Там чисто й того достатньо, — відповіла Слава.
— Ну то проведу тебе туди, там знову є наші жінки. Тож будеш мати товариство.
Олеся підселила її в номер, де вже була одна їхня, свіженька. Там і розрахувалися. Пробувала розпитувати в Слави про її життя-буття в провінції, чи добре їй, чи заміж збирається. Слава неохоче розповіла, не вдаючись до дрібниць. Намагалась розказати Славі й про Ольгу, мовляв, знає де та живе в Україні, бо невже не знала, куди їх посилає? І не варто це так полишати. Слава ж дала зрозуміти, що повертатись до того не хоче, все в неї добре і цього достатньо, а хто що шукає — те знайде й без неї. Кожен вчинок десь записується і та картка лишень на одне ім'я, тож вона ліпше за своїми записами слідкувати буде. Ця розмова дратувала дівчину і в її голосі вже чулися нотки роздратування. Олеся зрозуміла — то й завершила з порадами.
— Добре, Славочко, як знаєш, пора мені. Що треба — звертайся, допоможу.
Олеся вийшла, забираючи з собою нову жіночку, а Слава впала на ліжко. Не було їй ніякого діла, цікавості до цих людей і 'їх турбот та інтересів. Щось інше цікавить її в цьому житті, щось далеке й поки-що невідоме, але так пече в грудях й тягне туди, в те далеке, де, впевнена — знайде щось важливе. І дорога в те невідоме далеке лежить через Василісові шляхи. Тому перш ніж потрапити туди, має повернутися до нього. Навколо неї, де б уже не була надалі, буде вічний неспокій. Спокій лишень там, біля нього, бо там вкоренилося її серце.
Слава помалу почала відкривати себе, як магічну книгу, текст якої дивує й бентежить, але вчить і показує правдиві речі. Текст, що записаний в її серці і ще в одній, глибшій системі — душі, уважно читаючи яку ніколи не зробиш помилки. Ніколи не зашкодиш собі,
навіть якщо попередньо доведеться дещо вистраждати, дещо вимучити. В муках тих і стражданнях є завжди сенс і мета, що рано чи пізно приведе тебе туди, куди потрібно. Слава відкрила тільки першу сторінку своєї магічної книги. Попереду ще багато сторінок...
Заплющила очі з надією, що засне і так швидше мине час. Перед очима з'явився він. Погляд у погляд. Захована у вусах посмішка, що ось-ось зірветься цілунком, його запах, голос, постать тонка й висока. Чорне волосся, що легкими кучерями спадає на плечі. Як вона хоче його! Простягне руку й відчує тепло...
Дочекатись вечора. Хай швидше. Вона подзвонить йому в паб і скаже все-все! Все, що тримала до цих пір у собі і не наважувалася випустити. Скаже, як потребує його, як бажає, як любить. Наскільки вдячна за все, найперше за те, що він просто є. Бо хоче дихати з ним одним повітрям, крокувати однією стежиною. Смакувати соковиті плоди помаранчів з його рук, сидіти за одним столом, прокидатися зранку від його дотику і цілунку. Він є все, що їй дороге і важливе. Він є саме її життя. І нема більшого щастя, як побачити в його очах світло, ті радісні грайливі іскорки. Вона поверне їх.
Так, Слава почала розчинятися в ньому, втрачати себе, аби майже потонути і, можливо, останньої миті збагнути, що хоче врятуватись. Та все, що важливо зараз, — борсання у хвилях чужого моря, підкорення цих хвиль, завоювання цього чоловіка і повернення його собі. Лишень собі. Будь-яким шляхом і ціною.
Ледве дочекалась дев'ятої години вечора й полетіла до телефона-автомата.
"Не[**]" — почула рідний голос. "Добрий вечір, це я..." — і замовкла. Зупинилось дихання.
— Каліспера, — відповів Василіс. — Як твої справи? Зустрілася зі своєю знойомою?
— Так, зустрілась і борг повернула.
— Влаштувалась? Де ти зараз? — в голосі чулася небайдужість.
— В готелі, неподалік Омонії.
— То не найкраще місце.
огадуюсь, та де краще шукати маю? Плутаюсь я і гублюся в ' [істі, — замовкла на хвильку. Мовчав і Василіс. Прокинулась:
— Я подумала над усім, що стосується мене, нас...
— І що? — в голосі цікавість і хвилювання.
— Можливо, я не розумію до кінця, що відбувається між нами, та знаю, що потребую тебе. Моє життя — там, де твоє...
Слава сказала все, над чим думала і що відчувала та тримала в собі весь час. Потік емоцій і почуттів досягнув Василіса. Той сказав лише одну фразу: "Повертайся, я чекаю тебе".
Дівчина повісила слухавку, звільнена й задоволена. На третій поверх готелю злетіла без ліфту, ніби мала взуття із крилами, як грецький бог-вісник Меркурій. Якби могла, то рушила б в дорогу просто зараз, ішла б, летіла без перепочинку усі триста пятдесят кілометрів. Без зупинки. Зупинка лише там, у маслино-помаранчевім раю.
