Брюллов недавно розповідав, що цар, переглядаючи нові картини, надіслані до Ермітажу, сортував їх, незважаючи на досвідчених консультантів, а так, як йому бажалося, і часто італійці потрапляли до іспанців, а іспанці до французів. Цікаві польські картини так і не побачили світу в Петербурзі — після польського повстання цар ненавидів усе польське.
Брюллова гнітила ця атмосфера, він весь час згадував Італію, де і дихав і працював вільно.
"Коли їм важко, то що ж робити моєму Тарасові? Де ж це він і де його хазяїн?"
На щастя, Сошенкові стрівся знайомий—механік сцени. Карташов.
— Добрий день, — привітався до нього Сошенко, — чи не бачили ви випадково майстра Ширяєва?
— Оце тільки його хлопець-рисувальник до мене забігав, — відповів Карташов.
— Який хлопець? — зацікавився Сошенко.
— Та у нього працює, Тарас Шевченко. Хороший хлоп'яга, талановитий, він усі малюнки Ширяєву робить, а цілісінький день на самому чорному хлібі. Я вже йому кухлик чаю іноді даю, а то охляне зовсім...
— Талановитий, ви кажете?
— Дуже.
— Я ж задля нього й прийшов, — зрадів Сошенко,— я хочу поговорити про нього з Ширяєвим.
— Поговоріть, тільки навряд чи вийде що. Поки театр не закінчать, йому й дихнути ніколи.
— А все-таки я спробую.
— Ну, що ж, щасти вам, я тільки радий за хлопця буду, він путящий.
Ніхто з товаришів до того і підозри не мав, що лагідний, скромний, непомітний Іван Максимович Сошенко може виявити стільки наполегливості, упертості і навіть дипломатії.
Побачивши суворе обличчя Ширяєва, яке ніяк не сприяло люб'язній розмові, Іван Сошенко раптом зробив найприємнішу усмішку.
— Нарешті я вас бачу,— промовив він.— Я вже стільки начуваний про вас, а тепер я просто захоплений вашою живописною працею. Дозвольте познайомитися — художник Сошенко.
Ширяєв скоса, з-під насуплених брів, поглянув на художника. Але чиє кам'яне серце не зворушать похвали і лестощі, і що можна було мати проти цього люб'язного молодого художника?
На його прохання Ширяєв охоче повів показати вже розписані, золотом плафони.
— Чудесно виконані малюнки! — вже цілком щиро хвалив Сошенко. Адже він знав, хто автор цих малюнків.— Я чув, у вас є прекрасний рисувальник.
Ширяєв підозріло покосився на художника.
— Непоганий, — промимрив він крізь зуби. — Та всіх їх треба в руках тримати.
— Я б хотів, щоб ви дозволили йому інколи приходити до мене,— вів далі художник.
— Він учень, кріпак, хай знає своє місце! — одрубав хазяїн. — Навіщо його балувати?
— Але й вам, вашій артілі, було б корисніше, коли б він підучився, і я теж, може, став би вам у пригоді. Я з великою охотою зробив би ваш портрет і портрет вашої дружини.
— Що ж, — тепліше вже промовив Ширяєв. — Коли є охота повозитися з цим хлопцем — повозіться. Тільки до кінця цього підряду і мови бути не може.
— Ну, звичайно, звичайно! — задоволений хоча б частковою перемогою, закивав головою художник.— Я сам розумію, що тепер у вас роботи по горло. Але умова — після відкриття театру — я у вас в гостях.
— Прошу ласкаво! — з кривою усмішкою мовив Ширяєв. йому і лестило знайомство ще з одним художником-"академістом" і не дуже подобалася його зацікавленість Тарасом.
Оркестр закінчував репетирувати увертюру. Найкращі співачки — Степанова і Воробйова, виконавиці ролей Анто-ніди і Вані, — закутавши горло, стояли в кутку сцени, чекаючи своїх виходів. У другому кутку балетмейстер Тітюс, учень знаменитого Дідло, щось гаряче і сердито пояснював кордебалету — ученицям театральної школи, а в залі ще вели схвильовану розмову Глінка, Вієльгорський і Жуковський.
