Точка неповернення

Хіба хотіти, намагатися, старатися… Ми теж грішні, бо ми люди…

– І все ж…

– Не картай себе. – заспокоювала Ксеня. – Це варто було зробити. Тепер знатимеш чи воно тобі потрібно насправді.

– І так кажеш ти – Свідок Єгови?..

– Найперше я твоя сестра, і мені боляче бачити тебе заплаканою та сумною.

– А тепер я виглядаю краще?

– Чудово!..

– І все-таки, що маю робити далі?

– Час покаже.

Морозиво в тарілочках зовсім розтало. То вже був коктейль, який сьорбали ложечками, виловлюючи шматочки фруктів.

– Знаєш, – враз серйозно мовила Дзвінка, – мені здається, що я більше не зможу жити з Степаном так, як раніше. Все. Я пройшла точку неповернення…

– Що пройшла?

– Точку неповернення. Є таке поняття, коли в пошуках гострих відчуттів та екстриму опиняєшся за межею, після якої назад нема вороття. Ця межа і називається точкою неповернення.

– Мабуть, – зітхнула Ксеня, – у кожного в житті є своя така точка.

– Мабуть…

… Минув ще один тиждень.

О. Михайло нарешті озвався: "Привіт, Дзвіночко! Як Твої справи?"

Дзвінка: "Нарешті згадав мене…"

Вона, непомітно для себе, вже зверталася до панотця на "ти".

О. Михайло: "Не забував… Тебе забути важко…"

Дзвінка: "Чого ж так довго не писав?"

О. Михайло: "Був дуже зайнятий. На селі зараз багато роботи."

Звісно, робота… На селі її завжди багато. Але панотець (знала з розповідей тітки) господарства великого не тримав: кілька курок, старий пес, клапоть городу – оце й усе.

Пройшло ще трохи часу. Липень уже добігав кінця.

О. Михайло зрідка писав, але зустрітися більше не пропонував. І Дзвінка зрозуміла, що їхні побачення будуть нечасті, якщо будуть узагалі. Нехай, погоджувалася, аби були. Вона чекатиме. Чекатиме й мріятиме… Гортала на телефоні дорогі серцю повідомлення, усміхалася, раділа, але назвати Михайла своїм коханцем не могла. Священик коханець… Коханець священик… Абсурд… Нісенітниця… Неправда… Важко уявити… Такого не буває…

Чим більше проходило днів від їхнього казково-романтичного вечора, проведеного на лісовій галявині, тим завзятіше Дзвінка переконувала себе в тому, що вона більше не зустрічатиметься із о. Михайлом. Вона не має права на такі відносини. Це надто зухвало. І гріховно… Потрібно спинитися. Тепер?.. Коли межу перейдено?.. Краще пізніше… Краще… І як воно краще?..

Частенько, теплими літніми вечорами Дзвінка йшла в парк, сідала на вільну лавку й читала Біблію, шукаючи відповіді на різні запитання. Коли не розуміла той чи інший вірш, просила розтлумачити сестру. Ксеня це робила з охотою й залюбки, адже основна відмінність християн організації Свідків Єгови від інших конфесій в тому, що вони йдуть до людей і проповідують слово Боже. Хоча, варто признатися, роблять це, інколи, аж надто настирно й надокучливо. Кожен їхній брат чи сестра мають свій район, закріплену за собою територію, певну кількість квартир, у двері яких мусять постукати. До зацікавлених прийдуть ще і ще… Потім, в кінці кожного кварталу, здадуть старійшинам звіт про свою виконану роботу.

До розмови двох сестер долучався і чоловік Ксені Вітя. Після зимової прикрої пригоди, за неналежну поведінку – вживання пива – на раді судового комітету з ним провели виховну бесіду і "вліпили" догану. Відтоді Вітя змінився – вже не жартував так часто і не сміявся з дрібниць, як раніше. Завів кострубаті з рудим відблиском вуса, через що мав кумедний вигляд і здавався трохи старшим. Вітя хвалив Дзвінку за те, що вона так ретельно й допитливо вивчає Біблію, запрошував на зібрання, пропонував стати неохрещеним вісником. Але Дзвінка категорично заявила:

– Свою віру не мінятиму!

– І не треба, – казав Вітя. – Ми ж теж християни.

Дзвінка заперечливо хитала головою. Вона хоч і не так часто, як мала би, все ж ходила до храму. Любила свята, пов'язані з ними народні традиції, церковні богослужіння. А надто їй подобалося бувати у Свято-Троїцькому соборі, слухати величальний спів хору "Оранта". Виконані професійно й красиво піснеспіви під час Божественної Літургії завжди хвилюють, захоплюють, наповнюють зсередини, і ти забуваєш про всі житейські турботи, негаразди, чуєш лише церковний спів, і душа твоя, а тобі здається, що разом з нею й твоє тіло, підноситься високо, високо, ген-ген, аж до небес. І від усього, в що вірили десятками років її предки, як від неправильного – вона мала б відмовитися?.. Ні… Ніколи… І все ж, кілька разів Дзвінка все таки відвідала зібрання Свідків Єгови, багато роздумувала над почутим, та ніяк не могла зрозуміти, як можна, ось так, по-дитячому, розглядати біблійні вірші, розтлумачені вже кимось на шпальтах журналів, а потім ще їх коментувати на зібраннях цілу годину. Це все одно, що жувати вже пожований кимось раніше хліб. Смак ще трохи залишився, але поживи мало.

