Близьким невпевненим рухом я лівою рукою обійняв жінку за стан, а правою рукою раз і вдруге провів по щоці, пучками пальців відчуваючи теплі сльози.
У відчинених вікнах сяяли грона зірок, із саду линули духмяні пахощі яблуневого цвіту, ллявся водоспад солов’їних пісень. Я відчував, що беру участь у якійсь незбагненній грі, де мені суджено химерну роль. Цю химерну роль імпровізуєш не ти, а диктують обставини — й ці обставини трудно передбачити.
— Сину мій, Максиме... сину мій... сину...
Соломія здригалась на моєму плечі, як могло б здригатись покалічене голубине крило.
— Я стала сиротою в цьому світі, й світ цей став сиротою.
Клубок болю ворухнувся мені в грудях, підступив до горла. Може, й справді я втратив сина? Соломія плакала, плече моє стало мокре від сліз. Я провів долонею по її спині й відчув, як ніжна шкіра під білою блузочкою затремтіла, наче трава од вітру. Враз молода жінка відсахнулась — і я побачив не так великі виразисті очі, як темний, глухий біль у її очах.
— Куди не піду — скрізь чується голос Максима. То долине з левади, на якій він грався, і я вже біжу на леваду. А то з калинових кущів із-за хати почується, і я біжу на причілок. Сьогодні чула від тополі, що росте біля воріт... А тобі чується голос нашого сина?
Я провинно опустив голову, зітхнувши. Стало шкода, що ніде в Яблунівці досі не причувся голос Максима, за яким так побивається мати.
— А може, той голос лине десь із моєї душі, а не з левади чи від воріт, може, голос нашого сина в серці моєму живе, звідти озивається?
— Соломіє,— сказав я,— горе непоправне, печаллю своєю й скорботою не зарадиш, треба рятуватись від скорботи.
— Ой знаю, знаю, та скорбота моя дужча від розуму.
— Соломіє, ти ще молода, матимеш сина й дочку.
Мені здалось, що в очах її майнув жах. Губи здригнулись, ладні ось-ось розтягнутись у гримасі болю, а груди раз і вдруге здійнялись високо. Вірте чи ні, тільки в ту хвилю я перейнявся до цієї жінки родинним почуттям. Усе моє життя зосталося десь далеко, воно видавалось несправжнім, а справжньою була Соломія в своєму тяжкому горі, й це горе передалось мені.
— О! — вирвалось їй із горла чаїним кигиканням,— О! Чи можна знайти розраду в інших дітях?
— Ти, Соломіє, знайдеш розраду в інших дітях.
— І ти їх любитимеш?
— Любитиму.
— Не менше, ніж Максима?
— Не менше, ніж Максима.
— Чоловіче горе не таке, як жіноче. Може, крига в моєму серці розтане згодом.
— Розтане, Соломіє, бо ти народжена для радості, а не для горя.
Соломія заплющила очі й так стояла, немов прислухалась. А чи не чувся їй зараз голос Максима — з нічного яблуневого саду, з-поміж солов’їних посвистів, із-поміж оцієї весняної пісенної вакханалії? Розплющилась — і її срібні очі, схожі на великі старовинні монети, сяйнули бездонністю полярного сяйва. Під тим поглядом я примружився, склепив повіки, а коли розплющився — Соломії не було. Вона зникла, як безтілесний дух, навіть кроки не прошаруділи в сінях чи за вікном. Вимкнувши світло, вийшов надвір, наче прагнув наздогнати, наче хотів спробувати розгадати загадку її появи й зникнення, її неврівнова— женсї мови. На темній скатертині неба цвіли зірки, круглий язичницький місяць, наче голова соняшника, лежав на тій неоглядній скатертині поміж зірок. І як пахли розквітлі сади, як тьохкали солов’ї! Ніч здавалась таємницею, яка береже в собі стільки незбагненного, яка сховала в своїх надрах приголомшену горем Соломію.
