А я лише підбіг і безпорадно заметушився, не знаючи, як видряпатись. Всюди я натикався на мокру слизьку броню. Мене охопив розпач — мотор гуркотів, машина здригалася — от-от рушить. А я все дряпався і сповзав, як жаба у скляній банці. У відчаї я вже хотів крикнути, але почув згори:
— Давай руку да! — голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
Мене, як пушинку, одірвало від землі і втягло в машину. Зразу ж машина рушила. І настрій мій з розпачливо-безнадійного вмить підскочив до радісно-збудженого. Вперше у житті я їхав на такій машині! На військовому бронетранспортері-амфібії, що призначений для висадки десантів і долання водних рубежів! Чи їздив хто-небудь із хлопців на такій машині? Та ніколи в світі! Та вони луснуть од заздрощів, як дізнаються! Ех, машинка! Оце машинка! Може ж, вона ще й секретна... Напевне секретна! Аякже! Хіба є ще де-небудь у світі такі машини!
Мене розпирало від гордості і радісно лоскотало в грудях. Тільки б побачив хтось із хлопців! Тільки б побачив! А то ж не повірять...
І раптом я згадав, куди і чого їду... "Ех ти! — з презирством сказав я собі. — Там таке робиться! Таке нещастя! Людей заливає, а ти... "Тільки б хтось побачив!.."
Але радісний лоскіт у грудях не минав. Я стояв біля самісінького водія, дивився на освітлені перед ним прилади, на різні циферблати і тремтливі стрілочки, дивився крізь скло вперед на дорогу, яку освітлювали потужні фари, на "бобик", що, легко підстрибуючи на вибоях, біг перед нами, і здавалося мені, ніби я іду в справжній бій з ворогом, і серце моє солодко завмирало.
"Ех ти! — знову з презирством сказав я собі. — Там таке... таке... а ти... Егоїст!.."
Ми вже проминули дот і виїхали на "глеканку". Машини йшли швидко, повним ходом. Я навіть не встиг долаяти себе як слід — уже позаду й "глеканка", уже польова дорога і ген уже й село... І знову мені здалося, наче я іду в справжній бій, вриваюсь у захоплене ворогом рідне село. І таке мене охопило бойове завзяття, що від нетерплячки я аж підстрибувати почав. Машини з ходу влетіли в село і, не зупиняючись, повернули просто на вулицю Гагаріна.
У світлі фар я ще здаля побачив людей, які поралися біля плоту, і трактор, що буксував у провулку, і вози, на котрі потерпілі вантажили своє мокре майно. І все було так, як я його залишив. Я мимохіть здивувався — невже так мало часу минуло. А мені здалося — ціла вічність.
"Бобик" полковника під'їхав до людей і спинився. Спинилися й ми за ним.
Полковник і офіцери вилізли з машини. Наш старший лейтенант Пайчадзе теж скочив на землю і підбіг до них. І враз де й узялися біля них і голова Іван Іванович Шапка, і секретар сільради Халабуда, і директор школи Микола Павлович, і зоотехнік Іван Свиридович — словом, усе наше сільське начальство. Вони оточили офіцерів і всі разом збуджено заговорили, розмахуючи руками. Слів не було чути, бо в машинах гуркотіли невимкнені мотори.
А я весь напружився, зіщуливсь і завмер. Я думав про одне — аби лиш мене не висадили зараз з машини, тільки б дозволили залишитися. "Ну, будь ласка, ну, що вам — шкода, ну забудьте про мене, ну, не чіпайте, будь ласка, ну..." — примовляв я сам собі. І боявся підвести очі, щоб не зустрітися поглядом із старшим лейтенантом, чи з водієм, чи з солдатами (їх було всього п'ятеро на машині). Вчепившись у мокрий холодний поручень, я напружено дивився вперед, на полковника, оточеного людьми. І чекав, відчуваючи чомусь, що головне залежить від нього. Він уже щось упевнено говорив офіцерам, показуючи рукою то в один, то в другий бік, — очевидно, ставив завдання.
