтеся, що мені так забаглося випробувати себе: вчора я розім'яла грудку глини й заходилася ліпити коники. Ліда у сміх, каже, що й на мене напала сувенірна сверблячка... "Але то нічого, сверблячка як напала, так і пропаде, вона як кір. Тобі, сестричко, треба братися за щось путнє, а не за глину. Бо в якому віці живемо?"
У віці живемо двадцятому, а я спробую вступити до Косівського училища ужиткового мистецтва. Чи як порадиш, тату?.."
Витяг із особової справи:
"Ще навчаючись на III—IV курсах кераміки, Проданець Валентина Іванівна виявила себе здібним і зрілим майстром. її вироби діставали схвальну оцінку на обласних та республіканських виставках і молодіжних конкурсах.
Тов. Проданець багато уваги приділяла вивченню традицій українського народного мистецтва і на практиці вміє застосовувати надбання гуцульських майстрів. Як митець вона відзначається зрілістю, твори її глибокі, мають справді народний зміст, насичені фантазією.
Після успішного захисту диплома В. І. Проданець була скерована на роботу в Косівські майстерні Художнього фонду УРСР".
Підпис
Я знаю, що Валентини Джуранюк у садовій хатчині нема, вона заколисує свою малу Дзвінку, яка прокинулася від білих громів, і все ж... Джуранючка тут присутня, а старий майстер Бахметюк нікуди й не зникав. Старий ходить поміж тарелями, і навіть чую його кроки: скрип-скрип, і я, смішний, навіть боюся, щоб він на якомусь кроці не оступився та не розбив котрусь Валину миску. Майстро, видно, теж перехоплює мої думки, бо погрозливо киває пальцем, якого ти дідька лисого поміж нас, гончарів, чоловіче, запхався, що тут загубив і чого шукаєш?
Я шукав в уявній зустрічі спадкоємності. Більш як сто років минуло від смерті Бахметюка, і, мабуть, не один гончар, розглядаючи його кахлі, що стали направду перлинами в українському народному мистецтві, прагнув увібрати в себе, пізнати до дна нелегку Бахметю-кову науку. Одному пощастило взяти науки більше, другому — менше, але що правда, то правда: традиції Олекси Бахметюка в гуцульській кераміці не завмирали ні на мить.
"Знаєш, золотко,— говорить тим часом майстро Валентині.— Був колись у Косові цех гончарів... Отож, у тому цеху тепер я наставив тебе цехмайстром, щоб цехову хоругву високо несли".
"Мусимо мати гордість і честь".
"Красно говориш, а ще ліпше робиш".
"Хвалюся ж: у вас, бадіко, навчилася..."
"А я навчився від Баранюків, Кошаків, Волощуків, Гавришів, Гайталовичів, Тимчуків, які запалили свої гончарські горна ще задовго до мене. Виходить, що наша робота, як ріка, пливе із правіку. Хтось починав... хтось продовжував. На тебе ж, Валю, покладається провадити ріку далі й пантрувати, щоб не обміліла та не висохла, бо спорожніють тоді наші гори".
...Я знаю, що в цю хвилину Валентина Іванівна заколисує свою Дзвінку ("ой спи, дитя, колишу тя"), і розмова в садовій хатинці вийшла начебто фантастичною. А втім, чому фантастичною? Хіба Валентина Джуранюк не має права повторювати слідом за Бахметюком слово у слово:
— Ми коло вогню і коло глини робимо. І в одному, і в другому є трохи затаєного й невідомого. Так мені здається. Часом запитують мене, як пишу свої миски. А я їх не пишу, вони, мовби мої сестри, ми нібито з одної бруньки виросли. В мені скачуть олені і плавають риби, яряться у моїй голові бджоли, уся я засіяна зіллям...
Та для того, щоб так сказати, треба було дорости до Бахметюка, дорости й запросити його до свого гончарного круга.
Запис у виставочній книзі відгуків:
"...але найбільше мене врадували тарелі, що їх виготовила Валентина Джуранюк з Косова. Стояв би біля них годину, і другу, і б'є від них радістю — аж жити хочеться та жити.
Поговорюють люди, що нібито Джуранюк не є вродженою гуцулкою і що походить з Поділля. Якщо це правда, то майстриня тим більш заслуговує похвали. Треба мати чутливу душу для того, щоб перейнятися гуцульським мистецтвом, полюбити його, щоб воно вкрапилося тобі у кров.
Як видно, чудо сталося, принаймні про нього свідчать великі тарелі.