Мою Соломію? І здавалось, що таки мою...
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,
де не без оторопіння мовиться про таємниче викрадення Хоми
Яблунівка про цю незвичайну подію довідалася із зарубіжної преси. Ось тільки з якої саме газети — італійської "Мессаджеро", французької "Оррор" чи "Фігаро", з американської "Нью-Йорк таймс", а чи з англійської "Дейлі телеграф"?
А як відомості з зарубіжної преси потрапили до Яблунівки? Розказують, начебто сільська самогонниця Вівдя Оберемок, будучи на районному ярмарку, надумала купити грудочку масла. Завжди купувала Вівдя коров’яче масло, загорнуте в капустяний листок чи, в крайньому разі, в лопух, а тут у якоїсь молодиці — з Сухолужжя, здається, чи з Великого Вербчого — купила грудочку, загорнуту в клапоть газети. Вже їдучи автобусом додому, Вівдя пильніше приглянулась до того газетного клаптя, що сірів у лозиновій корзині. Приглянувшись, спробувала прочитати, але писалось там не по-нашому, а якось по-чудернацькому. А що яблунівська самогонниця не знала, крім української, ніяких мов — ні французької, ні іспанської, ні англійської, ні польської, ні німецької,— то, звісно, й не могла скористуватися цим своїм незнанням іноземних мов, бо незнання і є незнання. Проте з великим здивуванням на тому газетному клапті побачила фотознімок, а на фотознімку впізнала рідну Яблунівку, а в рідній Яблунівці побачила не когось, а Хому Прищепу. Так, так, із фотознімка дивився через плече на ошелешену самогонницю старший куди пошлють із їхнього колгоспу "Барвінок". Причому тримали його за руки двоє дебелих гевалів. Причому силоміць саджали його в машину, а всім своїм виглядом чоловік виказував, що сідати в машину не хоче, бо остерігається вготованої долі.
Треба сказати, що Вівдня Оберемок народилась, може, навіть не в Яблунівці, а в Брехунівці. Вона, бувало, ногою не ступить, щоб не збрехати, вона, бувало, не з’їсть, поки не оббреше, їй, бувало, й нудно, як не збреше. Здогадуючись, що небувала удача сама припливла до її рук, здогадуючись, що може стати вісником найприголомшливішої новини для всієї Яблунівки, самогонниця Вівдя Оберемок не так прочитала, як нутром відчула і вгадала ту новину, котра з нинішнього дня зайняла перші сторінки світової преси. (Як ви бачите з цього факту, італійська "Мессаджеро", французька "Оррор" чи американська "Нью-Йорк таймс" потрапляють на будь-який подільський ярмарок у день свого виходу й знаходять тут пряме застосування — в друковану буржуазну пропаганду наші колгоспні молодиці загортають сир і масло, курячі й гусячі потрушки, скручують пакетики під гарбузове чи соняшникове насіння, ліплять паперові затички, якими запихають пляшки з олією).
— Я так і знала! — вигукнула в автобусі самогонниця Вівдя Оберемок, згораючи від нетерпіння якомога швидше розповісти про новину, яку нутром відчула з буржуазної преси.— Я так і знала, що його вкрадуть. Його вже давно мали вкрасти!
Пасажири в автобусі схвилювались: кого вкрадено, де вкрадено, з якою метою вкрадено? Гріх щиро не сказати, що наш люд начебто звідує великі емоційні катаклізми, коли довідується про крадіжки. Чим більше вкрадено — тим більші душевні струси!
— Хому Прищепу вкрадено! — виголосила Вівдя Оберемок урочисто, наче з амвона.
Для неї брехенька завжди була наче рідна ненька; їй своя брехня не докучала, то вона ще й за чужими ганялась; вона таке любила говорити, що собака й з маслом не з’їв би. А тут вона сказала чисту-пречисту правду, яка стоїть на двох ногах, а не якусь олжу, яка на ліву ногу накульгує, а на праву спотикається.