І от люди розступилися — офіцери кинулися до машин. Пайчадзе скочив на бронетранспортер і наказав водієві:
— В кінець вулиці, да, до крайній хата!
Я зиркнув на Пайчадзе і похолов — зустрівся з ним поглядом. Він дивився прямо на мене. Я опустив очі. Зараз він скаже: "Злізай!" — і все. Просити, вмовляти, переконувати в такий момент просто неможливо. Не до того.
Але замість "Злізай!" Пайчадзе сказав: "Давай!" — і не мені, а водієві. І водій крутонув кермо, і, обминаючи "бобик", машина рушила прямо до води.
— Тільки сиди й не рипайся! — почув я над собою голос Пайчадзе.
Я зітхнув і з вдячністю звів очі на нього. Але він на мене вже не дивився. Він дивився вперед. Шофер ввімкнув верхню фару-прожектор, і вона прорізала темряву далеко вперед. І куди тільки сягало око — всюди була вода, хвиляста, буруниста, темна. Хвилі вже з хлюпотом билися об борти машини. Вона все глибше занурювалась у воду.
Водій перевів якийсь важіль, позад машини закипіла, зануртувала вода, і враз я відчув, що ми вже не їдемо, а пливемо: нас хитало й погойдувало, не було під ногами ґрунту.
Паркани й тини обабіч уже сховалися під водою, і вже важко було повірити, що ми пливемо вулицею.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ. Подвиг старшого лейтенанта Пайчадзе. Несподівана поява Павлуші
Дивно було бачити хати, по вікна занурені у хвилі, вони скидалися на незвичайну флотилію білих кораблів, що пливла не серед очерету чи комишів, а серед якихось дивовижних кущів, рясно всіяних жовтими, білими, червоними плодами (так незвично виглядали крони дерев напівзатоплених садків). Врожай на фрукти цього року видався добрий, і в садках зараз був справжнісінький компот, вода важко гойдалася, перемішуючи збиті плоди.
Всюди: на хатах, на повітках, на хлівах, на клунях — купчилися люди. Стріхи, покрівлі і дахи заставлені були різним хатнім скарбом. І по-чудернацькому виглядали на покрівлі швейна машина, велосипед або дзеркало. А вода несла якісь уламки, дошки, різний мотлох— ганчір'я, кошики, відра...
Побачивши нас, люди почали махати з дахів руками, підкликаючи до себе.
Але старший лейтенант Пайчадзе загукав:
— Не хвилуйтеся, зараз вас знімуть! Зараз вас знімуть, да! Не хвилуйтеся!
Авжеж, ми не могли зупинятися тут. Ми прямували до крайньої хати, туди, де найбільша вода, де найскрутніше.
Аж раптом, не доїжджаючи двох хат до крайньої, ми почули відчайдушне жіноче:
— Ой! Рятуйте! Ой, швидше! Дитина в хаті на печі. Ой, потоне! Рятуйте!
То була хата Пашків, де жив отой самий гугнявий третьокласник Петя Пашко (Бетя Башко), що відкривав завісу під час "Ревізора", на якому так знаменито провалилися я — Бобчинський і Павлуша — Добчинський.
Мати Беті Башка була незвичайна мати. Вона була мати-героїня. В неї було одинадцятеро дітей. Четверо вже дорослих, а решта — дрібнота. І ота дрібнота сиділа зараз на даху крут матері, як пташенята в гнізді.
Потім уже Пащиха розказувала, що чоловіка її та старших дітей тієї ночі саме не було дома — поїхали до Києва влаштовувати у технікум середульшого сина.
І бідній матері довелося самій рятувати дітей від повені. І, закрутившись, не встигла вона винести п'ятирічного Олексійчика, що з переляку забився на піч. А вода вже вікна залила.
