Дай, Боже! Дай, Боже!
Через кілька хвилин Марко з Семеном ішли вдвох до Овсієнка. Шкляренко не пішов.
— Не думай, що він не робить,— сказав Семен до замисленого Марка,— він робить і тепер, а всі невеличкі свої гроші, що зостаються йому від життя, кладе або на видання якої книжки для народу, або купує наші книжки та посилає на село. Але ж він не може робити в гурті — каже, що сам більше зробиш.
У Овсієнка було вже чимало людей. Сам господар сидів у гурті і щось казав. Се був невеличкий чаловік, старий уже — зовсім сивий. Обличчя колись дуже чепурне, було приязне та гарне й тепер; очі бистрі, мова швидка, з притиском,— видко було, що в старого збереглося ще багато вогню.
Побачивши він двох гостей, устав швидко, пішов назустріч і почав здоровкаться.
— А, дуже радий! — задріботів він,— просимо до гурту! Знайомі? — спитався він у Марка, киваючи оком на гостей, що сиділи в хаті.
Гості всі були Маркові знайомі, опріче одного — се був новий учитель з гімназії, що тільки се літо приїхав сюди на посаду, на прізвище Бійчевський. Він сподобався Маркові своїм обличчям. Опріч його були тут ще двоє синів Овсієнкових, студенти, що мало й сиділи в хаті, все кудись бігали, зовсім не цікавилися справою, бо, як знав Марко,— навіть трохи сміялися з батькового вкраїнолюбства; зате Овсієнкова дочка Маруся — невеличка на зріст, але чепурненька білявенька дівчина, така ж жвава, як і батько, хоч і соромлива,— дуже щира була до всього; вона була вчителькою на селі, а тепер улітку жила в батька; був Тапчанський — низенька суха істота з глузливими злими очима та з голо обстриженою чорною головою; був Човгань — молодий професор з університету, на його останніми часами багато надій мали; був Савчевський — довга постать з апатичним обличчям, багатий чоловік, хазяїн великого маєтку й кількох будинків у місті; було ще троє студентів.
— Принесли? — почали питатися в Семена.
— Та приніс — шарпайте вже душу мою! — відмовив той з комічним жалем і положив рукопис на стіл.
— Хіба ви сюди й душу положили — у ці шпаргали? — спитався Тапчанський.— А самі тепер зосталися без душі?
— Нема що робить? За те ви вже нікуди не положите душі,— відмовив Семен, що завсігди мав з Тапчанським війну на слова. Семен розгорнув рукопис і зараз же почав читати своє оповідання. Оповідання було непогане, в звичайному, трохи глузливому, Семеновому тоні, але крізь той тон виразно видко було молоду щирість. Семен читав, не одриваючи очей од книжки. Як скінчив, то помалу підвів очі і глянув. — Маркові здалося, що він глянув насамперед на Марусю Овсієнкову і що та до його трішки-трішки всміхнулася.
Помовчали.
— Воно нічого,— сказав Овсієнко,— та наче трохи натуралістичне, в дусі Левицького...
Старий Овсієнко мав і погляди на письменство старі і йому рідко подобалось те, що виходило за межу романтизму.
— От і мова... Трохи теє...— І він почав перебирати окремі слова, яких він замолоду не чув у своєму селі і через те впевняв, що їх нема.
До його пристав і Савчевський:
— Я ось що маю сказать,— говорив він по-московському, як і більшість з тих, хто тут був, страшенно тягнучи слова і так вимовляючи їх, мовби язик його щоразу прилипав у роті, і він мусив щоразу його віддирати,— ось що маю сказать: мова й мені не подобається — багато кованих слів.
— Наприклад? — спитав Семен.
— Ось наприклад — нарешті або годинник.
— Правда! — згодивсь Човгань.
Зчинилася спірка про всякі ковані й нековані, народні й ненародні слова. Молоді оступались за Семена, інші за Овсієнка з Савчевським.
