— Танці називаються! Бальні танці! Не бальні, а їбальні! Знаєм їхні танці — кожному тільки полапати на халяву, а якшо то і трахнути надурняк! І всьо бабло кидалам, а нам… Знаєш, скільки нам дістається?
— А то нє, — сказала Марлена.
— Нічого ти не знаєш, гуцулка дурна, — заперечила Ліля. — Нам шість з половиною процентів дістається, поняла? Шесть целих, п’ять десятих!
— Сама ти гуцулка, — не втрималася Марлена, жбурляючи в Лілю порожньою, на жаль, косметичкою. — Гуцулка Ксеня! — додала вона, щоб допекти остаточно.
Однак Ліля на це лише показала їй середнього пальця — жестом, якого навчилася від знайомого Паші з податкової — і зникла за дверима лазнички.
— Зуби почисть! — крикнула їй услід Марлена.
Вона не бачила ще раз показаного з за дверей середнього пальця, зате почула, як в унітаз було гучно спущено воду.
Юна Коломея Воронич, чи коли завгодно просто Коля, вже давно відчувала сильний голод, тож так і не дочекавшися жодного знаку уваги чи бодай пробудження з кімнати старих, рушила назустріч власній пригоді самостійно. На щастя, пошуки кухні не тривали занадто довго — прошмигнувши повз двері з написом ДЕФЛОРАЦІЙНА і майже не звернувши уваги на інші двері з написом LASCIATE OGNI ESPERANZA, вона таки опинилася в наріжній комірчині, де відразу кинулася до поїджених шашелем старих креденсів. Коля подумала, що найбільше їй зараз хочеться сирника — і тут таки знайшла його. Сирник був достатньо свіжий, хтось уже відрізав від нього кілька шматків, проте більша частина ще залишалася на тарелі неторкнутою. Крім того, Колі хотілося молока, але в цій частині її бажання було вислухано з неуважністю, тож довелося задовільнитися слоїком темно зеленого ялицевого меду, що само по собі теж виглядало незле.
Коля присіла до столика перед вікном і, відламуючи кусень по кусневі від сирника, вмачала їх просто в медовий слоїк. При цьому вона дивилася на гори за вікном, на мокру від танучого снігу траву, на вітер, що майже без упину борсався в ялівцевих кущах. День був сонячний, а сирник з медом дуже смачний. Коля намагалася не плямкати, хоч була страх яка голодна і їй нестерпно цього хотілося. "Сирник, — думала вона. — Сирник це класно, це просто кайфово!".
Однак політ її думки було перервано безцеремонною появою в комірчині старого опецькуватого добродія Доктора. Він зайшов досередини, протираючи свої міжвоєнні окуляри і щасливо мружачись від сонячного світла.
— Яка краса! — сказав Доктор. — Шанування любій молодій панні. Добрий сирник?
Коля саме наповнила рот солодко щільною масою, тож зуміла відреагувати лише невиразним "угу".
— Ранок і молодість, — не відступив Доктор, умощуючись поруч за столиком. — Усе, чим дихає правдива поезія. У вашому віці (він сказав моводість і вічі, але було ясно, що насправді віці і молодість), у вашому віці поезія визначає кожний душевний відрух. Ви любите поезію?
— Так, — відповіла Коля, проковтнувши.
— Так! — переконано кивнув головою Доктор. — Той період, яким ви зараз, люба панно, маєте щастя втішатися, один молодий поет колись назвав привітанням життя. Ви, звичайно, знаєте, якого поета я маю на увазі?
Доктор поглянув на Колю дещо поверх окулярів, як доброзичливий екзаменатор на іспиті.
— Так, — відповіла Коля не цілком упевнено.
— Я знав, я знав, що ви знаєте! — щиро зрадів Доктор. — На жаль, останнім часом наша молодіж не дуже орієнтується в цих постатях. Але ви не така, я переконаний. Їжте, прошу вас, їжте далі, сирник очевидно дуже смачний, не кажучи про цей чудовий гірський мед! (Він сказав гіршький, але Коля все одно продовжила їсти, щоправда, тепер уже дещо ніби примусово).