"У кожного своє", подумав Сошенко і раптом побачив десь під стелею свого Тараса.
Тарас під самісінькою банею вимальовував якийсь візерунок, увесь захопившися роботою і мугикаючи собі під ніс — цього, звичайно, не чув Сошенко — щось у такт тій музиці, яка линула знизу.
— Нічого, вода камінь точить! — усміхнувся Сошенко. — А я не відступлюся. Треба його малюнки показати Великому Карлу і розповісти про нього Жуковському. Це твій обов'язок, Іване! — сказав він сам до себе, ніби підтримуючи себе в цьому рішенні.
ДРУЗІ З ОЛІМПУ
— Браво! Браво!
— Бравіссімо!
Увесь театр збожеволів. Особливо молодь. Особливо верхні яруси і райок. Там уже публіка не стримувала себе так, як пишно вбрані пані і панянки, які сиділи в партері і ложах бельетажа.
Від дії до дії це загальне захоплення новою оперою все підвищувалося. Останнім часом панувала мода на італійську музику. Петербург захворів на справжню італоманію. А тут зі сцени лунали рідні російські наспіви, полонило всіх чудесне контральто Воробйової, яка зворушливо виконувала партію сироти Вані. Всі актори — і солісти, і хористи — не тільки співали, а грали, як ніколи. У четвертому акті хористи так напали на Сусаніна-Петрова, що порвали на ньому сорочку. А остання дія — загальне торжество народу в Кремлі — вразила навіть найспокушеніших любителів музики. Це була не просто насолода. Вся музика будила найглибше і найцінніше в серці кожного — любов до батьківщини.
У ложі, що її з великими труднощами зумів дістати в останні дні меткий на такі справи Аполлон Мокрицький, зібралися молоді художники із своїм улюбленим Карлом Великим на чолі.
— Я ж казав, я ж казав, що треба обов'язково піти!— переможно казав Аполлон.
— Ну, ви маєте рацію, Аполлоне Бельведерський,— засміявся Карл Павлович. — Я справді був переконаний, що Глінка здатний лише на романси, і я дуже радий за нього, за його успіх. Врешті я радий за всіх нас. Це справжня перша російська опера. Дурна пані Нессельродиха сказала, що це "la musique des cochers", — "кучерська музика", а подивіться, в якому захваті всі.
— Гляньте, гляньте, Карле Павловичу, — мало не схопився з місця Аполлон, — он Пушкін!
— Де він? От кого люблю і поважаю всім серцем!
— А он в партері, в одинадцятому ряду, коло проходу, в кріслі! Бачите, як аплодує! Ні, сьогодні просто свято, і театр особливо нарядний, урочистий. Це добре, що відкрили театр після ремонту саме цією оперою.
— Між іншим, Карле Павловичу,— вставив Сошенко,— хоча я в такому ж захопленні від цієї чудесної музики і всієї постави, як і всі, проте мені хочеться звернути увагу вашу на нові плафони. Майже всі малюнки зробив мій протеже Тарас під керівництвом архітектора театру Кавоса. Той самісінький Тарас, малюнки якого я вам показував.
Обличчя Карла Павловича враз змінилося з безтурботно веселого на серйозне й уважне.
— Я думав про нього весь час, — сказав він. — Його не можна кидати напризволяще. Це талант. Його малюнок "Едіп в Афінах", який ви приносили, мене просто здивував. Не часто трапляється, щоб молодий художник міг так зосередитися, бути таким простим і лаконічним у розв'язанні композиції, йому треба малювати й малювати.
— Але я казав вам, Карле Павловичу, — відповів сумно Сошенко, — все розбивається перед жахливою дійсністю — він кріпак, хоча й з таким некріпацьким обличчям, як ви сказали, коли побачили його у мене.
