По повній. Підсунула. Цокнулась.
— За що ж ми вип'ємо, Антоне? – спитала м'яко, тихо і близько-близько присунулась, зазирнула у вічі.
— Не майстер я на слова, — зніяковів Антін. Підняв склянку. – Ну, вип'ємо за те, щоб ти ще сорок п'ять прожила.
— А нащо?
— Хм... А цього я й сам не знаю.
Обоє якось ніяково замовчали. Першою скинулась Антоня.
— Давай краще вип'емо, як Володя казав. Ще перед війною на його день народження, ми утікли од гостей і сховались на коморі – Володя там спав літом. Посіли проти дірки у стрісі – для голубів було пророблено. Місяць світить у дірку, Володя захопив з собою двоє яблук і трохи наливки в пляшці. І сказав: давай вип'ємо за те, щоб рівно через п'ятдесят років на цьому самому місці знов випить. Де б ми не були і що б не сталося... /помовчала/. І комори давно нема...
Випили...
Антоня швидко пʼяніла. Зарум'яніло обличчя, заблищали очі, коса знову розсипалась на плечі. Налила ще по одній, міцно притиснулась гарячим плечем до Антона. Обізвалась напівшепотом, хрипло:
— А як же це ти, мою сторону знайшов?..
Довго мовчав Антін. Пекло йому груди, душу пекло гаряче плече Антоніне. Паморочилось у голові. Але пересилив себе.
— Я сьогодні за ніч увесь світ обійшов...
Посміхнулась, кокетуючи:
— Чого ж не спиться – март !..
— Може й март... тільки не такий... важко стало дихати, Антоню. Нічим...
Посмутніла. І знову повернула на своє:
— А я тільки тебе й ждала... Після його. Двадцять год...
І вже відверто, не криючись і не в силах більше стримувать себе, обвила сиву голову його гарячими руками і припала вологими устами до сухих твердих Антонових губів. Цілувала. Жагуче, забула все на світі. Цілувала, і котилися сльози по щоках, солоні крижини. І стільки вогню, стільки нерозтраченої любові було в грудях цієї палкої жінки, що сорок років брела по життю в муках і бруді.
Антоня припала всім тілом, розстебнулась кофточка на грудях, сповзла з плеча, коси закрили обох.
— А ти ні разу-у... і на поріг не став...
Антін відчував, що геть втрачає голову, гаряче жіноче тіло пекло його, він відчував, що й сам уже весь палахкотить.
А Антоня цілує. Цілує, шепче, плаче, цілує очі, уста, шию, груди, обвила голову, скувала руками, як обручами.
— Навіть на вулиці одвертався... А я... ночами хтось шерхне... Думаю, ти нарешті...
З силою вирвався з обіймів, грубо відштовхнув збожеволілу Антоню. Видихнув глухо:
— Заспокойся... Не...
О, як вона очима спалахнула. Схопилась з лави, висока, струнка, розпатлана. Як подивилась на нього. А голос як бритвою тишу різонув:
— Заспокоїться?! Не підходить стара шлюха Антоня?!!
Відсахнувся, в серце вдарений.
Озвався все-таки глухо:
— Я не того... прийшов...
— Не того? А я того??? – рвонулася з лави, підбігла до постелі, змахнула покривало, розірвала подушку, майнуло пір'я по хаті.
— А я того! Дивись, успокоїлась! Зогнила од слів! За тридцять год. Холодна як могила! Хата моя, як могила! Душа моя, як могила! Одна я тридцять год!!!
Антін стояв окаменіло серед хати.
— Мені ще у війну пʼяний командирчин смикав подол: "Ти народжена для любові..." Так він п'яний, а правду казав! Так куди ж вона зійшла, любов моя, куди краса зійшла?..
Знову шарпонула подушку, літало пір'я по хаті.
— Все погнило од сліз! Все!!!
Упала на ліжко, забилася у риданні:
Антін підійшов, став скраєчку. Дрижало ліжко од ридань.
Ледь мерехтіла лампа, гас кінчався. Обійняв легенько за плечі.
Не пручалася, тільки дрижала од ридань.
Заговорив. Вперше за всю ніч:
— Я не прошу тебе простить... Твоє горе не прощене. Я й од своїх слів не відмовлюсь, хоч вони у мене, як рілля і бика привалять...
Я сю ніч весь світ обійшов. Всякі музики на душі грали.
І всю ніч пив. Не помогало. Я не буду про все те розказувать.
Не вийде до ладу, та може воно й нідо чого тобі... Та й сам мало що поняв у цьому світі.
Водила ніч і все... І на небо хотілось дратись. Нема на душі спокою. Тільки перед світом стрельнуло у груди, чого мене ніч водить! Живе на землі три мільярди індусів. У своїх теплих норах. А я як дурак ходжу середночі і спотикаюсь об ті нори...
Та це я не туди поїхав...
Аби ти мене зрозуміла... Я видно хоч і сивий уже, а як був дураком, таким і помру...
Ніжно гладив пишну косу Антоніну.
І говорив, сам собі дивуючись. Відчував, як жіноче тіло поступово втихало, тілько інколи дрожало, заспокоюючись.
— Чого там тепер критись... Одну тебе я й любив ще зі школи. Так може ніхто не любить зроду. Та й не треба. Це не любов, це цепи... Нічого в мене більше не було чистішого...
Я сьогодні вночі може й почув це найгостріше, як з церкви зліз. Того й пішов, хоч зовсім і не думав, що зважусь зайти. А зайшов, так треба значить. Сьогодні можна.
Ти думаєш, я не живий?.. Не тільки пам'ять Володіна мене утримує. О, якби ти мене зрозуміла!