— Богдан Ігор Антонич, — заговорив професор через хвилину, неприховано милуючись її молодим апетитом, — був і залишається в нашій свідомості як поет передусім весни та молодості. Поет весняного похмілля — так він сам сказав про себе і краще за нього не скажеш.
Коля не знала, що на це відповісти, до того ж слово "похмілля" у вітчимовій інтерпретації мало для неї якесь інакше значення, але Доктор, на її щастя, попровадив далі:
— Ви, молоді, переважно не зауважуєте весен. Вам здається, ніби весна є чимось, настільки постійно присутнім у цьому світі, що ви сприймаєте і приймаєте її без рефлексії. Це вже потім, значно пізніше, прийде усвідомлення, що всі наші весни, як і наші літа, пораховано. "Ще мій сміх молодий і душа ще зелена", — так раптово прозріває поет Антонич. Прошу задуматися над цим ще. Чи не є воно початком трагічного у своїй сутності відкриття, що нас наділено проминанням?
Професор посміхаючись дивився на Колю, від чого тій навіть гірський мед зробився гірким медом. Вона гарячково думала, що б на це сказати, бо їй стало трохи шкода старого гобіта, тож вона врешті запитала:
— Може, хочете трохи сирника? Тут його ще багато…
— О дякую сердечно, — змахнув руками Доктор, — мені не можна солодкого. Цукриця, знаєте. Колись я любив солодке, особливо маківники моєї тети. Але подивіться туди, за вікно. Що за прекрасні гори! Яке сонце! Гори і сонце — дві речі, котрі нам подаровано для повнокровного втішання короткотривалою екзистенцією. В горах, де ближче сонця, — так це сформулював поет Антонич. І ще він сказав: весна — неначе карусель!
Вони трохи помовчали. Коля вдала, ніби ретельно пережовує сирник. Але професор, вочевидь, не вмів мовчати надто довго.
— Цікаво й те, — заявив по хвилині, — які раціонально непояснимі образи знаходить поет, пишучи про весну. Наприклад, весни дванадцять обручів. Саме так: весни дванадцять обручів! Чи ви, люба панно, коли небудь рахували до дванадцяти?
Коля знизала плечима і подумала, що дурнішого співрозмовника в неї ще не бувало. Але заради чемності змушена була зібратися на силах і відповісти:
— Рахувала.
— Чудово! — замалим не підстрибнув на стільці професор, ніби тільки цього й чекав. — Тоді спробуйте перелічити всі дванадцять весняних обручів, про які пише поет Антонич.
Коля подумала "ага, зараз" і сказала все, що спало на думку:
— Ну, перший обруч — це напевно… пояс невинності на дівчатах.
Вона й сама не знала, чому їй так сказалося.
— Чудово! — знову застрибав китайським божком Доктор. — А другий обруч?
— А другий… Другий — це напевно… такий танець, коли всі танцюють у колі. Ну там, стелять хусточку на підлогу й усі з усіма цілуються.
— Феноменально! Третій, четвертий? — заохочував далі Доктор.
Коля напружилась і сказала:
— Я мушу ще подумати.
— То хай це буде чимось на кшталт вашого домашнього завдання, люба панно, — потер руки професор. — Обіцяєте, що до кінця вакацій зможете перелічити всі дванадцять обручів? А втім, не обіцяйте нічого — це, перепрошую, з мене лізуть мої паскудні викладацькі методи (він сказав "метОди", але Колі було ясно, що малося на увазі). Не обіцяйте нічого — просто дивіться і тіштеся!…
Щоб не розчаровувати смішного добродія, Коля зосереджено подивилась у завіконний світ. Їй здалося, що вона кружляє на запаморочливій каруселі десь аж під небом. Ціла країна з лісами, струмками і крихітними залізничними станціями лежала під нею. Але це швидко минулося — майже водночас із вологим запахом пролісків. Залишилася тільки маленька постать невідомого, що повільно здіймалася дедалі стрімкішим схилом від лісу в бік пансіонату.
