Від батькових слів стало неприємно', так ніби його вже земляки зарахували до ворожого табору.
На ланцюгу загавкав Рябко.
— От і вони пожалували,— сказав батько, зиркнувши у вікно.
До хати зайшло двоє у потертих шинелях з таким виглядом, ніби таки настигли злодія:
— Давайте оружжа!
Від їхнього тону і поведінки,— навіть "здрастуй" не сказали,— Тишу наче хто штрикнув вилами.
— Нема! — голосніше, ніж треба, вигукнув він.
— Так і нема? А як знайдемо?
— Шукайте!
Молодший почував себе ніяково, а старший, той самий Гнат, про якого говорив батько, загрозливо сказав:
— А ви, ваше благородіє, не той, не дуже. Це вам не старий режим.
— Гнате,— ображений за сина, докірливо проказав батько, але Гнат не звертав уваги, допитливо крутив головою.
— Шукай, Науме!
Коли вони ні з чим вийшли з хати, переполошений батько запитливо втупився на сина. Тиша підійшов до ліжка і відхилив вишитий рушник. Під ним на кілочку висів браунінг воронованої сталі.
— Ну, а якби знайшли!
— Забрали б. Завтра я сам його віднесу до комітету.
— Вони ж і є той комітет.
— Л звідки я знаю. Хай би ордер показали.
— Мабуть, себе хотіли оборужити.
Браунінг був системи "Астра", в якому чомусь більше куль перекошувалось, ніж стріляло. Тиша вирішив здати його, щоб більше не морочитись, але в останню хвилину стало шкода цієї забавки. Зайшов у хлівець і застромив зброю за крокву.
Події наростали з кожним днем, облягаючи Тишу обставинами, зовсім од нього не залежними.
По своїй спеціальності він міг знайти службу тільки в Харкові. В Харкові вже була Радянська влада, а в додаток через Харків на Київ пересувався гайдамацький полк отамана Балобачана, що повстав проти гетьмана, але і Радянської влади над собою не визнавав.
Петро Тиша повернувся додому і застав повістку від воїнського начальника, його призивали як офіцера до гетьманського війська. В Харкові він був свідком, як військкомати брали на облік колишніх офіцерів і були до них не дуже прихильні. За неявку на мобілізацію сувора кара, що її легко могли вчинити люди, під ногами у яких уже горіла земля. Петро повістку подер:
— Дайте спокій. Ваш гетьман так мені потрібен, як торішній сніг!
До полку, повсталого проти гетьмана, Тиша пристав, коли ешелон зупинився на ближній станції.
— Артилерист?
— Командир батареї!
— І в нас батарея є. От і будеш стріляти по гайдамаках.
Тиша про себе вирішив, що довго не затримається. Проженуть гетьмана Скоропадського, а там буде видно. Може, з Києва уже й додому повернеться.
Києва на цей раз йому не довелося побачити, бо, доки ешелон доповз туди, гетьман Скоропадський уже встиг втекти разом із німецькими окупантами до Берліна, а в Києві уже правила Директорія на чолі з Симоном Петлюрою
Тиша хотів тут же й попрощатися з ешелоном, бо встиг уже придивитися, який набрід докладає рук до створення самостійної України. Тут були кадрові офіцери царської армії, які цинічно заявляли, що вони воюють за тих, хто воює проти більшовиків, тут були і куркулі, що зітхали по залишених хутірцях, тут були і злодії, яким допомагали гріти руки козацькі жупани. А проти кого воювати? Але їхній ешелон чомусь без затримки погнали до Галичини для боротьби проти поляків.
Мета стала ясна й історично виправдана: допомогти українській галицькій армії в її боротьбі з Польщею, яка надумала окупувати західноукраїнські землі. Була нагода побувати в Галичині, про яку так багато читано, але досі не бачено.
А дні йшли. Тиша не один раз повертався в думках додому, де залишив дружину з немовлям, запевнивши її, що за тиждень-два повернеться. Скине гетьмана і повернеться! Але минуло вже не тиждень і не два, а десять разів по два, а вибратися з павутиння, яке обплутало його в цій армії, ставало все важче.
Сотник Тиша не замислювався, та й не здогадувався, що Західна Україна не тільки Польщі, а й міжнародному імперіалізму потрібна була перш за все як санітарний коридор 103 від Радянського Союзу, та й диктатор так званої ЗУНР 104 нічим не відрізнявся від такого ж диктатора Речі Посполитої Юзефа Пілсудського. Коли вибухнуло дрогобицьке повстання робітників за приєднання Галичини до Радянської України, наляканий Петрушевич мерщій покликав поляків.
А як же з історичною необхідністю?
Польські частини допомогли Петрушевичу придушити повстання, але й військо галицької армії теж викинули за Збруч і окупували Західну Україну.
Опинившись із рештками розбитого полку на рідній землі, Петро Тиша перш за все подумав про те, що настав час попрощатися з недобитками петлюрівської армії, але... між частинами армії Директорії і частинами Червоної Армії, яка виганяла спільників доктора Петрушевича з української землі, був уже фронт. З півдня сунула армія Дені-кіна, прагнучи відновити "єдиную неделимую Россию". Цих він буде бити, але ж Червона Армія не тільки б'є, а й.допомагає народові розірвати одвічні кайдани, творити новий лад без пана і раба. А він? Він усе ще шукає для себе виправдання. Ну, зберися ж з силами, порви ці пута! Таких сил він не знайшов у собі. Страх відповідальності за вчинене взяв гору. Тишу вже важко було впізнати, він ходив як тума.
Директорія з Вінниці вже перебазувалася в Кам'янець-Подільський, а рештки розбитої армії опинилися аж біля Могилева.
