Так, прошу не сміятись. Для себе, для comtesse і Галочки. Можна виїхати хоч завтра. З цього сумного краю, з цих руїн, з цієї нудьги ... Але, звичайно ...
Галочка його перебила.
— Звичайно, коли я стану дружиною... (Божок кивнув головою). Я це знаю, бо я це чула вже, декілька разів ( — тільки раз, сказав Божок), хочби й раз ... добре. Я нічого не кажу. Може я й буду вашою дружиною ... Але тепер мовчіть. Ваше втручання було надаремне.
— Але я хочу знати відповідь...
Божок тихо сів на окраєць крісла й обтер хусткою чоло. В ньому чулась невгнутість, настирливість крамаря. Галочка зморщилась.
— Я вам дам відповідь пізніше . .. Ще сьогодні. Так, так ... при свідках...
— Треба, щоб ти прочитала телеграму, Галочко... Але голос Ганни Олексіївни знітився в кремовій косині, що текла від лямпи.
— J'аі dit: apres — Галочка звернулась до мене, — je vous ecoute, continuez, mon cousin ... Я хочу слухати про Ірина.
В цьому була така безапеляційність, що ніхто не наважився протестувати. Ганна Олексіївна тихенько хлипнула й, відсунувши оксамитного ведмедика, посунулась глибше в куток канапи. Професор скинув окуляри й нишком взявся до риби, яку до речі всі в розхвилюванні покинули.
— Primum, edere, deinde philosophare — він сміявся прищуленими очицями, кліпав ними — він бачив тільки туманні зариси нас, нас, сповитих у волохаті, сіряві сувої короткозо-рости. Божок підійшов до фортепіяна й розглядав ноти. Я гадаю, сьогоднішня його маніфестація належала до найприкріших спогадів його життя. Це був публічний виступ, з речами, що належать до сокровенних плянів, виступ, що до речі, на мою думку, заповідав тотальне фіяско. Це була людина, що найбільшим лихом у світі вважала бути або видатись "ridicule", смішним. І я бачив, як він ховав корч, що пробігав його обличчям, жилястим карком. Його патос став рідікюльністю; це його гнівало й ображало. Я гадаю, що професор поділяв моє спостереження; взагалі, ця креатурка хотіла завжди видаватись наївнішою, ніж була в дійсності. Може ця істота (як і ми всі) складалась з двох істот. Одну ми знали зі статтів, публікацій, доповідей, гумористичної зовнішности, зумисне утрованої (він наприклад носив штани, що сильно звисали ззаду й волочив тороки по землі, інколи відкриваючи задники черевиків і продерту п'яту). Але він теж неуклінно ховав таємницю своєї другої істоти. Галочка чекала, я збагнув, що вона хотіла, вона прагнула слухати ще й ще про Ірина. Нехай лихе, нехай неприємне, нехай болісне, але слухати вона мусіла, як наркотик, як опій.
— Галочко, сказав я тихо; ви вмовляєте в себе, що він вас вивіз з Беоґраду так, не відмовляйтесь: ви хотіли їхати: ви кинули maman, ви поїхали до Хусту, ви жили цим напруженим хустівським повітрям здибленого, схвильованого закапелка, в цьому була шалена оригінальність, нечувана для вас сенсаційність ( — так, так, вона посміхалась, хитаючи головою). Ця атмосфера нервовости, я знаю, у деяких жінок вона переходила в гістерію, ах, не говоріть, що це була любов. І любови не було, а зов далеких козацьких політь, що знечев'я озвалися, і до того ця загальна нервова атмосфера, очікування катастрофи. .. Ціла Европа була схвильована, схоплена, піднята на ноги. Я був тоді в Парижі, в Лондоні, це був сезон, що зветься по-французьки dro1e ... і потім постріли в "Січовій Гостинниці", атакування танків .. Ні, Ні..
