Так переді мною з'явився віскі сауер. Коли ж він дізнався, що вони обидві журналістки і, впевнившись, що вони обидві не пов'язані з політикою, то миттєво включив в цю розмову мене, сказавши, що з ним тут теж журналіст.
— Де працюєте? — спитала мене та жінка, яка сиділа подалі від нас.
— Я не працюю за спеціальністю, і дня не працював. Не склалося, — сказав я.
— Добре, що не склалося, — втрутився Даня. — Ще б став би політичним журналістом і перетворився би на повію.
— Не звертайте увагу, — сказав я цим не дуже вродливим, але приємним жінкам. — У нас сьогодні день роздумів про повій.
— І до яких висновків прийшли? — запитала одна з журналісток.
— Схвальних, — відреагував Даня швидше, ніж питання було сформульовано. Я же в цей момент, поки він дивився в їхню сторону, махав їм головою зліва направо зі скорченою гримасою: що абсолютно не схвальних. Можу допустити, що вийшло в нас це достатньо гармонійно й, можливо, забавно, тому що вони засміялися. Або вони були вже п'яні не менше, ніж ми.
— Що не так з політичними журналістами? — запитала жінка, яка сиділа ближче.
— Даня, тобі слово, — відразу відхрестився я від цієї теми.
— По-перше, — почав він, — вони часто помиляються, а по-друге, коли вони не помиляються, то готові працювати на політиків і для політиків, що прямо протилежне їх професії. Це ще добре, що поки в нас ще є політики, які конкурують між собою, а отже, є і журналісти, які критикують тих, хто їм не платить і не критикують тих, хто платить. Але якщо ми були б автократією, то політичним журналістам довелося би зробити камінг-аут і вже відкрито бути пресслужбою для політиків, а не маскуватися, як це відбувається зараз.
— Повії, значить? — спитала з посмішкою ще раз та сама дівчина. Після другого віскі сауер вона стала здаватися молодшою.
— Поки що все-таки ескорт, — відповів Даня. — Але без політичної конкуренції все, що їм світить — це шлях вуличних проституток.
Після першого віскі сауер було друге, а після другого — третє. Розмова ставала все веселішою, але об одинадцятій наші нові подруги, пояснивши тим, що завтра понеділок, пішли. Мені не подобався сигаретний дим, тим більше, що я сидів біля Дані, який постійно курив. Як тільки вони пішли, я втратив бажання там залишатися і запропонував Дані йти вже додому. Він відмовився, але коли побачив, що я все-таки йду, незалежно від того, залишиться він, чи ні, то пішов теж.
Ми вийшли на початку дванадцятої на свіже повітря — і я нарешті відчув якесь полегшення. Даня ж одразу знову підкурив. Вийшовши з арки, ми опинилися на Хрещатику. Я подумав, що, можливо, Даня є не найкращим сусідом в світі, але, дякуючи йому, я частіше бачу центр.
— Ти знав, що тут геть неподалік кабінет мого психотерапевта? — спитав він.
— Ні.
— Так, п'ять хвилин звідси пішки, — додав він. — У вівторок наступний сеанс.
Ми вирішили зайти купити води в маркет, який був якраз біля Бессарабського ринку.
— А ти на рахунок повій сьогодні серйозно говорив? — спитав я.
— Ні, якщо ти пишеш про спорт чи культуру, то ти журналіст, але якщо... — почав Даня, але я його перебив.
— Ні, я маю на увазі повій, яких ти пропонував замовити.
— Звичайно, а ти що, несерйозно? — спитав він мене.
— А я ні, але якщо ти захочеш зняти повію, то моя кімната з всім хламом і надувний матрац у повному твоєму розпорядженні.
— Ти дав таку точну ілюстрацію слову "дружба" цією фразою, що краще не скажеш, — відповів Даня саркастично, але, подивившись на мене таким серйозним поглядом, що на секунду промайнула думка: він, може, й дійсно зараз серйозно говорить.