Овсієнко кричав:
— Подивіться, як пишуть кияни! Читати не можна!
Хтось витяг якийсь словар, хтось доводив "Кобзарем" свої думки. Про Семенове оповідання вже й забули, далеко відбившися від його. Маркові ставало нудно. Він устряв до спірки:
— Се правда, що ми пишемо поганою мовою, але не поможемо лихові, коли будемо сперечатися про окремі слова.
— А чим же поможемо? — спитав Тапчанський.
— Тим, що вчитимемся своєї мови й не здаватимемся на тії тільки знання, яких можна засягти випадком, слухаючи свою мову від селянина; вживатимемо її завсігди в своїй сім'ї і скрізь де можна. А то ось ми тут зійшлися, а здебільшого не по-своєму говоримо.
Дехто почервонів. Усі замовкли, бо всім стало ніяково. Молодий учитель Бійчевський озвався перший:
— Я згоджуюсь з вами,— сказав він до Марка,— але що ж ви зробите, коли все життя, що нас оточує, все впливає в один бік? Що ж робити?
— Боротися з тим упливом,— одмовив Марко.
— Це легко сказати, та нелегко зробити.
— Борня ніколи не бува легенька. Але я знов кажу, що ми її не починали, цієї борні, та й про те, щоб почати, не дбаємо. І ось відціль я бачу небезпечність для нашої мови, а не від нарізних, хоч би й дуже недоладно зроблених, слів. Та нарешті треба ж дати й авторові волю — вживати ті слова, які йому здаються кращими. Се авторове право.
Маркова оборона помогла цього разу, і безщасні слова зосталися в оповіданні. Семен повеселішав і вдався до Марусі Овсієнкової:
— А що ж ви, Маріє Степанівно, нічого не кажете? — спитавсь він.
— Я? — промовила дівчина і почервоніла.— Мені дуже подобається все — і оповідання, і мова.
— От спасибі, що оступились! — скрикнув радісно Семен, а Маруся почервоніла ще дужче.
— А от що правопис...— почав Овсієнко, витягаючи з кишені першу книжку, що видано вже було на гуртові гроші.— Ви, Семене Олександровичу, держали тут коректуру, мабуть, і цю держатимете, то нам треба умовитись за правопис. Ось ви, наприклад, пишете берецця, ведецця, а хіба ж воно так можна? Треба писати тся, щоб видко було, що воно; а то ми своєю фонетикою так зіпсуємо мову, що через десять років нас не розумітимуть.
І знов почалася довга спірка вже за правопис...
Марко спробував сказати, що се не таке вже важне питання про —тся та —цця, щоб на його гаяти стільки часу.
— Так дивитись на діло — се значить не поважати свою мову! — скрикнув Тапчанський.
— Вибачайте,— одмовив Марко,— а чим може людина довести, що поважа свою мову?
— Як — чим? Поважним поглядом на неї!
— Отже, ні! Працюючи сією мовою! — відказав спокійно Марко.
Тапчанський мусив змовкнути, бо й рядка, мабуть, не написав ніколи по-вкраїнському.
А тим часом спірка починала робитися надто гарячою. Здавалося, що рішалося питання, од якого залежить доля всієї України. Бачачи господар, що гості вже гризуться, поспішився зупинити:
— А годі, люде добрі, про се, бо нехай уже буде так, як я кажу!
— Чому ж се так? — задерикувато спитавсь один студент, але інші, що їм докучила спірка, зупинили його і поступились Овсієнкові,— рішили писати тся.
— А що-то ми будем ще видавати? — спитався Бійчевський.
Усі мовчали. Ні в кого не було нічого зробленого. Бачачи се, Марко озвавсь:
— У мене виготовано кілька книжок для народного читання; якщо дозволите, то принесу їх.
— Добре! — сказав господар.— А коли ж?
Обібрали ту неділю і пішли до вечері. За вечерею Семен опинився біля Марусі Овсієнкової і ввесь час любенько з нею розмовляв.
