Потім сходжу за ще однією. Потім покурю трави і знайду проститутку. А потім в такій самій послідовності зроблю все це ще раз знову, — сказав він і додав: — Приєднуйся, до речі.
Я встав, підійшов до кухонної шафи і дістав склянку й собі.
— Наливай, — сказав я, сівши за стіл, і поставив склянку біля Дані.
— Неочікувано.
— А запивати немає чим? — спитав я.
— Немає, я все вчора допив. Купимо, — сказав Даня і випив весь ром, що в нього був у склянці, двома ковтками.
— Сходимо в магазин, а потім ще замовимо доставку з якоюсь їжею.
— Твій суп ще в холодильнику стоїть, — зауважив Даня. — Якщо ти хочеш замовити піцу, то я вже краще буду їсти твою баланду.
— Я думаю, що було б непогано замовити щось із "Пузатої Хати", — сказав я.
— Борщ і котлету по-київськи.
— Можна й це, — і я, взявши приклад з Дані, випив усе, що в мене було в склянці, залпом. Запивши ром водою, я вже пошкодував, що надумав пити. Даня налив, ніби нічого й не було, нам знову в таких самих пропорціях — собі трішки більше ніж половину склянки, мені — вдвічі менше. В пляшці залишалося рому приблизно на ще один такий заплив.
— Стосовно повій я не жартував, — промовив Даня.
— Без проблем. Тільки б вони не вкрали нічого звідси.
— Якої ж ти поганої думки про людей все-таки, — буркнув Даня.
— До сьогоднішнього дня був значно кращої, — відповів я дуже щиро, хоча це було зайвим.
— Не знаю, що сьогодні такого сталося, але надіюся, це пішло тобі на користь, — відповів іронічно Даня, посміхаючись, і знову в два ковтки випив усе, що в нього було в склянці. Я ж, видавивши з себе легку награну посмішку, теж випив усе, що було в моїй.
— Треба кола... — сказав я, відчуваючи, наскільки важко так пити.
Даня встав і пішов до себе в кімнату. Через хвилину він повернувся вже одягнений і сказав, що готовий виходити. Ми сходили в супермаркет і, повернувшись з ромом і колою, замовили доставку їжі. Дві порції борщу, дві котлети по-київськи і по два салати. Даня відкрив нову пляшку рому, розливши цього разу порівну, й сказав, що якщо я захочу, то він мене може пригостити повією. Він вжив саме слово "пригостити", що мене ввело в певний ступор.
— Ти хочеш оплатити мені повію? — перепитав я.
— Саме так, друже, — відповів він.
— Пригостити — що за дивне слово? — сказав я.
— Думаєш, дивне? Слово як слово, — відповів Даня.
— Максимально не підходяще.
— Чому? А слово "скуштувати" теж не підходить у такому разі? — поцікавився він.
— Для мене не підходить. Ти не можеш живими людьми когось пригощати.
— Повії на деякий час делегують право розпоряджатися своїм тілом тому, хто платить. Чому слово "пригостити" тут не доречне? Все доречно, як на мене. Ти ще скажи, що можеш піти в бордель і вибрати собі там наречену. Хоча, враховуючи твою історію з Марго, я не буду здивований, що ти десь у глибині душі віриш, що навіть повія може бути гарною дружиною, — не зупинявся Даня, а я був радий його й не зупиняти. — В кожній жінці, в її душі, живе її внутрішня повія і її внутрішня монашка. І гарна жінка — це та, яка знає про обидві ці внутрішні частини себе і ще знає, як кожну із них використовувати. Справжні повії, як ми, можливо, сьогодні побачимо, повністю поглинуті своєю "внутрішньою повією" раз і назавжди, і ніколи вже не знайдуть баланс між своєю внутрішньою монашкою і, відповідно, своєю внутрішньою повією. Їхня жіночність ніколи вже не відновиться, або якщо й відновиться, то не повністю. Як, до слова, і в твоєї Марго.
— В Марго? — спитав я. — Вона ж не повія.
— Хто знає, хто вона. Можливо, якийсь дядько з грошима колись викликав повію. Приїхала молода Марго, і цей дядечко від суміші молодого енергійного жіночого тіла зі своїм пристаркуватим бажанням попіклуватися про прекрасне створіння, завів собі Марго в окремій квартирі неподалік від дому, як ковток свіжого повітря в його нудному багатому житті.
— Тобто вона теж повія? — перепитав я, зробивши ковток рому.
— Всі жінки — повії, але якщо моя теорія не хибна, то Марго свою внутрішню повію зробила неповноцінною. Вона не дала їй можливості розвиватися ні в одну зі сторін. Якщо би в сторону повноцінної повії, то її очікувала б можливість поглинання повністю цією внутрішньою частиною її, і поринання в блуд сповна, без останку. В цьому знайшовши своє вульгарне щастя і спокій — з часом, коли б її внутрішня повія згоріла б до кінця і внутрішній монашці нічого б не залишилося, як тільки прийти на те місце і забрати Марго так само повністю і без останку в свій монастир, як колись це зробила внутрішня повія. Монашка так довго була в тіні, що, втративши конкурентку в подобі внутрішньої повії, вже до смерті окупує душу мораллю і благотворністю. Тому якщо зустрінеш вже немолоду дуже моральну жінку, то, можливо, вона віддалася своїй внутрішній повії свого часу так сильно, що тепер, будучи у безкомпромісній владі своєї внутрішньої монашки, ненавидить усе живе, бо колись з ним дуже сильно перебрала. Якщо повернутися до Марго, то в іншому напрямку вона також не дала можливості розкритися своїй внутрішній повії в коханні, таким чином, приручити її природним способом, або, іншими словами, інтегрувати в себе й врешті знайти баланс. У внутрішньої монашки Марго в такому разі не було б шансів. Марго свою внутрішню повію залишила в підвішеному стані і, зробивши її штучною й награною, перетворилася й сама потім на актрису, яка не може вже згадати, як бути собою. Якщо вона не вибере все ж таки сторону, в яку й вирушить, то, зрештою, з часом вона буде готова зробити все, що завгодно — переспати з ким завгодно чи боротися за мораль молячись усім богам, але буде готова це зробити, тільки якщо їй за це заплатять. Ігнорувати потреби своєї внутрішньої повії якраз й означає по-справжньому перетворитися на повію, — прорік Даня, і через пару секунд, зробивши задумливе обличчя, додав: — Внутрішня повія — це шлях жінки до щастя.