Ніч не спала. Все думала, згадувала життя своє попереднє. Безхмарне дитинство, навіть щасливе. Буйну юність, веселі студентські роки і сіре, одноманітне існування після. Все минуло, як сон. На місце того прийшла реальність — темна, холодна і жорстока. Втікала від неї в чужі краї, а тут, виявляється, ще гірше. Своє зло було відомим і ближчим, а оце — нове, непізнане, підступне. Тут обережності повні пригорщі потрібно мати й розум, силу, витримку та хитрість. З чужим злом потрібно навчитися вправлятись, щоб захиститися. Чуже зло потрібно вивчити, придивитися до нього, але не піддатися. А де їй було вивчати його? З книжок? Та недаремно кажуть, "краще раз побачити, аніж десять разів почути". І ось побачила, трохи не повилазило. І все ж — яке добре небо до неї, — допомогло, врятувало. Любить його, особливо те, зоряне. Безмежне і таємниче, глибоке та далеке, живе й рухливе. Потопає в ньому, розсипається й розпливається всім єством, бігаючи очима від однієї зірочки до іншої, від одного сузір'я до другого, щось вишукує в розписі їхньому, знаків якихось і символів, ще глибших за назви їхні, бо нібито щось розказати їй хочуть, але ще не розуміє мови їхньої, а та уже бринить у вухах мелодією небесною, як бринить і тремтить світло їхнє, світло вічності.
Що виспівували їй зорі? Долю й недолю її. І Василіса... Так, так. Бо його вони їй послали на дорогу слизьку. Зіроньки її. Небо її.
Творець всемогутній. Не взяла вона весла в руки на отій стрімкій течії, — він загріб і до берега виніс. Завтра вона повернеться до того берега свого. Заснула.
* * *
Автобус звернув за ріг, проїжджали повз цвинтар. Ось і перші будівлі містечка. Їй не сидиться. Автобус усе тягнеться поміж припаркованих авто на вузьких і без того вулицях, як фіра на глевкій дорозі. І рип та рип — кожних два метри. Мука. Вона ж на волю хоче, на вулицю, туди, де він. Уже. Жадібно вдивляється за вікно, може, десь побачить. Та марно. Нарешті доїхали. Слава встигла першою стати біля дверей, що відкрилися безшумно. Зійшла вниз по високих сходинках і пішла по багаж. Розвернулася, вилазячи з-під дашка високого і глибокого багажника, і почала роздивлятися навкруги, витискаючись із щільного натовпу. Ось він. Стоїть самотньо на розі автобусної станції, цигарку крутить, хвилювання своє приховує. Підійшла. Очі знову світилися теплом. Яке це чудо.
— Привіт, — мовила першою.
— І тобі привіт. З приїздом! — відповів. — Я щойно скупився, що скажеш щодо восьминогів? — дивився хитренько.
Узо Слава вливала в себе заради цих морських ласощів, могла б і зовсім не пити, та Василіс наполягав — "Хто не п'є — той і не їсть! Восьминоги — то закуска!", так воно насправді й було. Щось на зразок того, як у барі до випивки фрукти чи горішки пропонують. Доводилося пити, та й направду поєднання узо і восьминогів було досить гармонійним, ніби одне для другого створене, щоб догодити смакам людини. Рушили до автомобіля, а далі — на набережну, до їхнього постійного та незмінного узері. Сіли на вулиці біля моря, було напрочуд тепло цієї днини і Слава, не довго думаючи, зняла верхній одяг. Ковзнула очима по мальовничій панорамі міста, що розкинулось уздовж моря й вилазило стрімкими схилами нагору, будинок за будиночком. Здавалось неймовірним те, у який спосіб будувалися на скелях людські домівки, до яких треба було добиратися довжелезними і стрімкими зовнішніми сходами. Містечко мало свій порт та затишну бухту, повну човнів і яхт. Узбережжям тягнулися численні кав'ярні, таверни та узері. Навпроти кожного узері на довгих шнурах уздовж моря
густо висіли, немов намисто, червонаві тіла восьминогів. Так їх підсушували на сонці перед тим, як засмажити. В повітрі пахло морем і смаженими морськими смаколиками, у вухах хлюпотіли хвилі, що легко билися об кам'яний бордюр, а до цих звуків доєднувались пронизливі крики чайок. З цього місця, де вони зупинялись, містечко виглядало як на долоні, і тим краєвидом можна було милуватись безкінечно, шугаючи очима вгору-вниз, від дороги, що пролягала уздовж усього міста і вела далі в глибини Мані, до Геролімена і Аерополів, до зелених вершин, що завершували місто, мов корона.
— Ну як? — спитав Василіс. — Як почуваєшся?
— Добре, чудово! — із задоволеною посмішкою відповідала дівчина. — Я знову тут.
Сиділи довгенько. Слава побила усі рекорди, випиваючи аж дві склянки узо. Та не сп'яніла, бо втиснула кілька порцій восьминогів і кальмарів, а на десерт — креветок саґанакі в томатах із фетою.
Вдома, уже під вечір, вони любилися на своєму широкому ліжку. Любилися якось особливо. Але так, певно, й любляться закохані, — щемно, солодко, ніжно... Слава кохала вперше в житті — глибоко й віддано. Всім серцем. Вона нарешті зізналася в цьому собі і йому. І ось це закохане серце билося, пульсувало, гнало гарячу кров жилами. Та пекуча кров лоскітливо неслася тілом, проходила крізь кожну шпаринку й клітинку. Здається, клітини її тіла знайшли мову й розмовляють із нею. Одна на мізинчику ноги щось шепоче, інша за вухом млосно вуркоче, третя до волосинок на руці добралася, четверта ніжно лоскоче вершини її грудей, як вітер стебла очерету... О Господи, що ж це за мова?! Нова, неземна, але така рідна. Мова Природи у ній. Все, що знала Слава дотепер під словом "любощі", було геть іншим. Навіть із Василісом раніше. Вона була закута, заціпеніла й заклякла увесь цей час. Що робить воля! Воля в собі. І треба було досягнути Афін, аби прийти до тями, аби зрозуміти, чого хоче і як, аби почати знову відчувати. Себе і життя. Кохання.
У цей підвечірок вона вперше відчула себе жінкою. Відчула і зрозуміла, що то таке — бути нею. Що то за насолода, що то за дар, що то за чудо...