Я видно такий дурний. Така в мене вдача. А я хочу, щоб це осталось чистим, більш у мене нічого нема такого чистого. А людині треба щось чисте.
І так нічим дихати.
Може це мука? Ну й хай.
І в тебе хай буде це чисте.
В обох у нас, Антоню. Я як згадаю, що воно є, жить хочеться.
Я мелю нескладно, а ти пойми хоч якось. Треба зберегти це чисте і так все забруднили.
Став, пройшов по хаті, схвильований до краю. Курив безупину. Антоня лежала мовчки.
Притихла.
Йому здавалося, що він так і не зміг розтлумачити, передать те, що груди йому розривало ніжністю і глибиною справжньої краси.
Одягнувся потихеньку, повертів шапку в руках. Підійшов до ліжка, але тронути не зважився:
— Прости, Антоню... Розтривожив тобі душу... Піду. Прости...
Підвелась з ліжка, поправила коси. Стидливо прикрила груди, кофта розірвалась. Підійшла до Антона, подивилась прямо у вічі йому великими своїми очима. Сльози в них уже висохли, і очі від того стали це сумнішими. Видно поривалась щось сказати
/Антін аж дрижав весь, чекав/, але передумала, чи не посміла.
Вступила у повстяники.
— Ходім, я зачиню.
Вийшли під сіни.
Розвиднялось.
Голосили півні.
На сході стіна піднялась .
— Іди вже, холодно.
Мовчала, дивилась і дивилась на Антона, наче на війну виряджала. І він раптом відчув, як між ними обома спалахнула невидима іскра, що не треба слів, що перед ним стояла чиста юна його любов, мука його і щастя в цьому розхлюпаному ненадійному світі.
Ступив крок до неї, пригорнув її холодну, струнку, жагуче поцілував вологі солоні од сліз уста. І вона так і прикипіла до нього. Не стрималась, прошепотіла крізь сльози:
— Приходь... Коли хоч приходь... до самої смерті. Підтримуй мою душу...
Насилу одірвав її.
Пішов з двору.
Оглянувся вже з вулиці.
Антоня стояла під сіньми, біліла білою кофтиною, як свічка, на темному фоні дверей. Прикрила груди руками.
Шепотіла крізь сльози:
— Пізно... пізно вже,.. зжухла душа... Де ж ти був?..
Антін важко пішов вулицею.
Доки не зник у світанковому мареві, стояла під сіньми.
Далеко біліла кофтиною...
РАНОК
За селом пішов вільніше.
Світало.
Прокидались і по-весняному, весело і дзвінко співали птахи. Десь заревла корова в хліві
Приглушено.
Село ще спало.
Недалеко від села на горбі над ставом, уже видний був темний кущ осокорів над Володіною могилою. Оддалік він схожив був на стиснутий кулак над степом.
В голові гуло од безсоння. Думки пролітали, спалахували і гасли. То дзвін загуде, то раптом Антоніне сумне обличчя спалахне на величезному /опівнеба/ екрані. Спалахне і погасне разом з словами: "Одна 30 год!.." І одна якась ідіотська надоїдлива думка, зовсім безглузда, безперервно била в голову: "Завтра бригадир загадав на силос... Завтра. На силос..." Одганяв її, а вона знов лізла й лізла, безглузда, нахабна і невблаганна.
Вже недалеко від могили, з долини назустріч йому вийшов сторож свиноферми, додому йшов, одчергував. Зніяковів бідолаха, повернув був назад, але потім махнув рукою і пішов прямо на Антона. Впізнав. Поздоровкались. Пильно вдивлявся в учорніле Антонове обличчя:
— Хе,.. куди це ти чуть світ?
— Та так...
— А я, хе-хе,.. тікать хотів... Прихопив тут, теє... поросяті трохи... Ти не той?..
— Неси.
— Ну, бувай
— ... А за могоричем діло не стане, хе-хе...
Антін обійшов могилу округ.
Розрослися осокори. Вже не охопиш один.
Дощі та вітри обполоскали за зиму, поламали... Кам'яний невисокий обеліск /партизани поставили/ теж був старий, облупився.
Вмурована фотографія розтеклася.
Кілька вінків з хвої геть потрухли, глиця лежала руда, ніби ржава. Легкий вітерець ледь шелестів збляклими паперовими квітами. Округ могили глибокі коров'ячі сліди. Хтось трактором окрутнувся на місці.
Сів на могилі.
Закурив ще раз.
І раптом знову, й сам, не зчувшись як, затулив носа і рота долонею, спробував пустити дим вухом. І знову не вийшло, закашлявся тільки. Залопотіли зі сну граки у верховітті осокорів, знялися.
Антін несамохіть гладив долонею жорстку мерзлу землю на могилі, і без кінця повторював про себе:
— Лежи, лежи, Володю...
Брели степом скирти навмання.
Немов великі червоні снопи.
Сходило над світом сонце.
Як і щоранку.
Антін докурив і не встаючи з могили, вистрілив собі у скроню.
Темною хмарою знялися граки.
3 верб.
ВІД ABTOPA:
Я зовсім не торкався зовнішнього портрета героя. Тепер от прочитав усе підряд і бачу, даремно не торкався. Треба хоч тепер кілька слів сказати.
Антін був високого зросту і широкої постави.
Мав міцне тіло.
Великі, але не грубі руки.
Сиву розумну голову.
І темне од негод сумне обличчя.
І зараз от, коли сидить він на могилі, мені здається, що сидить на земному прузі стомлений велетень.
А над світом знову сходить сонце.
Як і щоранку.
1965-1973р.р.