З тим "почулися" слова, мовлені старечим голос не в залі, а в іншому вимірі: "Тут звив собі кубло пан шістсот шістдесят шість". Раптом прийшло усвідомлення: все, до чого я йшов усі ці роки, почало валитися. Враз потьмянів невидимий егрегор — духовне тіло письменницького колективу, яке я живив новими доробками, витягував з небуття ще ненадруковані твори померлих, пропагував їх у засобах масової інформації. На мить мені привиділася біла хмара, вся пронизана сонячними променями, яка раптом стала танути.
… Бамбула вийшла на середину між залою й трибуною. Мені здалося, що жінка справді була одягнена в "порфіру й кармазин" і, що вона зсіла зі звіра. Окинула поглядом усі сім голів, а тоді подивилася в кінець зали, де сиділа сухорлява чорнявка — працівниця університету, і та їй посміхнулася.
— Добірне товариство, — почала Бамбула, — Недавно я повернулася з Єрусалиму, де побувала біля гробу господнього. Ось, — вона розтисла пальці лівої руки й показала шматочок якоїсь породи, — це камінець з того місця. Я його завжди носитиму з собою як пам’ять про благодать, яка тоді увійшла в мене. Я це до чого? До того, що коли ви довіритеся мені, то я все зроблю аби ви мали друк, книжки, літературні винагороди тощо. Я все зроблю аби наша письменницька організація нарешті зажила повноцінним творчим життям.
— Звідки тобі відомо, що таке повноцінне творче життя? — пролунав жіночий голос із середини зали. — Тобі вже за півсотні, а ти тільки-но переступила поріг Спілки…
Підвівся головуючий і жестом попрохав не заважати.
Тим часом вуркітливий голос Бамбули, а ще раніше викрики її попередників, робив свою справу. Скоро я завважив, що в неї було більше симпатиків, ніж ті семеро з її "президії". У декого на лицях угадувалося навісніння. Відбувалася поляризація колективу. І тут подав голос Олег Задорожний, який сидів всередині зали. У нього було спокійне обличчя без ознак знервованості.
— Пробачте… Питання по ходу виступу… Де, ви кажете, знайшли той камінець?
— Біля Гробу Господнього, — відказала жінка.
— Мені нещодавно телефонував з Ізраїлю Ісак Кобицький… Ну, щоб повідомити, що в нього там книжка вийшла, до якої увійшли й переклади моїх віршів. Він вас знає і цікавився вашою творчістю.
— Авжеж, авжеж, — погодилася Бамбула. Проте на широкому смаглявому обличчі її майнула заклопотаність.
— Ідеться про поему, матеріал до якої він сприяв вам розшукувати. Ну, не сам він, а вивів на людей, які знають тему.
— Олеже, до чого тут це? — втрутився головуючий зборів. — На секції поезії казатимеш….
І тут підхопився з місця Манжура:
— А чого ти не перебивав Цібу, який молов усе, що на думку навернеться, інших з тієї ж компанії? Хай каже. Кажи, Олеже!
— Та я, власне, багато часу не відніму… Хотів просто запитати, як просувається робота над поемою. Це тема Іуди Іскаріота. Всі дні перебування в Ізраїлі пані Бамбула присвятила пошуку поля, яке Іуда колись купив за тридцять срібляників, і місця, де росло дерево, на якому він згодом повісився. Там вона, як кажуть ті, хто її супроводжував, підбирала якісь камінці. У вас, пані Алісіє, у руці порода, схожа на вапняк. Біля Гробу ж Господнього у наш час ви можете знайти хіба що шматочок цегли або бетону.
Мить зала німувала. На лицях письменників стали з’являтися посмішки — у кого іронічні, у кого єхидні. Та раптом загомоніли всі сім голів "президії". Це був спалах одержимості й паніки. Не можна було розібрати хто про що каже; вгадувалися тільки слова "чорний піар", "він порочить" і несамовиті окрики Ціби. Лиця всіх сімох налилися кров’ю й нагадували колір "ковдри", яка покривала Бамбулу.
Тим часом Задорожний не сідав. Він окинув безпристрасним поглядом залу, спинив очі на семи головах, які тепер обернулися в його бік й навісніло волали, сказав:
— Чого ви обурюєтеся? Людина обрала цікаву тему. До речі, Ісакові сподобалася не так тема, як ідея майбутньої поеми…
— Яку гидотну ти ще вигадав?! — ревнув Гладун з "президії".
Задорожний мить повагався, а тоді відповів:
— А ідея поеми така — не буває Христа без Іуди… Так сказав Кобицький. Нехай пані Алісія сама уточнить.
На секунду всі сім голів замовкли. Настала тиша. І тут почувся спокійний старечий голос:
— Глибока ідея.