( — Вона спалахнула: плечем до плеча ми стояли, набоїв дуже мало, ця героїчна групка людей, дехто не міг справлятись з кулеметом, і гірський, березневий вітер, так, так ...)
Ось бачите. Ні, це мусіло прийти. Чи Ірин, чи другий, чи навіть — покірний ваш слуга, хтонебудь мусів вас схопити, бо я знаю цю жагу неофітів ...
(Професор пристрасно кивав головою, вибирав кістки, пив вино; ця бестія знала багато людських речей, але вона чомусь воліла завжди говорити тільки про абстрактне)...
І далі, далі... я ж простежив усю біографію вашу, я був з вами всюди, хоч ви того й не знали. І інших, я маю на увазі галицькі панянки, емігрантські студентки, цю всю масу органічного, ви мене розумієте, безкрилу, яка тільки інерцією котилася за подіями. А ви інша річ. Ви могли б бути Аспазією, коли б Ірин був Періклом. Але Ірин — це назагал мірнота. Ірин це тільки виконна сила, урядовець, бюрократ революції. Нехай може наше століття взагалі доба мірнот, пересічностей. Я не обнижую його вартости, він — незвичайний, саме в своїй пересічності... Passons, passons. Ці роки, ці непевні роки сподівання, надій і розчарувань, і ви вже не могли відірватись, ви може й хотіли, але не могли. Холм, Львів, Краків, Стрий, Рівне, Київ, Вінниця, Полтава, Запоріжжя — ні, ви не скажете мені, що це тільки Ірин. Коли б Ірин сказав одного разу, я не можу більше, я повертаюсь ... чи ви не пішли б і без нього? ...
(Професор: excusez, cher ami, ви погано знаєте жінок. Жінки не здатні об'єктивізувати ні ідей ні доктрин ...) Я не розважаюсь діялектикою, професоре, я беру життя як життя. Галочка не є пересічний тип жінки. А втім ще, що її пробудило, це не ідея й не доктрина. Це щось більше — це міт. (Переходимо до метафізики — глумливо стріпонувся професорів вус); Зараз. (Я не реаґую на репліки, йдеться про живу людину.) 0тже, комплекс міту. Я ніколи не вірив у ваші конспіративно-організаційні здібності, Галочко. Але це стихія, й ви з неї вийшли, як з океану на берег. З піни, з накипу чорторию. Комплекс Енґерслебена. Ваш єдиний арґумент, як міг, Ірин, вас люблячи, послати вас на цю акцію? ... Відповідь проста. Калькулятор і психолог, він знав, що Енґерслебен — з зовсім іншого прошарку. Це ваш стан, Галочко. Февдалізм. Февдал не терпить насильства над жінками. Февдал здобуває жінок, але не зневолює їх. Погляньте на Дон-Жуана ...
(В мундирі пруського офіцера ...)
... хоч би й так, професоре. Ви парвеню, ваш дід або прадід був ще кріпаком, ви ніколи не збагнете філософії февдалізму, наскрізного в усіх епохах і середовищах.
(Але Лариса, — здригнулась Галочка, невже ви заперечите, що вона йому подобалась? ...)
Цього ніхто не заперечує, бо типам Ірина питоменний нахил до полігамії. Але це скромніше — двоїстість, проста двоїстість. Якщо ви — Донна Анна, то Лариса — Дольорес. Дві інкарнації того ж самого ідеалу, міту. Аджеж і Ірин був одержимий мітом. Я цілком розумію його: тут інтелект, скажімо, історична ремінісценція, це — ви. Там, у Лариси, — стихія, підвівся чорнозем (Апологія зради, окуляри зазолотились на професоровому носі, що блищав; цікава арґументація). Я сказав — не реаґую на репліки. Мої визначення пережиті і стверджені. Я скорочую: зради не було. (Професор і Божок посміхнулись. Я відмахнувся від них, як від злосливих мух.) Коли я подам визначення Лариси, ви мене зрозумієте. Це грішна Беатріче. Себто Беатріче, що грішить, не розуміючи, що це гріх. Грішить в умиленні. Може це теж глибока символіка нашої історії, нашої раси. Мужній первень, що іноді рве її на високогір'я героїзму, зовсім випадковий. Її стихія — безладдя, дозвілля неволі. Чи такий тип спокусив би Ірина? ...