— Чи, скажімо, запахи, — вгадав її глюк професор. — Весна в горах дарує нам таку непересічну і хвилюючу гаму! Ви знаєте запах ялівцю? А глиці? А мокрих шишок? Або тих самих пролісків? Чи, скажімо, перстачу? Або просто — як пахне глина, звичайна глина, з якої всі ми вийшли і в яку повернемось? І все це дано нам не поодинці, а разом, єдиною трепетною субстанцією! Цікаво, що Антонич для всіх цих відчуттів знаходить один і той самий епітет — "п’янке". Але точніше цього не висловиш. Точніше цього не висловиш, правда?
— Правда, — сказала Коля, чомусь відсуваючи на третину спорожнений медовий слоїк з повільними темними патьоками на стінках.
— Або, скажімо, звуки, — ледь закотив очі професор. — Пориви вітру, немовкнучий шум дерев і води, блеяння овець і дзвіночки на коровах — ви їх ніколи не бачите, цих невидимих корів, але чуєте, як вони дзвонять своїми дзвіночками. Додайте сюди принесені вітром людські голоси чи пташині крики. Ви, люба панно, звичайно, любите птахів?
— Люблю, — сказала Коля. — Деяких.
— Треба всіх птахів любити, — м’яко зауважив Доктор. — А яких птахів ви любите найбільше?
— Орлів, — сказала Коля, хвилину подумавши, щоб не образити старого нечемною відповіддю. Хоч їй дуже кортіло сказати "пінґвінів".
— Пінґвінів поет Антонич також згадує, — потрапив в унісон професор. — Здається, у вірші "Полярія", хоч може й ні. "Полярія" або "Арктика". Ви не пам’ятаєте? Пінґвінів чи тюленів?
— Забула, — винувато знизала плечима Коля.
"Треба розпитатися в Пепи за цього Антонича", — подумала вона. Зазвичай вона піддавалася маминим настановам, уголос називаючи вітчима татом. Але в душі зберігала за собою свободу: жодне бо інше ім’я так разюче не пасувало до цього шубравця, як його власне прізвище. Пепа.
Професор дивився на неї посміхаючись. Вона кілька разів відводила очі, але раптом вирішила не здаватись і зиркнула в його окуляри сміливим і довгим, аж трохи нахабним поглядом — тим, що іноді тренувала з подружкою перед вечірнім виходом до міста. Про гобітів їй було відомо, що вони трохи боягузливі. Після нестерпно розтягнутих у вічність десяти секунд професор закліпав і знітився, його посмішка ледь затремтіла, скривилася й він капітулював. Колі навіть здалося, що він ледь зашарівся.
"Смішний дідок", — подумала вона.
За вікном усе було так само красиво, з тією різницею, що постать на схилі була вже значно ближче, і Коля могла би побитись об заклад, що то йшов австрійський знайомий її мами з чимось жовтим і білим у руках. (Карл Йозеф саме повертався з ранкової розвідки, несучи букет ще вологих крокусів — угадайте для кого).
— Ну так, — гмикнув нарешті Доктор, ковзнувши засоромленим таємним поглядом по Колиних відкритих ногах і не зовсім зґрабно підводячися з за столу. — Дякую, люба панно, за чудове товариство. Мені було вельми цікаво поговорити з вами.
— Прошу, — сказала Коля не цілком доречно.
Професор так само незґрабно вклонився і, ще більш непевний себе, ніби потрапивши в мішок власного одягу, трохи задом, а трохи боком проліз у двері.
— Я принагідно подарую вам свою монографію про поета Антонича, — запевнив її вже з коридору.
— Подаруй своїй теті, Плейшнер нещасний! — відказала на це Коля і їй зробилося настільки весело, що вона знову потяглася до слоїка з медом.