— Ти міг би легко бути пастором секти якихось обкурених хіпі! — осяяло мене.
— Скажи? Я міг би бути їхнім провідником до істини, — підтвердив він і налив у склянки наступну порцію рому. — Але якщо тобі важко збагнути сказане мною, то це ще не означає, що це все не може бути правдою.
— Я вже не пам'ятаю, що ти говорив, — відповів я.
Приїхав кур'єр з їжею. Даня сказав, що сьогодні їжу організовує він, і пішов за нею, вийшовши при цьому в двір, щоб ще перекурити. Повернувся він разом з кур'єром і, дозволивши йому не роззуватися, провів його на кухню. Чоловік той був одягнений в жовту куртку і в руках тримав жовтий великий квадратний рюкзак. В Дані в руках був пакет з нашою їжею, який він поставив на стіл.
— Це Іван, — Даня відрекомендував мені кур'єра, якого незрозуміло для чого покликав до нас на кухню. Але після того, як Даня дістав із шафи чарку і ще одну склянку, я вже зрозумів, у чому річ.
— В чарку? — запитав Даня в кур'єра.
— Так, — відповів той і опустив на підлогу просто на одну з моїх ніг свій великий жовтий рюкзак.
— За тебе, брат, — піднявши свою склянку, сказав Даня, а після того, як ми випили, запропонував присісти за стіл Івану, який все ще лишався стояти прямо наді мною. Іван присів, подякував і сказав, звертаючись до мене, що забіг буквально на пару хвилин і що Даня його люб'язно запросив після того, як вони разом перекурили. Я подумав у той момент, що нехай запрошує кого захоче, якщо це його може відволікти від будь-якого згадування сьогоднішнього ранку.
— Що ви тут святкуєте, хлопці? — спитав кур'єр без задніх думок, радісний, певне, тому що може відпочити в теплі і випити. На вигляд це був чоловік років сорока, який тільки коли присів за стіл, зняв шапку і трохи розстібнув свою куртку.
— Кожний день — це свято! — викрикнув чомусь Даня і запропонував Івану мій суп. — Не хочеш суп? Вчорашній, але я кращого супу не їв в своєму житті, — збрехав Даня, який не їв суп, але почав діставати з пакета борщ.
— Не відмовлюся, — відповів Іван. Даня відкрив холодильник і дістав каструлю. В цей момент я вирішив, що краще на своїй кухні зі своїм супом справлюся я і, вставши, перехопив ініціативу подати Івану суп. Через декілька хвилин Іван їв суп, так і не знявши куртку, а ми їли борщ, який ще не встиг охолонути. Після цього Даня знову розлив усім ром. Іван випив ще одну чарку і попрощався, сказавши, що в нього замовлення. Даня його провів, а коли повернувся, то сказав щось таке: "Для добрих справ не потрібно срібло".
— Тільки потрібно, щоб хтось зварив суп, — сказав я, усміхаючись.
— Ми команда, в якій в кожного своя роль. Хтось варить, а хтось годує. А взагалі-то, не будь малодушним, — Даня сів на своє місце і, трохи посидівши в тиші, запропонував вийти в якийсь бар.
— А як же повії? — запитав я.
— Вечір ще тільки починається. Треба дати час повіям розім'ятися перед головною зустріччю дня.
— Ти знаєш, — зробив я коротку паузу, думаючи, як краще сформулювати свої думки, і таки сказав: — Ти знаєш, як прицільно точно змушувати людей поруч відчувати огиду.
— Якщо ти можеш бути пастором, то можеш бути й прокаженим ізгоєм, — відповів Даня.
Ми випили ще по одній і вирушили в бар у центрі. В те саме популярне місце за адресою Хрещатик, 44. Коли ми вийшли з таксі і пішли в сторону входу, в підвал, Даня сказав мені, що відчуває спокій тільки тоді, коли випиває. Мені стало його шкода. День був важким навіть для мене. Потім я згадав, що завтра понеділок, що мені завтра на роботу, але чи через те, що я вже був достатньо п'яним, чи через те, що вся атмосфера лютого дихала якоюсь тяжкістю, мені не хотілося працювати. Ще й до цього завтра ввечері потрібно буде їхати в Бориспіль. Побачу вранці — подумав я, коли мимовільно в мене почали з'являтися думки про лікарняний на завтра.
Ми зайшли в бар о пів на десяту, пройшли великий зал і звернули в другий зал, менший і в якому дозволялося палити. Там була також барна стійка, хоча й в десять, якщо не в п'ятнадцять разів менша, ніж у більшому залі, але за нею ми знайшли два вільні місця поряд з двома жінками нашого віку. Людей було достатньо багато, як і завжди тут бувало ввечері, особливо на вихідні.
— Пригостити вас? — Даня спробував зав'язати розмову з жінками поруч.
— Ми й самі можемо себе пригостити, — відповіла одна з них.
Даня провадив і далі розмову, питаючи, що вони п'ють, й замовив те саме нам.