Нарешті Дзвінка прийняла рішення, яке вистраждала і яке вважала на даний час, найбільш правильним, – вона пішла до сповіді.

Будній день, літо, "не сезон", у церкві людей небагато. Крок за кроком, Дзвінка наближалася до священика, який проводив сповідь. Розчулена, схвильована та засоромлена. Сльози, незрозумілі та не прохані, текли по щоках.

– Ну, сміливіше, – підбадьорював священик, дивлячись на Дзвінку.

– Думаєте, легко, – спробувала жартувати.

– Знаю, що нелегко, – відказав священик. – Сам сповідаюся.

І, бачачи гарну заплакану жінку, священик, чи то з жалю, чи то з симпатії, дав їй серветку, щоб витерла очі. Дзвінка подякувала і покірно підставила голову під Єпитрахиль, схилила її низько-низько на аналой, торкаючись хусткою хреста та ікони. Тихо мовлені слова мішалися із слізьми, важко виходили з уст, а подеколи й застрягали в горлі. Каяття було щирим і непідробним.

Після сповіді відчула спокій. Блукала парком, жувала бублики, роздивлялася перехожих і думала. Чого, чого, а думок у неї останнім часом було багато, аж надто багато. Лізли, пхалися, терзали. Ні втекти від них, ні прогнати, ні сховатися. І знову те дивне й віднедавна знайоме відчуття, що проживає не своє життя, з'явилося тепер. Чому?.. Не розуміла.

Ввечері вона написала Михайлові: "Я сьогодні ходила до сповіді."

О. Михайло: "Молодець."

Дзвінка: "Мені сказали читати 50-й псалом десять разів. Щовечора."

О. Михайло: "А мені треба вдвічі більше."

Дзвінка усміхнулася. Кожного вечора вона ставала перед іконами, щиро й старанно проказувала молитви, читала псалом. Але не згадувати панотця не могла. Часом його образ являвся перед нею так нагло й так несподівано, що це її лякало, плутало, як вітер паклю, думки, вносило до серця сум'яття та бентежну радість.

Одного разу о. Михайло написав: "Дзвіночко, ти маєш чуйне серце, палкі вуста та гарне тіло. Коли побачимось?"

Дзвінка: "Не спокушайте."

О. Михайло: "А хіба ти сама цього не хочеш?"

Хоче – не хоче?.. Яке це має значення. Досить, що вона знає як треба! А треба…

Але більшість людей живе за таким простим принципом: згрішив – покаявся, знову зробив те ж саме – знову покаявся…Та хіба ж у цьому суть сповіді?.. Суть віри?.. Не розуміла.

Але вона його забуде. Вона зможе. Потрібен тільки час. Ще трохи часу. Все минає і це минеться, казав мудрий Соломон. Минеться… І життя мине…

Дорогий Михайлику,

Ти – чужий чоловік…

Р. 21

Щирою позолотою виблискувала осінь у верховітті беріз, яскраво ряхтіла в кленовому листі, гірляндами "бабиного літа" гойдалася на кущах. Сонце лагідно цілувало перехожих, зігріваючи приємним теплом. Настала пора світлої печалі й тихого смутку з ледь вловимою мелодикою проминання.

Від першого побачення Дзвінки з о. Михайлом пройшло майже три місяці. Багатенько. Час біжить швидко. Але сьогодні панотець їхав у справах до міста й настирливо просив її про зустріч. Вона делікатно відмовлялась. Він наполягав. Нарешті написав: "Ну, що ж… Тобі вирішувати. Сьогодні, або…"

І вона злякалася. Злякалася, що втратить його назавжди. Що ж тоді? Пустота… Життя без ласки, без обіймів, без цілунків. Без простих і, водночас, зворушливо милих повідомлень. Боялася й не хотіла. Надто дорогий був для неї цей чужий чоловік, сільський священик, надто дорогий… І вона погодилася.

Цього разу Дзвінка чекала на знайоме авто біля аптеки. Сівши в машину, вдихнула незмінний запах ладану.

Осінній день хилився до вечора.

Вони заїхали в ліс, на галявину, де були рік тому. Між деревами світла ще менше. Безлюдно й тихо. Лиш зрідка каркне якась ворона, впаде шишка, нечутно закружляє в повітрі багряний листок і, завіяний вітром, припаде до лобового скла.

Для зручності обоє пересіли на заднє сидіння.

– Як сильно я за тобою скучив… – шепотів о. Михайло і цілував, цілував.

– Я теж… Але якби ти не був священиком і був неодруженим… А так… Все це неправильно…

Панотець щиро засміявся і сказав:

– Звісно, неправильно… Але то не просто фізіологія…

– А що ж?

– Не знаю… Бажання тебе бачити настільки сильне, що йому годі опертися.