— Ой, рятуйте! Ой, гине дитина! Ой, люди добрі! Старший лейтенант Пайчадзе не вагався жодної миті.
— Повертай тачка до той хата! — наказав він водієві. І за якихось кілька секунд ми були вже біля хати Пашків.
— Ой, валяйте хату! Ой, що хочете робіть, лише врятуйте мені сина! Ой, люди добрі! — голосила надриваючись Пащиха.
Пайчадзе роззув чоботи і одним рухом вискочив на борт машини.
— Прожектор на вікно! — скомандував він і шубовснув у воду.
За мить яскраве світло прожектора було спрямоване вниз, на стіну хати, де ледь визирала над водою верхня шибка вікна. Біля шибки з'явилася голова Пайчадзе. Пірнула у воду, тоді знову з'явилася. Видно було, що він висаджує ногами вікно. Та ось над водою на мить мигнули босі ноги — лейтенант знову пірнув.
Є такий вираз "час зупинився". Я раніше не розумів цього. Але справді бувають хвилини, коли час ніби зупиняється, коли перестаєш дихати, і серце не б'ється, і не відчуваєш, скільки минуло — секунда чи година. Ніби виключився десь у тебе всередині годинник, перестав цокати. І так страшно. І порожньо. І нічого в тобі нема, окрім моторошного чекання.
І враз зацокало!.. З води біля вікна вигулькнули дві голови — Пайчадзе і Олексійчикова, пирхаюча. Це було
так радісно, що я аж закричав. І мати закричала, і вся її дітлашня, і солдати на "тачці". І руки солдатські вмить підхопили Олексійчика з води і передали на дах — матері. І Пайчадзе підхопили і втягай в машину. Все це сталося так швидко і так ніби просто, що нема про що й розказувати.
Обхопивши мокрого Олексійчика, пригортаючи й цілуючи його, мати не встигла навіть подякувати старшому лейтенантові. Ми вже відпливали. Пайчадзе тільки гукнув:
— Вас зараз знімуть!
І справді — вже підпливала інша машина.
До мене враз дійшов залізний закон армії: наказ є наказ. Найперший обов'язок солдата — виконання наказу. Ось Пайчадзе вчинив щойно подвиг — врятував дитину, ризикуючи своїм життям (оно в нього навіть кров на руках і на обличчі — порізався, мабуть, об шибку в вікні), але він не думав зараз про це — він поспішав виконати наказ, поспішав до крайньої хати. І він ніби почувався винним, що через обставини змушений був затриматися для подвигу, і намагався надолужити згаяний час.
Я з захопленням дивився на Пайчадзе, який по-хлоп'ячому стрибав на одній нозі, витрушуючи з вуха воду, і тільки тепер роздивився його як слід. Він був зовсім молодий, хоч і з вусиками. І вуха в нього відстовбурчені, як у Павлуші. І взагалі, як не дивно, він чимось нагадував мені Павлушу. І я подумав: "А де зараз Павлуша? Що він робить?" І раптом здригнувся — я побачив його.
Слухайте, це було просто неймовірно! Але я вже давно помітив: варто, наприклад, зустріти на вулиці когось схожого на твого друга чи знайомого і подумати про нього, як обов'язково незабаром зустрінеш його самого. Зі мною багато разів уже було такс. І я не знаю, чому це так, але це закон.
І коли я побачив Павлушу, я здригнувся від несподіванки, але майже не здивувався. Бо десь у глибині душі вже передчував, що побачу його.
У першу мить я побачив лише човен, що плив до хати назустріч нам від густих прибережних верб. І лише згодом роздивився постать, що навстоячки гребла на човні. І одразу впізнав Павлушу. Я впізнав би його навіть без прожектора, у темряві... На дні човна лежав добре відомий мені червоний надувний гумовий човник, якого подарував Павлуші торік його київський дядько.