Якась безіменна невідома сила, що жила у ній стільки часу, вирвалася на волю. Шаленою, стрімкою течією, розщеплюючи кожну
клітину тіла на мільярди атомів, зі швидкістю світла пронеслася тілом знизу вгору, вирвалася смерчем і, здається, досягла високої дерев'яної стелі. Слава лишень потьмареним поглядом встигла схопитися за цей шалений потік. "...Куди ж це летить моя душа?" — блискавкою майнула думка, і її миттєвий слід ще не погас, а нестримна гаряча хвиля, що вирвалася з неї, почала повертатись назад у тіло. Знову відчула цей потік, живу енергію, що сповзала в'юнкою змією вниз, але вже лагідніше, мирніше. Поверталася й звивалася клубком у лоні. Там, унизу, звідки й з'явилася. Отож, у ній живе сила, що може бути хижим звіром і слизькою змією, нищівним ураганом і ніжною хвилею. Така вона — енергія життя. Така вона — сила його, як магічна лампа Алладіна.
* * *
За місяць закінчили збирати урожай маслин, щедрий, за словами Василіса, цього року. Гори обрізаних гілок чекали вогню. І що швидше, то краще, бо сонце з дня на день все припікало. Розганяло зимову сирість, висушувало землю, трави й квіти. Все, що в зимовий період буяло зеленню, влітку перетворювалося на сухе бадилля. А літечко не барилося. Довгих та помірних переходів від однієї пори року до іншої тут, в Мані, нема. Одне приходить різко на зміну іншому. Тож гілляччя потрібно спалити, а землю в садах помежи маслин переорати. В літню спеку самозапал сухої трави чи кущів — явище не рідкісне. Та заки воно, те літо, прийде, грецька швидкоплинна весна встигне подарувати людям свою свіжість, кольори й аромати. Вкрила вона барвистим, пишним килимом зелені луги, виткані з мільйонів ромашок та маків. Слава раділа їм, як дитина, бо нагадували Україну. Білі калли, як наречені, високо повисовували свої вишукані, гордовиті голови з лапатого, широкого листя на Василевому подвір'ї. За ними довгим рядом стелилися по землі розлогими й пишними кущами червоні, рожеві та білі мушкательки. Все тут росте на вулиці, під відкритим небом, а не в горщиках в хаті, як звикла Слава. Васильок високими й густими кущами вабить ароматом, за ним — орігано. А від білих квітів гарденії аж у голові крутить. На розі — бузок розпустився, поряд — кущі дрібного духмяного жасмину. Не подвір'я, а райський сад. Але на цьому не кінець. Цієї весняної пори починають
Василісова мати мала й достатньо троянд на подвір'ї, які чомусь тіснилися в горщиках. Ще трохи — й розірвуть своїм корінням ті горщики на шматки. Декілька дерев почали вкриватися дивними яскраво-червоними квітами, — то, виявляється, гранатне дерево. З оцих багряних квіточок пізніше утворяться соковиті, такі ж червоні і прозорі, як рубіни, плоди — символ достатку й родючості. На розі низенької хатинки пишалася своїм цвітом рясна букамвілля. Так називав цю в'юнку рослину Василіс. Вона, певно, належала до великої родини кліматісів і давненько була посаджена тут, бо вкрила половину стіни, вилізла на дах і дісталася високої стіни нового будинку. Ще трохи — й підкорить собі ще одну вершину, аби далі було видно її красу. Сходячи з подвір'я дорогою вниз, можна було побачити буйний кущ олеандру, вкритий важкими купчастими ґронами рожевого цвіту. Жаль, що самотній, та нічого, місця тут доволі й посадиться ще. Вздовж, аж до низу.
Розмаїття кущів, дерев, квітів — очам радість та насолода. Куди б не ступила нога, куди б не повернулася голова, в цю пору Природа дарувала людині свою неперевершену, невимовну, бентежну красу. Ніби промовляла й благала людину — "милуйся, насолоджуйся, тішся — все для тебе! А мені дай тільки свою повагу та увагу, і ніколи не пошкодуєш про це". Бо чого варта людина в голій, випаленій, мертвій пустелі?
Цвів жасмин і біля "On the road". Всю довжелезну зовнішню стіну взяв у полон. Вилізав на дашок веранди і звисав звідти, погойдуючись, як різдвяні вогники на новорічній ялинці. Вечорами заповнював приміщення своїм ароматом. Все частіше вхідні двері залишали відкритими, бо як назбирувалося багацько люду, ставало задушливо вже без пічки. Ще одні двері вели у великий літній сад, що приймав відвідувачів усе довге літо. Вузьке й видовжене приміщення слугувало лише зимою. Отож, високими сходинками треба було піднятися до саду, на його перший рівень: входів у сад було два, один із самого приміщення і окремий з вулиці. Ще одними сходами можна було піднятися на третій рівень саду і до вбиралень. А перший і другий рівні роз'єднувались двохступінчатими сходинками, де на площадці другого знаходився
бар з напоями. Звідси також можна було вийти на третій рівень, під дерева помаранчів і мандаринів, під величезне й розлоге маслинове дерево. Над двома передніми площадками панував густий виноград, з високим і покрученим стовбуром. Хто знає, скільки років він тут в'ється. Лозами утворював своєрідний дах, а в невеличких отворах поміж його густого листя проглядалося темне вечірнє небо, моргаючи до людей котроюсь із своїх яскравих та далеких зірок. Пізніше важкі ґро— на білих соковитих плодів звисали важко над головами, зваблюючи відвідувачів потягнутися й скуштувати солодких та м'ясистих ягід.