Далі відступати було нікуди — за Дністром лежала вже Молдавія. Он вона! Петро Тиша тупо дивиться на другий берег, а бачить своє місто. Люди там лягають спати і встають, сповнені надії на краще. Вони самі його творять — небачене, нечуваие. Новий світ! А ми? Непоховані мерці! Треба тікати, бігти з цього цвинтаря, рятуватись. Ще не пізно. Йому робиться легко на серці, наче й він уже кладе цеглу в будову нового світу, але зісподу, як ядучий дим, встають сумніви. Хто повірить його щирості? Де раніше був? На що надіявся? Він побачив на протилежному березі жінку, яка вела за руку дитину, і йому защеміло серце. Там чужі, тут не наші. Боляче!
— Пане сотник, вас кличе пан отаман! — гукнув ще здаля козак.
Командир дивізії отаман Лизогуб крокував по кімнаті, як сновида. В руці він тримав записку, яку щойно одержав із штабу командування. За вікном падав мокрий сніг, вулиці були вкриті багном, по якому не ходили, а ніби повзали сірі, байдужі постаті. Він спостерігає їх уже не перший-день, але сьогодні ними опанувала якась тривога, сунуться майже всі в один бік, до майдану. Записка починає дрижати в отаманових руках.
— Ви мене кликали, пане отаман?
Через поріг переступає Петро Тиша. Отаман Лизогуб відрізнявся серед усіх командирів дивізії інтелігентністю, м'якими рисами обличчя, підкресленою охайністю і культурою. Це й прихилило до нього Петра Тишу ще з перших днів. Отаман теж ставився до нього більш прихильно, ніж до інших. Часто кликав до себе і за чашкою чаю вів з ним довгі розмови на історичні теми, але користався лише російською мовою. Стороною Тиша чув, що Лизогуб мав на Полтавщині великі маєтності і що селяни спалили увесь панський двір у перші ж дні революції. Лизогуб про це ніколи не згадував, але в балачках з ним уперто навертав на історичні традиції, які руйнує, мовляв, революція. З нього, був непоганий ерудит, вмів нав'язати свою думку.
Так тяглося, аж поки армія Директорії не почала розвалюватись. Тепер Лизогуба важко було пізнати. Схуд, змарнів, став злий і жорстокий. Тільки сотник Тиша все ще лишався його довіреною особою.
— Ви знаєте, в чім справа? —круто повернувся до нього отаман.
Сотник Тиша апатично кинув на стіл мокру папаху і собі глянув у вікно.
— Так воно й мусило бути, пане отаман.
— Що саме?
— Кажуть, що це з вашого наказу залишили хворих на тиф у селі, де ночували останній раз.
— Нам треба думати про живих.
— Селяни їх викинули на вулицю, і вони приповзли за нами. Босі й голі.
Отаман хутко зиркнув за вікно: козаки вже купками сунули до майдану.
— Кажете, викинули? А ви морочили мені голову про класовий поділ: мужик мужика викидає на вулицю. От вам і поділі
— Ми для них вороги. Вороги для своїх! Це найстрашніше, пане отаман.
— Вовка боятись... Значить, чорна рада? — І він кивнув до майдану.
— Аби не гірше.
— Ото такий настрій?
— Дайте тільки їм виприснути з цього чортового кільця, як жодного не побачите.
— Цьому треба запобігти.
— Як?
— Відірватись од ворога.
— На розкутих конях і з босими людьми? Отаман враз почервонів:
— Хоч би й рачки!
Від удару кулаком по столу задзвеніла склянка недопитого чаю, підстрибнуло блюдце, повне недокурків. Сотник Тиша мимохіть виструнчився, і на його зажуреному обличчі враз виступила тупа покора. Отаман навіть відвернувся, мабуть, згадав, яким він побачив цього молодика вперше— вольове обличчя, незалежність думки, твердий погляд на події.
Сподобалась і його завзятість. Тоді перед ними були частини не Червоної, а денікінської армії. Його дивізія зупинилася на спочинок у селі Германівці на Київщині. Тут же до їхньої дивізії приєднався якийсь безіменний загін. Піхота й артилерія разташувалась по один бік ставу, а всі обози отаборилися по другий.
Вночі Тиша довго не міг заснути. Після того, як на петлюрівську армію напала денікінська армія, йому полегшало. Тепер його перебування в армії знову виправдовувалося історичною необхідністю: боротися з провідниками "единой неделимой". А далі? Далі думки чомусь наверталися на домівку, до дружини, до дитини. Щось десь заграло. Далеко, але звуки оркестру ставали все виразнішими, і, нарешті, Тиша уже розібрав і мотив. Грали марш "Черные гусары".
Бадьорі звуки музики мимохіть викликали у нього усмішку: давно не чув музики. Але слідом поза спиною пройшов мороз. Звідки музика? Чия музика? "Черные гусары"! Гусари? Він зиркнув по соломі, на якій покотом спали козаки. Крім нього, ніхто більше не заворушився. Не чують! Тиша вибіг із клуні. Вартовий, обнявши рушницю, шумно сопів носом.
Аж вдосвіта нарешті почали виясняти і вияснили — вночі безслідно зник увесь обоз. Селяни не могли розповісти толком, що трапилось. Хтось прийшов з музикою і погнав на Васильків. Деиікінці були ще за Дніпром. Значить, хто? Червоні! Але Тиша уперто твердив, що були денікінці.
— Чому ви так думаєте? — допитувався отаман дивізії.
— "Черные гусары"! Марш! Я чув виразно.
— Так-с,— проказав нарешті отаман, втупившись у землю.— "Черные гусары".