Шлієбекс не міг правильно вимовити прізвище "Мусел", втім, у Soldbuche у хлопця було записано "Musscholl". Починаючи свою тираду, яку Фріцек знав на пам'ять, унтер-офіцер тицяв пальцем у залізний Хрест, що висів біля лівої кишені мундира, отриманий ним за якийсь геройський вчинок під час окопної війни. Це ж яка тобі везуха. Ровесники твої дохнуть як мухи в Росії, а ти сидиш собі тут, як у Бога за пазухою. Тепло, їжа є, ніхто в тебе не стріляє. Мушол, ти обісрався б так, що гівно тільки в чоботях залишилося б", — бубонів Шлієбекс. І він мав рацію. Коли Фріцека призвали, мати заходилася від плачу. Нічого дивовижного — молодих силезців, як правило, посилали на східний фронт. З класу Фріцека трьох уже не було в живих, один числився серед зниклих безвісти, шестеро билося у степах України, у Центральній Росії та під Ленінградом. Але у Фріцека був хрещений. Щойно хлопцеві надійшов мобілізаційний припис, батько надіслав братові телеграму. Уек приїхав за кілька днів, зачинився з батьком у кухні, і вони довго розмовляли. Призовник із матерію підслуховували під дверима, але брати розмовляли дуже тихо. Рудольф мав у НСДАП певну вагу, працював у міністерстві. На ранок мати вже помітно заспокоїлася.
Тільки коли Фріц приїхав додому після першого навчання, мама проговорилася, що все влаштовано — він вирушає до Норвегії. У навчальному таборі хлопець трохи зіткнувся з армією і не міг заспокоїтись – так хотілося битися! Він мріяв перевестися до танкістів, сам бачив себе хоробрим командиром з Лицарським Хрестом на грудях. Тим часом у Норвегії він не отримає навіть бойової нашивки. Адже там нічого не відбувається! У цьому він звинувачував рідних. Через них він не стане героєм. Але тут у відпустку зі східного фронту приїхала пара хлопців із його класу. Карлік, наш красень, спортсмен і сміливець Карлік... Зустрілися вони біля костелу. У Карлика на мундирі була прикріплена орденська стрічка, тільки Фріц на неї не дивився. Натомість він дивився на покалічене обличчя шкільного товариша, на якого свого часу поглядало не одне дівчисько — зараз у Карлика не було носа, а все обличчя було вкрите шрами від обморожень. Алоїз, з яким вони сиділи за однією партою, не сказав Фріцеку ні слова. Вони стояли перед входом до церкви. Лойзік схопив дружка за ґудзик мундира, похитав головою і пішов. Алоіз, найвірніший приятель, з яким колись ділився будь-якими таємницями! З того часу Фріц уже без смутку думав про своє призначення на службу.
Командир йому попався добрий. Фельдфебель Хоймар Шлієбекс, ветеран першої світової війни, в громадянському житті – аптекар, був справедливим та добрим. Його зовнішність чудово відповідала темпераменту: низенький, пухкий, з видатним черевцем. Червоні щоки, кирпатий ніс, темні очі та русяве, проріджене часом волосся доповнювали образ саксонського міщанина. Як він сам казав, чудово пам'ятав себе зразка 1914 року, коли вісімнадцятирічний гівнюк потрапив на фронт. Почувався він тоді загубленим і переляканим. Але ним зайнявся добрий чоловік, тож тепер він повертав свій борг. Фельдфебель командував трьома рядовими та єфрейтором-радіотелеграфістом. Всі разом вони утворювали гарнізон стратегічно нікому не потрібної метеорологічної станції неподалік Каутокейно, на півночі Норвегії, за Північним полярним колом. На свята двоє рядових отримали двотижневі відпустки додому, єфрейтор на пару днів вирушив до Тромсе, тож у дерев'яному будиночку вони залишилися лише вдвох.
— Фріц... — голос командира перервав роздуми хлопця.
— Ну? – не надто за статутом відповів Фріцек.
— Я тобі дам "ну", прохвіст. Витягай дупу з ліжка і розпали грубку, дармоїд чортів, — пробурчав унтер-офіцер, щільніше загортаючись в кожух.
Фріц зітхнув, відкинув ковдри і швиденько пробіг до стільця, на якому вчора ввечері повісив мундир. Він не був високим, як більшість силезських чоловіків, але фізична праця сформувала у нього чудову фігуру. Хлопець був широкоплечим, з сильною грудною кліткою та вузькими стегнами. Ось тільки ноги здавались непропорційно худими. Фріц швиденько одягнувся, запалив гасову лампу, глянув під грубку і вилаявся. Donnerwetter. Дрова закінчилися, треба було вдягати шинель і виходити на мороз, клинами і молотом розбити кілька чурбаків, сокирою нарубати соснових трісок на розпалювання. Він ще раз зітхнув, одягнувся і вийшов у двір – там полярна ніч, сонце й так не встане, а на темну рубати дрова він не стане. Порушуючи статут, Фріц запустив дизель-генератор, запалив електричну лампу за будинком і взявся за роботу. Хлопець викочував з-під навісу розпиляні колоди, ставив чурбаки на рівному місці, прикладав клин, злегка забивав молотом — вдома такий називали "пирликом" — і коли клин заглиблювався в деревину настільки, щоб не падати під власним тягарем, Фріцек відступав, і валив з-за голови по клину що було сили. Найчастіше одного удару вистачало, щоб кругляк розтріскувався, але бити ще треба було вміти. Тут однієї сили було недостатньо. Дітлєв з Гамбурга, здоровенний, немов гора, який тепер поїхав додому на свята, хоч і був сильніший за молодого силезця, з рубанням дров справлявся набагато гірше. Він не знав, що тут треба добре зробити замах, потім крок, зігнути в колінах ноги і нахилити тулуб. Ну, ще він не знав, що руки мають бути розслабленими, щоби молот падав вільно. Фріцек ще хлопчиськом навчився рубати дрова і працювати молотом і сокирою, тож тепер швидко розбивав колоду за колодою. Розколовши кілька, він відклав молот та клини, після чого почав дрібнити дерево на рівні поліна. Хоча термометр показував вісімнадцять градусів нижче нуля, хлопець за півгодини розігрівся, зняв шинель, залишившись у кашне та пуловері, одягненому на мундир. Він подумав, що коли фронтовики за бій врукопашну, то отримують срібний знак з гвинтівкою в дубовому вінку, танкісти — з танком, пілоти — з літаком і так далі, він міг би запросто отримати "Знак лісоруба" з сокирою.