(А темперамент, темперамент, mon cher ami, з'їдливо писнув професор Кравчук.) Бюсь об заклад, що темперамент це тільки ваша вигадка, професоре. Я знаю людей, що темперамент вважають за негідну людини слабість.
(Галочка посміхнулась. Божок ніяково зідхнув. Я знав: вони подорожували два тижні через дим і згар весни 45-ого року, й ні однієї ночі Божок не заплющив ока в той час, коли Галочка спала, спершись об його плече.) Ессе homo, любий професоре. Я не буду заходити в інтимні, далекі справи. Я нікому не суддя. Але я скажу — Ірин це міт, Ірина нема й не було, Галочко. А тим самим не було й зради.
— Але дитина, тихо промовила Галочка; я знаю, ви це від мене втаїли, що наприкінці 44-ого, в Австрії, вона вродила дитину ...
( — Mais laissez cela, mon Dieu, Dieu — графиня затулила вуха.)
— C'est une pruderie tout a fait ridicule, maman; гостро крикнула Галочка, ми, живемо в добу, коли з народження й смерти людини не роблять ідіотичних конвенансів.
Я знав, що це питання прийде. Я знав, що всі очі будуть звернені на мене. Тріюмфально. І Божка й професора. І я сам відчув урочистість цієї миті. Я знав, що це наближає розв'язку, невблаганну, як фатум.
— Я піклувався Ларисою від П'янгороду. З доручення Ірина. Ми йшли через гори й ліси, валялись по запльованих долівках вокзалів. Над нами, біля нас була смерть. Тупа смерть. Пошесть, мор, бомбардування, лють німецької агонії. Це були неймовірно важкі часи, доба презирства. Ми не були людьми. Я нелегальний, із чужими документами, вона-вагітна. З мене сміялись зорі, повірте. Як міг я не ошаліти? І тихого грудневого світанку в порошу, біля Відня (ви знаєте зиму 44-ого, знаєте сніговал над Дунаєм), в Ґунтрамсдорфі, коло Відня, так, в пустій, закиненій клуні, в перерві між бомбовою атакою, Лариса сповила хлопчика. Знаєте, хто це був?...
(Професор хотів порскнути реготом. Але вмить його вуса кволо лягли вділ. Божок повернув до мене свою кам'яну голову. В кімнаті було тихо.)
— Це було провістя нового дня, що гряде. Так це був самий день, що приходить по ночі. Це була надія. Після нелюдських страждань, після презирства, глуму, бруду й крови. Це була нова людина.
— Де вони тепер, мати й син? ... Галочка спитала, не глядячи на мене.
— Вони поїхали на схід. На рідну землю. Звідки прийшли. День мусить ясніти на рідній землі, не тут. Це велика символіка, Галочко, хоч може й велике страждання...
Так, так, крикнув професор, це все дуже гарно, але для цілости характеристики ми хочемо знати, хто...
— Не треба! Крикнула злісно Галочка, аж професор присів, принишк і тільки стиха покрехтував; я нічого не хочу знати більше, я все знаю — ви розумієте? Вона була зґвалтована під час арешту, в ґестапо, ви розумієте?...
Вона підвелась, і айстровиді зірки в її очах розкидали зірниці. Вона вся жагтіла. Вона стояла, тремтячи, як тонкий меч, відсвічуючи сяйвом, розтинаючи димучі хмари, що котились цією кімнатою, хмари — тіні тьмяного освітлення.
— Я вклонюсь їй до землі — ще раз, хрипло крикнула Галочка, може я підошви не варта її, ви це розумієте?...
Ганна Олексіївна злякано піднесла хустину до скроні (Quel horreur, quel horreur ...