14.02.22
О пів на першу я пішов спати з сумнівами, чи варто зранку брати лікарняний. Даня залишився на кухні з телефоном в руках і коктейлем з ромом. Він шукав на якомусь сайті повію. Через деякий час мене розбудив шум. Почувши гуркіт дверей, я прокинувся остаточно. Якась жінка пробігла біля моєї кімнати, супроводжувалося це істеричним криком. Я швидко встав і вийшов у коридор. Біля вхідних дверей ця жінка, яка не встигла одягтися, тримаючи однією лівою рукою сумочку і куртку, іншою рукою намагалася відкрити двері. Виходило це в неї не дуже добре, вона ніяк не могла провернути ключ і це ще більше змушувало її панікуючи робити хаотичні зайві рухи. Вона кричала голосно, щоб до неї не підходили. В цей час Даня стояв роздягнутий, розслаблено обіпершись на стіну біля дверей в свою кімнату.
— Що сталося? — спитав я його. Він помахав головою і стенув плечима, відповідаючи таким чином, що нічого. Нарешті у дівчини вийшло відчинити двері і вона вибігла з квартири, не зачинивши їх. — То що ж все-таки сталося?
— Насправді нічого серйозного, — сказав Даня. Він пішов на кухню, махнувши мені рукою, запрошуючи обговорити це там.
— Я сказав, що її вб'ю і трохи схопив за горло, — пояснив він.
Знову за горло, подумав я. Ми зайшли на кухню.
— Тепер приїде її сутенер? — спитав я. Даня від цього питання розсміявся.
— Дуже сумніваюсь, але треба передзвонити в їх бордель раніше, ніж вона їм розповість свою версію. В мене є козир, — сказав він і пішов за телефоном.
Ця ситуація змусила мене рознервуватися, і я хотів швидше все залагодити. Я почув, як Даня почав говорити з кимось по телефону ще в своїй кімнаті і продовжував, зайшовши на кухню. Він розповідав, що вона була під кайфом, що вона нюхала наркотики при ньому і, взявши гроші, відмовилася з ним спати.
— Все так і було? — спитав я, коли Даня поклав слухавку.
— Майже так, — відповів він.
Йому зателефонували. Він взяв слухавку, щось вислухав з посмішкою і зі здивованим обличчям сказав лише "добре", закінчивши після цього розмову.
— Що "добре"? — поцікавився я.
— Не повіриш, вони зараз пришлють заміну. Приїде якась інша дівчина.
— Отже, тобі повірили, — трохи полегшено сказав я, розуміючи, що хоча б не приїде "криша" борделя нас вбивати.
— А як інакше могло б бути, — сказав, ніби нічого й не було, Даня, роблячи собі знову коктейль з ромом, якого вже майже не залишилося.
Я вже не хотів йти спати, а хотів дочекатися, щоб хай хто приїхав би ще сьогодні, та щоб якомога швидше поїхав назад. Щоб мені не довелося тривожитися, що Даня когось все-таки задушить цієї ночі. Ми ще трохи поговорили з ним, пройшло хвилин двадцять, як Дані хтось зателефонував. Він підняв слухавку, потім підійшов до вікна, виглянув і сказав, що вже спускається. Він як і був в трусах, взувся, одягнув на голе тіло тільки пальто, сказавши мені, що зараз прийде. Мені стало цікаво, який вигляд має та повія, і я вирішив залишитися на кухні почекати. Я почав робити собі чай. Я також підійшов до вікна і виглянув, але нічого, окрім таксі, яке стояло біля під'їзду, не побачив.
— Доброї ночі, — мило привіталася жінка років тридцяти, зайшовши в квартиру першою. За нею зайшов Даня. Вона була симпатичною, але досить простою на вигляд.