Клапоть газети, в якій вміщено цю буржуазну пропаганду, випурхнув од Вівді Оберемок. До нього потягнулись десятки рук, вп’ялись десятки очей. І хоча ніхто з присутніх в автобусі пасажирів не знав жодної іноземної мови, повідомлення про викрадення Хоми Прищепи прочитано за якусь хвилину-другу.
І ще не встиг той злощасний автобус із Вівдею Оберемок та клаптем чи то "Мессаджеро", чи то "Оррор", чи то "Нью-Йорк таймс" дістатись до Яблунівки, як село вже знало новину. А найчудніше те, що останньою з яблунівського люду про зникнення Хоми довідався не хто-небудь, а його рідна жінка Мартоха. Вона, бачте, гадала, що чоловік подався на ферму, себто на корівник, а там і затримався коло худоби. Авжеж, затримався коло худоби, адже Хома який? Він такий, що де його руки й охота — там скора робота, адже він заробить кревно — і з’їсть певно, адже його навіть маленька праця краща за його ж таки велике безділля.
Мартоха — похмура, мов туга, й зла, наче вона з пекла родом,— стояла на зупинці біля сільського промтоварного магазину й чекала на автобус.
— Хіба наші вороги не понаписують усякої брехні? — на всі заставки лаяла буржуазну пропаганду.— Вони які за морями та океанами? Брешуть та й дивляться, навіть очей не заплющують. Хома біля скотини в колгоспі, зовсім не вкрадений! Бачте, вороги киселем млинці помазали, а на паркані сушити почепили. Ані ладу, ані складу немає в таких плітках. Ой, не інакше, як тут видно руку Одарки Дармограїхи, вона таку брехню аж за океан покотила, немов перекотиполе. Авжеж, бо тепер у спекулянтки й пройдисвітки ні Хоми, ні телиці, а в мене і Хома, і корова! Не повірю, поки сама ту друковану всесвітню брехню в руках не потримаю.
Коли підкотив автобус, коли на яблунівську землю ступила Вівдя Оберемок, то Мартоха кинулась до самогонниці, наче вогонь до сухої соломи. Вихопила клапоть "Мессаджеро" чи "Оррор", уп’ялась очима-беркутами в італійські чи французькі фрази (як бачите, всі яблунівські молодиці добре знаються на іноземних мовах, хоча ніколи й не вивчали їх). Пробігши поглядом повідомлення за якийсь коротенький мент, вона зблідла, як полотно, котре всю весну і все літо вимочували у воді та висушували на осонні в лузі.
— А в сьогоднішніх наших газетах спростування іще не було? — спитала язиком, який раптом став у роті твердий, наче осиковий кілок.— У кого є наша районна газета? Я всі справжні новини довідуюся з нашої районної газети. Вона й про силос пише і про гній чистісіньку правду. То вона сущу правду напише про мого Хому. А в них...— і Мартоха труснула клаптем газети,— стільки правди, як у кози хвоста.
Тут саме навинувся листоноша Федір Горбатюк і, переймаючись щирим розпачем Мартохи, як своїм горем, винувато сказав, що в центральних газетах спростування про викрадення Хоми Прищепи сьогодні не друкувалось, мабуть, появиться завтра. А районна газета, яка завжди друкує саму правду (і про гній, і про силос, і про атеїзм, і про погоду на завтра) зі злободенною інформацією запізнюється майже на тиждень: то, либонь, матеріал про Хому слід чекати на її сторінках не раніше наступної суботи. Хоч круть, хоч верть, а таки виходить, що в Лондоні чи Парижі не тільки оперативніші кореспонденти, а й новини з Яблунівки летять туди в десять разів швидше, ніж до району.
— А хто б міг викрасти Хому? — підступала самогонниця до Мартохи так, як курка підступає до кицьки, бажаючи дзьобнути в тім’я і водночас побоюючись.
— Хіба в твоїй брехливій газеті не сказано?
— Фотографія така, що трудно втямити.