— Нема ладу! — промовив Марко, ідучи з Семеном додому по порожніх, ледве освічуваних газовими ліхтарями, вулицях.
— Де? — спитався той.
— У нашому товаристві. За кожну дрібницю — суперечки. Про що не почни — всі не в один гуж тягнуть, кожен своє...
Семен мовчав, і Марко говорив далі:
— Воно не дуже й дивно, як роздумаєшся. Вкраїнської інтелігенції нема, істніють тільки вкраїнські інтелігенти. Кожен з них виробляв свої погляди самостійно, якщо здатний був на те, або підлягав чиєму впливові, а загального цілогромадського тону, впливу не було й нема. Тим кожен і різнить поглядами з іншими, тим кожен за ті погляди й держиться так, бо як він їх здобув сам, то вони здаються йому і дуже цорогими, і цілком правдивими.
— Еге...— мугикнув Семен.
— Ніякого гуртового діла робити не можна, коли не можна погодитися поглядами. Шкляренко каже, що кожен мусить робити нарізно і що так більше зробиш,— так, здається, він каже, Семене?
— Еге... Та про що ти кажеш?
— А про що ти думаєш? Я кажу про Шкляренків "індивідуалізм". Сей Шкляренко мене зацікавлює. Він щира людина, але ненормальна. Він саме й є найтипічніший продукт нашої вкраїнської розрізненості, несолідарності. Тим у його й такий погляд на гуртову роботу, але...
— А як тобі подобається Овсієнкова дочка? — зненацька перепинив Марка Семен.
Марко, дивуючись, глянув на Семена і невдоволений спитавсь:
— А на що тобі Овсієнкову дочку?
— Правда, гарна цівчина?
— Гарна... Але ж я тобі не доказав. Я думаю...
— До того ще й розумна! — знов перепинив Семен.
— Хто?
— Та Маруся ж Овсієнкова!
Вони йшли проз ліхтар. Марко вхопив Семена за плечі і поставив його проти світла. Він глянув йому в обличчя і побачив, що воно сяяло щастям. Марко весело засміявсь.
— А я й не туди-то, дурний! Коли казати навсправжки,— вона гарна дівчина, щира — мені подобається.
— Справді? — радісно спитався Семен. — Ходім!
Вони пішли і трохи помовчали, далі Семен сказав:
— Ну, ти вже, мабуть, догадавсь?
— Про що? — лукаво спитався Марко.
— Що ми хочемо одружитися.
— Добре зробите.
— У нас така постанова: через рік я кінчаю курса, одержую посаду, і тоді ми поберемось.
— А старий же?
— О, ми з старим приятелі! Правда, він з грошиками, а я голодранець, але ж він не така людина, щоб став на перешкоді,— одмовив Семен, беручись за клямку від своїх дверей і увіходячи в хату.
Після цієї розмови проминув місяць. Марко тим часом прочитав у товаристві кілька своїх книжок. Се була белетристика, писана задля народного читання, і дехто в товаристві повстав проти сього:
— Нема ніякої рації годувати народ казочками та оповіданнячками. Народові треба науки.
— Але що ж ви зробите, коли несила нам подавати науку? Адже всі наукові книжки цензура забороняє. Будемо поки давати хоч те, що нам можна. Народ хоче також і красного письменства.
— Я стою за науку і через те не хочу давати грошей на се,— казав Човгань.
— А я хіба не стою за науку? — спитав Марко. — Більше ніж хто інший. І завсігди докорятиму нашим ученим, що вони багато копаються по архівах, забуваючи про живу нагальну потребу.
Човгань почервонів. Він уже три роки свого професорування справді рив архіви, одкопуючи відтіль якісь дати та ще щось до своєї археологічної роботи, і йому здалось тепер, що Марко натякає на його.
— Дозвольте спитаться, на кого ви натякаєте? — гостро спитавсь він у Марка.
— Я ні на кого не натякаю,— відмовив той,— тільки кажу, що треба живого діла, а не мертвого.