Ледь прибрали й почистили першу площадку, куди Василіс виніс біленького круглого металевного столика та кілька крісел. Кому захочеться вдихнути сьогодні весняного повітря, насиченого ароматами, зможе тут присісти. Свою вечірню каву вони вже смакували на вулиці, в очікуванні першого відвідувача. Та все це звечора. Бо все ж таки ближче до півночі робилося прохолодно, море на відстані сотні метрів давало про себе знати, розливаючи в повітрі вологий та свіжий подих. Варто почекати ще з добрий місяць, а вже тоді починати готувати сад і два бари в ньому до літнього насиченого сезону.
На днях почали з'являтися перші іноземці, загалом зі Скандинавії чи Швейцарії. Далі — австрійці, за ними — німці, бельгійці, голландці, британці. Славі зробилося цікавіше в різнобарвному гурті європейців, у чомусь не схожих на місцевих. Думала, в чому ж та відмінність? І знаходила її найперше в поведінці та світогляді. Але, спостерігаючи довше та спілкуючись, зрозуміла ще одне — люди в чомусь дуже схожі, незалежно від країни та відстані, і досить різні навіть в одному маленькому селі. Це її здивувало, особливо на початку, а після — заспокоїло, бо, виявляється, людина може бути Людиною в будь-якій точці світу, а може бути й негідником незалежно від географії розташування. Більшість із них, як і греки, розпитували про Союз, інші споглядали її неприховано зверхньо, ніби вона якийсь дивовижний звір. Ще інші, в основному чоловіки, сприймали її як цікаву диковинку, намагаючись пофліртувати. Та коли розуміли, що ця красуня із Східнї Європи не просто працює тут, але й має зв'язок із чорнявим господарем, різко обрубували свої пориви. Були й такі, що не мали достатньо чуття, аби це зрозуміти, особливо за зайвою чаркою, тоді Слава тактовно їх ставила на місце. А якщо не доходило, то забувала
Багато іноземних гостей були постійними клієнтами пабу і лиця багатьох упізнавала зі світлин, розвішаних по стінах. Майже всіх Василіс зустрічав із щирою посмішкою та міцними обіймами. Намагався бути гостинним та уважним до всіх, хто переступав поріг його закладу. Швидше то було не якесь особливе зусилля з його боку, а природня потреба в спілкуванні та позитивних емоціях. Все більше мотоциклів з'являлося під пабом, як сучасних швидкісних, так і екзотичних чоперів. В один з вечорів під'їхав довжелезний кадиллак минулих десятиліть з подружжям німців, давніх Василісових приятелів. Це авто красувалося на одній з найшикарніших світлин пабу, обліплене довгоногими й пишногрудими білявками, мабуть, німкенями та шведками. Василіс, досить юний, і ще один молодик потопали в цім раю для будь-якої чоловічої фантазії. Слава ревнувала його до таких фотографій, підозрюючи в кожній іноземці його минулий флірт.
Василіс також мав чим похизуватися перед своїми іноземними друзями. В одному з кутків його величезного двору стояло вже нерухоме, на жаль, американське авто моделі 1958 року. Довгий, широкий, з просторим шкіряним салоном "Plymouth", зовні яскраво-червоного кольору з синіми смугами на боках, з крильцями на задньому бампері, ніби готувався злетіти. Точніше — готувалася злетіти, бо це авто можна було порівняти лише з жінкою, красивою й пишною. Краля. Під кінець сімдесятих і на початку вісімдесятих Василіс возив на ній туристок з Європи й Америки. Тоді в маленькому містечку кишіло людом ціле літо, довгий Мавровунський пляж був укритий тілами, часто лише в костюмах Адама і Єви. Не пустував ні вдень, ні вночі. Василіс і сам не раз ночував на пляжі в гурті туристів, а нерідко й в обіймах котроїсь білявки. В ті роки ще проносилося луною понад Середземномор'ям, літало вільним духом з вітром в обіймах, билося об скелі й горіло полум'ям на піску під звуки гітари і рок-н-ролу горде та незалежне плем'я квітчастих дітей шістдесятих. Відгудів Вудсток 1969-го, але й через десятиліття ідея хіппі все ще бриніла в людських серцях. Дітей квітів, природи і волі.
"Make love no war". Вони й справді вільно та неупереджено віддавалися задоволенням в усіх його проявах, і, мабуть, понад міру. А все, що втрачає міру, починає шкодити. Діти квітів не знали міри у вживанні алкоголю й наркотиків. Рух, що розпочинався мирними демонстраціями проти війни і світових боєнь, що творив неповторну музику, помалу почав самознищуватись. Не без того, що приклала рук і влада. Переслідування активістів, розгін демонстрацій і наркотики — винищували цвіт, топтали волю й обрубували польоти. Все минуло. Але культура хіппі не загинула безслідно. Вони залишили свої імена і свою вічну музику, в котру не тіло вклали, а дух, ідею. А це — невмируще. Ця музика лунала з підсилювачів в "On the road" хрипким голосом легендарної Джаніс Джоплін. В сімдесятому, за рік до своєї смерті, вона співала невмирущу "Cry baby", приблизно тоді народилася Слава. А тепер починала відкривати для себе цей п'янкий світ квітчастих, вільних дітей минулого покоління. Відкривала через рок-культуру, через музику "Greteful Dead", що в одній зі своїх пісень, однією фразою сказали так багато про свій світ: "I have spent my life seeking all thets still unsung.