Це тобі не Одеса вонюча, а Нью-Йорк…
— Задрипаний, — додав Бордоніс. — А що ти мені пропонуєш взамін?
— Такати. Так-так… Як автомат Калашникова. Так-так… А то пам’ятаєш, як тебе пан Ярослав підловив? "Ви що, дома по-московськи, прошу пана, розмовляєте?" — перекривив Кульгавий — А ти йому що?
— Я йому сказав, що ні… Українською мовою говоримо.
— А він тобі що?
— А він?! А він: "А чому ж ви по-московськи кажете "да", а не по-нашому "так"?". Пішов він у с…
— Вилазь, приїхали!
Піднялися на шістнадцятий поверх. Швейцар, дізнавшись, у яку квартиру вони йдуть, перемикнув телекамеру на шістнадцятий. Темно-синє око камери, що оглядало увесь коридор, мовчки стежило за несподіваними гостями.
— Вони що, за всіма так стежать чи тільки за нами? — запитав Бордоніс.
— За всіма незнайомими, — відповів Кульгавий. — За всіма, хто не живе у цьому хмарочосі.
— А для чого? Перевіряють, чи ми правду сказали, що піднімаємося на шістнадцятий поверх і в тридцять другу квартиру?
— Перевіряють. Якби ми тут зараз не з’явилися, він би вже поліцію викликав, — озвався Кульгавий.
Бордоніс натис на кнопку дзвінка. По той бік дверей мелодійно заграв акорд: "А-ме-рі-ка". Через "і".
— Красиво. Це з їхнього гімну?
— З їхнього… Дасть Бог, казатимеш "з нашого".
— Твої б слова, та до Бога.
— З цього хмарочоса до Бога зовсім близько.
— До землі далеко. Що він там чухається? Чи знову вмер?
— Такі не вмирають. Добре, що я йому тоді всадив одну кулю. Всадив би більше, хто б нам сьогодні допоміг… А скільки ти?
— Я? Я чотири! І всі навиліт.
— Живучий.
— Тихіше. Він он розглядає нас. Бачиш, вічко у дверях заслонилось. Узяти б шило… Штрикнути… На одне око менше було б.
Двері прочинилися. На двох ланцюжках.
— Хто?
— Ніби не бачиш… Свої, — сказав Бордоніс. — Рідні. Твої хрещені.
— Ти ці одеські штучки облиш. Зрозумів? — зашепотів Марченко, як тільки Палагнюк вийшов на кухню. — Не дратуй його. Поглянь у вікно… Пам’ятаєш, який поверх? Довго летітимеш звідси, поки приземлишся.
— А ти?
— Я тебе питаю. І з якого це часу ми на "ти"?
— З того самого… Однією ниточкою пов’язані…
Зайшов Палагнюк, поставив перед непроханими гостями попільнички.
— До тебе як звертатися, — розпочав Марченко. — Дмитро, Микола? Чи ти на всі імена реагуєш однаково?
— Після ваших хрещень мені всі імена дорогі.
— Вдячні, що не забув… А як не забув, то знаєш: "хрещених батьків" треба слухатись… І як ти вже переконався, у нас, "хрещених батьків", руки довгі…
— Я вас попередив, — підвівся Палагнюк, узяв запальничку й припалив. Жодному з них вогню не підніс. — Мене уже не треба лякати. Я ляканий… Мене цікавить одне: як мама? Хоча ви є покидьки… У вас давно немає нічого людського. Я хочу знати, як мама? І де від неї лист? Де доказ, що вона жива?
— Я тобі сказав: у неї заклякли руки. Ти її перелякав своєю мармизою, притуленою до вікна… Лікарі тут безсилі. Листа тобі привезуть… Завтра. Живого. Надиктованого на касету магнітофона. Ось телефакс. Читати по-українськи ще не розучився?
Палагнюк узяв факс. Мовчки прочитав. Віддав назад.
— Можеш добу перечекати? Чи нерви здають?..
— Куди ви мене збираєтесь переселяти?
— Поїдеш, побачиш… Візьми найнеобхідніше.
— У мене тут усе найнеобхідніше. Що мені робити?
— Чекати!
— Чого?
— Прийде товар. Приймеш. Одержиш свої бабки, і ми дамо тобі спокій. Якщо все пройде нормально, вистачить і мамочку підлікувати. Може, не доведеться давати оголошення по телевізору. Повідомлять рахунок. Усе оплатимо ми…
— Скільки благородства!