— Він повинен бути вільним! — спалахнув Карл Великий.— Я сам візьмуся за цю справу, говоритиму з його паном. Невже він не зрозуміє, що цей хлопець — талант, талант, яких мало. Ви, Сошенко, довідайтеся про його пана, а поки що і ви, і Мокрицький, і Петровський, і Михайлов — усі допомагайте цьому хлопцеві, учіть його.
— Звичайно! Сошенко вже познайомив його з нами,— милуючися поривом любимого вчителя, радісно промовив Мокрицький. — Коли б ви знали, яка це цікава, щира натура!
Брюллов усміхнувся, і Мокрицький зрозумів, що Брюллову досить було глянути на малюнки хлопця, щоб побачити далеко більше, ніж бачили всі вони.
— Ви після театру додому, друзі? — спитав Карл Павлович. — Я їду вечеряти до Вієльгорського. Там я поговорю про вашого Тараса і з графом Михайлом і з Жуковським.
*
У тісному чоловічому колі ближчі друзі святкували успіх Михайла Глінки. Карл Павлович вірно сказав у театрі: "Врешті я радий за всіх нас". Так сприйняли оперу всі ті, кому дорога була російська література, російська музика, все російське мистецтво. Усі раділи, сміялись, жартували.
— Замість велерічивих промов, — оголосив один з приятелів Глінки Всеволожський, — ми виконаємо на честь нашого дорогого композитора канон. Музика Одоєвського, Вієльгорського і самого Глінки, а автори — кожен виконає написаний ним куплет. Прошу починати Василя Андрійовича Жуковського!
Граф Вієльгорський відкинув назад свою поетичну шевелюру і сів за рояль.
Жуковський вийшов на середину кімнати і, удаючи актора на концерті, проспівав:
— Пой в восторге, русский хор,
Вышла новая новинка.
Веселися, Русь, наш Глинка
Уж не Глинка, уж не
Глинка, а фарфор!
Він по-диригентськи махнув рукою, і всі чоловіки підхопили: "Уж не Глинка, уж не Глинка, а фарфор!"
Жуковський поважно розкланявся. І поряд з ним встає поет Вяземський:
— За прекрасную новинку
Славить будет глас молвы
Нашего Орфея — Глинку,
От Неглинной, от Неглинной — до Невы!
Жуковський показав рукою, щоб усі наповнили склянки вином, а тоді знову заспівав:
— В честь толь славные новинки
Грянь, труба и барабан.
Выпьем за здоровье Глинки
Мы глинтвейна, глинтвейна стакан!
Усі високо підняли склянки з глінтвейном, а на середину вибіг Пушкін:
— Слушая сию новинку,
Зависть, злобой омрачась,
Пусть скрежещет, но уж Глинку
Затоптать, топтать, топтать не может в грязь!
І він притопнув енергійно ногою, і всі підхопили з особливою насолодою: "Затоптать не может в грязь!"
— Ні, ні, ні, таких не затопчеш! — весело сказав Брюллов. — Заздрість, злоба — усе безсильне перед справжнім мистецтвом, перед талантом.
Вони ще і ще виконували цей жартівливий, але для кожного з них повний глибокого змісту "канон". Особливо меткі і гострі пушкінські рядки — і підіймали чари за рідне мистецтво, за дружбу.
Нелегко було кожному з них творити за тих умов, але дружба зігрівала, допомагала зберегти віру.
Брюллов згадав свою обіцянку, дану Сошенкові. Кожному таланту треба допомогти. Це було не лише його правилом, а всіх, хто зібрався тут. "Треба обов'язково порадитися з Жуковським і Вієльторським, — подумав Брюллов,— вирву хвилинку й поговорю з ними. Серед усіх нас — вони найпрактичніші в таких справах".
*
— Який я щасливий, що сам Великий Карл зацікавився Тарасом, — казав Сошенко товаришеві.