Я поглянув на ряди, але не завважив нікого, кому міг би належати той, знайомий мені голос. Тільки наштовхнувся на гострий погляд чорнявки, яка одразу ж перевела погляд на Бамбулу; вони немовби нечутно обмінялися думками. Я помітив, що ніхто не відреагував на репліку, мовлену старечим голосом. "Але ж вона прозвучала… — майнуло в голові. — Чи її сказано було тільки для мене?.." Годинник на стіні показував, що збори вже тривають дві з половиною години. Несподівано над головами, стала з’являтися сіра субстанція; вона швидко темніла, убираючись у контури людської постаті, і вже за мить обернулася на височезного, близько трьох метрів, чоловіка в чорному одязі, який мав на голові товстого, сказати б потужного, рога. Жовті очі примари втупилися в мене. Враз я відчув, як мене пронизали два невидимі промені (струмені) і збагнув, що знаю все про нього: вік — йому було сімдесят три роки і сім місяців, його діяння, скоєні за життя. Від прибульця сходив сморід, то був запах мертвечини, що йшов із сільських осель навесні, коли починали відтавати замерзлі взимку трупи виморених голодом людей. Мій слух уловлював знайомі звукові вібрації — перестук коліс довгого-предовгого товарняка, у якому "перекидали" на північний схід величезні маси людей — не сотні й тисячі, а багато мільйонів; більшість із них уже не повернуться на рідну землю. Прибулець немовби завис у просторі, мало не торкаючись рогом стелі, проте в залі його ніхто не помічав, як і не вловлював ні запаху, ні стукоту коліс. Бачили тільки я і мій звір. Примару облягав чорний кітель, застібнутий під саме підборіддя; вона мала чорні ж штани й такого ж кольору чоботи з низькими халявками. І тут я відчув, як у мені виникає ще одна сутність, — не чужа — то був таки я, але не письменник, а обиватель, котрий опинився перед страхітливою силою. Сутність, що з’являлася в мені, пережила на генетичному рівні утиски і звірства кількох поколінь і тепер ладна була запобігати перед лихом, котре раптом повернулося, й коритися йому… Тим часом жовті очі примари нікого не помічали, а дивилися, ні — досліджували мене. І звір мій раптом принишк. Авжеж, нас роздивлялося зло тисячоліть, яке увібрало в себе всю жорстокість Вавилону, Мідо-Персії, Греції й Риму; його сплеск відчула на собі, вже зовсім недавно, у двадцятому столітті, людність найбільшої у світі імперії, де з’явився на світ і виріс я. Тривало воно — зло, цього разу, сімдесят три роки і сім місяців — без малого три покоління… Ріг чорного чоловіка був давній — у тому місці, де він виростав з черепа, вгадувалися лускаті тріщини в оточенні кучерявчиків волосся. Шкіра примари не належала людині чорної раси — колір її мав інше походження: це було нашарування страждань, ненависті та прокльонів, що "налипали" на постать у продовж трьох поколінь. Постать "плавала" між стелею й головами письменників. Її ніхто не бачив, крім мене й мого звіра. Я міг би порівняти її з голограмою людини, яку невидимий проектор тримав над залою. І тут я завважив, що очі примари не мали людського блиску і нагадували кружечки якогось жовтого мінералу чи металу. Це був бовван, який дві з половиною тисяч років тому приснився вавилонському цареві Навуходоносорові, точніше — зменшена проекція боввана, направлена з астрального світу сюди, де вирішувалася доля одного зі світлих егрегорів. Хоч прибулець з потойбіччя мав чорні лице й кисті рук, але мені було відомо, що голова його з чистого золота, груди й рамена — срібні, нутро і стегно — мідні, гомілки його залізні, а ноги — частинно залізні, а частинно з — глини. Це був символ необмеженої, одноосібної, влади. І тут примара зникла. Годинник на стіні, який вона щойно заступала, показував, що зібрання триває вже три з половиною години. Отже, бовван "плавав" над головами цілу годину. Мені ж здалося, що всього кілька хвилин. Не стало в мені й обивательської сутності, і звір мій, сказати б, підняв хвіст.
… Щось казав Павлишин. Ага, він прохав аби зібрання дозволило письменникам з інших міст області проголосувати трохи раніше, бо вечоріло і їм важко буде добиратися. Потім, уже після зборів, я згадав виступ кожного, а тепер ціла година словес випала з пам’яті. Як ніби й не було того диспуту. В пам’яті залишилося лише те, що на очільника спілки висунули двох — мене й Бамбулу.
Я дивився на сім голів і думав:
"Чому сім? Чому "звірина, яка з моря виходила і мала вона сім голів"? Чому "жінка на семиголовій звірині"? І тут на пам’ять прийшло читане колись: для вавилонян світ був сповнений духами — добрими й лихими. Але більше було лихих, а з цих найнебезпечніші були "семеро злих". "Семеро їх, семеро… На горі Заходу вони народилися, на горі Сходу зросли, в ущелинах сидять вони всюди, в пустелях встають....Але серед мудрих богів невідомі вони, ім’я їх не існує ні на небі, ні на землі". Із "семи злих" найнебезпечнішою була жінка-демон Ліліт. Це ж ім’я було написане на бірці, прив’язаній до пальця ноги немовляти, що його знайшли в копанці, де люди глину беруть. Те немовля через багато років стало жінкою Фросиною Бамбух. "Чаклунка, яка ходить вулицями, проникає в оселі, бігає завулками, стрибає по майданах, озирається, плутається під ногами. Вона віднімає сили у гарного чоловіка, красуню-дівчину позбавляє плоду, поглядом своїм убиває вроду її… Побачила мене чаклунка, пішла слідом, отрутою своєю завадила мені йти, чаклунством своїм уповільнила ходу мою, віддалила мене від бога мого…"
Раптом підхопився з місця один із семиголової "президії" — невисокий чоловічок.
— Я проти того, щоб дозволяти раніше… — сказав.
— Чому? — поцікавився головуючий. — Бюлетені майже готові. Ми просто зробимо перерву, а там залишиться тільки підрахунок голосів… — Мій недавній заступник ще не докумекав, що десяток письменників з міст області — мої прихильники і, отже, віддадуть свої голоси за мене.
Підняв руку Манжура:
— Цей чоловік не має права бути "за" чи "проти", — сказав. — Він журналіст і не видав жодного художнього твору.