Тоді можна було б хоч щось пришпилити на мундир, рубання дров – його основне заняття. Гвинтівка висить у будинку на гачку і – хоч тут сам він був уже восьмий місяць – вона знадобилася лише один раз, коли якісь бандити здалеку обстріляли їхній пост. Тоді Фріц схопив гвинтівку, кілька разів вистрілив з вікна в невизначеному напрямку, так само вчинили і його товариші. І на цьому бій завершився. Партизани втекли, нікого навіть не подряпало.
Так і минав його час – у розмовах із колегами, рубанні дров, приготуванні їжі. Останнім часом радіотелеграфіст, Gefreiter Кноблаух, від нудьги почав вчити його обслуговувати радіопередавач, що якось урізноманітнювало щоденну рутину. Ще перед тим вони ходили в ліс і намагалися полювати. Одного разу їм вдалося пристрелити невеликого кабанчика, але потім зверху прийшов наказ, щоб через активність партизанів не залишати без причини розташування, так що закінчилося і це.
Перемежаючи ці роздуми з думками про сніданок, бо живіт уже грав марші, він, зрештою, нарубав досить дров, склав усе у великий кошик і закинув його собі на спину. Коли попрямував до дверей, метрів за тридцять від будиночка, на краю кола штучного світла помітив людський силует. Людина була низька, згорблена, з характерним високим головним убором. Лапландець. Ніхто інший і так у цю дичину не залазив. До найближчого селища було годин п'ять пішки. Взимку раз на тиждень до них на базу приїжджали кінні сани із постачанням.
Мисливці-лопарі іноді стукали у двері їхнього будиночка. Фріцек не був упевнений, чи відрізняють їх якось від норвезьких солдатів, які служили тут раніше. Місцеві, здавалося, не помічали, що йшла війна, не всі вони говорили норвезькою, якою досить непогано володів фельдфебель.
Вони стукали у двері і натомість, за горілку чи патрони, пропонували м'ясо та шкури (що було, звісно, незаконно, і чого Шлієбекс поблажливо не помічав). Фріц зрадів — може, у цього буде кролик або риба, так що можна буде виторгувати чогось смачненького. Він відставив кошик і, запрошуючи, махнув рукою прибульцеві. Але той не реагував. Хлопець знизав плечима і увійшов до хати. Якщо тубілець забажає, то сам прийде. Унтер-офіцер ще спав. Фріцек розпалив грубку, наповнив водою важкий, закопчений чайник. Згідно з традицією, напередодні Різдва – це день посту — Шлієбекс, як протестант, постів не дотримувався, тож хлопець вирішив поснідати до того, як командир встане. Він відрізав скибку хліба, витяг з барила кусок солоного оселедця. Коли вода закипіла, заварив каву. Запах напою дістався ніздрів саксонця. Feldfebel сів у ліжку, провів рукою по шиї і пружно вискочив з ліжка. Спав він у смішній, довгій цивільній нічній сорочці. Хоча приміщення ще до ладу не прогрілося, мундира саксонець не одягав. Зачерпнув крижаної води з тазика і, пирхаючи, обмив шию та обличчя, після чого приступив до гімнастики. Після десяти хвилин нахилів, присідань та віджимань, що супроводжуються охами та стогонами, фельдфебель одягнувся і сів за стіл.
— Ну як, Фрітці, дров досить нарубав? Сьогодні Святвечір, у будинку має бути тепло...
— Так, — відповів хлопець. — Я бачив якогось лопа, тільки близько він не підходить.
— Ага. Добре. Відріж мені хліба, синку. Я подивлюся, що то за тип. Ага, і кави налий. Чи достатньо міцний?
— Міцний, міцний, гер фельдфебель. Тільки зверху чогось надягніть. Надворі холодно, як на псарні.
Шлієбекс кивнув, накинув кожух і відчинив двері – і став віч-на-віч з лапландцем. Тубілець був старим. Він носив традиційний одяг свого народу, вишитий червоними та зеленими нитками. Висока шапка додавала йому зросту, руки в рукавицях з оленячого хутра він схрестив на грудях і стояв так, ніби чогось чекав. Саксонець трохи злякався, але відразу прийшов до тями і запитав норвезькою:
— Ну, чого хочеш?
Лапландець не відповідав, лише стояв. Німець повторив запитання. Жодного ефекту.
— Ти по-норвезькому розумієш?
Нічого. Фельдфебель почухав лисину, потім вказав пальцем на пляшку з горілкою, що стояла на полиці, і зробив такий жест, ніби заливає її вміст собі в горло. Потім показав пальцем на сани та свій кожух. Тубілець не відреагував.
— Це якийсь недоумок... — сказав унтер, звертаючись до Фріца. – Ну і що мені з ним робити?
— Не знаю, тільки двері зачиніть, пане фельдфебель, бо тут ніколи не прогріється.
— Так, правильно.