Навіть можна сказати, вона була непримітною. За одну годину в метро можна зустріти таких жінок декілька десятків і не звернути ні на одну з них ніякої уваги. Вона також була в легкому пальті. — Не знала, що вас двоє.
— О, ні, ні, — заперечив я. — На мене не звертайте ніякої уваги.
— Добре, — відповіла вона з усмішкою і, розвернувшись до Дані, запитала, куди їй йти.
Я залишився на кухні і вирішив дочекатися, коли ця жінка покине квартиру. Година — це не так довго, подумав я. Але пройшло всього хвилин двадцять, як ця привітлива жінка вийшла. Даня вийшов за нею, але коли побачив, що я на кухні, то сказав, що він спати і повернувся назад в кімнату.
— Він вас не душив? — спитав я.
— Ні, — усміхнулася вона, одягаючи пальто і при цьому тримаючи телефон в руках. — В мене ще пів години, але Артур сказав, що я можу йти.
— Артур? — перепитав я здивовано.
— Ну так, Артур, — вона вказала рукою на кімнату Дані.
— Зрозуміло, — сказав я. — Не хочете випити чаю? В мене є зелений, чорний і на травах.
Через декілька секунд сумнівів вона згодилася.
— А може, суп? В мене є ще прекрасний суп, — запропонував я. Вона, розсміявшись, відповіла, що можна й суп, пройшла на кухню і сіла за стіл, а я дістав каструлю, яку поставив на газ. Заглянувши туди, я побачив, що там залишилося якраз на одну порцію.
— Як вас звати? — запитав я.
— Давайте "на ти", — сказала вона і простягнула руку. — Амелія.
— Це справжнє ім'я?
— Катя, — відповіла вона, посміхаючись. — Ти не схожий на того, хто користується такими послугами.
— Ні разу не користувався. Але тепер обов'язково спробую.
— Не варто, — продовжуючи посміхатися, відповіла Катя.
Я подав суп і почав заварювати чай. Це все було трохи дивно, але чомусь я був радісний від своєї гостинності. Телефон Каті засвітився від повідомлення, і я побачив на екрані фото маленької дівчинки такого ж віку, що й Софія.
— Твоя дитина?
— Так, — відповіла вона. — Сумую за нею.
— А вона не в Києві? — поцікавився я.
— Ні. В Львівській області з моєю мамою.
— Ти родом із Львівської області? — не зупинявся я відволікати цю приємну жінку від супу.
— Так, приїхала недавно. Трохи підзаробити, — відповідала вона прямо.
— А вдома чим займаєшся?
— Я працювала лаборанткою на кафедрі, — здивувала вона мене своєю відповіддю, що я відразу перепитав ще раз:
— В інституті на кафедрі?
— Ну звичайно, в інституті, — усміхнулася вона.
— А чому ти зараз не працюєш в інституті?
— За п'ять тисяч гривень, коли ростиш сама дитину? — риторично запитала вона мене.
— Ну так, — не став заперечувати я. — Вибач.
— Немає за що вибачатися. Ти ж не винен, що такі низькі зарплати.
— Я надіюсь, суп не геть огидний? — спробував я перевести тему.
— Нормальний. До ідеалу звичайно дуже далеко, але їсти можна, — відповіла вона, закінчивши з супом, після чого я прибрав тарілку і подав чай.
— Тепер зрозуміло, чому Даня не їсть мій суп, — сказав я.
— Даня? — перепитала Катя.
— Артур, — відповів я, а вона не стала уточнювати, чому я плутаю імена.
Вранці я все ж вирішив взяти лікарняний. До п'ятої вечора я встиг зробити все, що не встиг зробити за вчора і пішов на трамвай, щоб доїхати до метро, а потім на метро доїхати до Марго. Ми мали зустрітися у неї вдома о шостій і виїхати на таксі звідти в аеропорт. Ніякої потреби супроводжувати її в аеропорт не було. Вона запропонувала, а я не відмовився.