— Учимось в американців. Слово — закон… Слово джентльмена… Радянська влада сьогодні дає такі можливості. Займаємось скромним, але надійним бізнесом… Ми тепер, можна сказати, патріоти. Продаємо українські писанки, крашанки, гуцульські топірці, кептарики…
— Коли прибуває літак і куди?
— Багато знатимеш, ще більше посивієш. Мама тебе хоче бачити чорнявеньким. Збирайся!
— Для чого переїжджати? Мені тут зручно… Мене тут знають…
— А ми тобі кращу квартиру знайшли. І за наш рахунок.
— А як з цією?
— Швейцару скажеш, що виїхав назавжди. Ввічливо попрощаєшся, щедро подякуєш.
— З нашої кишені, — додав Бордоніс. — І гуд-бай!
Палагнюк якийсь час роздумував. Тер підборіддя. Відчувалося, що думки, як човники в швейній машинці: то туди, то сюди… "Не знаю, що й робити. А треба щось робити. Куди вони хочуть мене відвезти? Для чого? І чи я взагалі повернуся сюди? Чи не початок це третього і останнього хрещення? Цього разу обома "хрещеними батьками"!"
— Я так просто не поїду.
— Що означає "так просто"? — запитав Марченко.
— Де у мене гарантія, що ви мене не ліквідуєте?
— Для чого? Чому?
— Тому, що я дуже багато знаю.
— Ти нічого не знаєш. Знаємо тільки ми, Палагнюк. Тобі поклястись?
— Не смішіть… Джентльмени з великої дороги… — І Дмитро раптом погодився.
— Уже довіряєш?
— Довіряю! — мовив і почав збиратися. "Аби тільки телефон. Аби тільки телефон не висмикнули. Не обрізали. Не відключили".
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Всесвітньовідомий аеропорт імені Кеннеді не справив на капітана Дубля такого враження, як "Рейн-Майн". Зате Нью-Йорк буквально приголомшив.
— Фантастика! — вигукнув капітан, дивлячись на безперервний потік автомашин у два й три ряди. І жодного перехожого. Враження було таке, ніби тут всюди господарі — автомашини. І тільки на Манхеттені, прибувши туди десь через тридцять хвилин, він побачив натовпи людей.
Зустріли його нью-йоркські українці досить привітно. Чесно кажучи, капітан навіть і не чекав такої теплої зустрічі після київської аудієнції в пана заступника міністра закордонних справ… Чи то перебування людей на чужині по той бік Атлантики, чи то тривала відірваність від рідної домівки накладали на людей певний відбиток доброти й чемності. А може, й те, що капітан просто привіз від рідних з України кілька листів, які тут вважалися найкращими сувенірами, нагадавши про подих розбурханої весни і пахощі київських каштанів, і тихий плин древнього Дніпра-Славути… Хтось із жінок, щедро накриваючи стіл прямо тут, в українському представництві, навіть пустив сльозу.
— Що будете пити? — запитала дружина одного з дипломатів.
— Усе, — посміхнувся капітан. — Усе, що наллєте…
Вона навіть розгубилася. Потім посміхнулася до нього і тихо мовила:
— Я не спеціалістка у цих питаннях. Сама нещодавно сюди приїхала. Замовляйте…
— Віскі з содовою, — сказав капітан.
— Одну хвилинку, — вона подала віскі.
Він налив. Потім содову. Тоді взяв кілька шматочків льоду. Кинув у брунатну рідину. Пахло мускатним горіхом і ще чимось незнайомим, невловимим…
Увечері капітан і Дем’ян Демчук оселились у приватному готелі. Тут же, на Манхеттені. Готель належав, як висловився Дем’ян, до розряду найпростіших, і ці слова "до розряду" викликали у капітана дивні асоціації. Він навіть посміхнувся. Уважний Дем’ян Демчук, високий на зріст, але добре збитий брюнет з чорними, аж занадто, очима і довірливим, відкритим поглядом, помітивши посмішку, запитав:
— Щось не так, капітане?
— Все так… От тільки готель… Ну, коли ви сказали "до розряду", я мало не закінчив фразу по-своєму.
— Я розумію. До розряду парнокопитних?
— Щось приблизне…
— Не сумуйте, пане капітане. От станемо багатою державою, багатими людьми і, повірте мені, житимемо в "Хілтоні". А поки що… А поки що нам і "Блакитні ночі" на Манхеттені — розкіш. Приготувати каву?
— Якщо вам не важко, я випив би чаю…
— З лимоном? Без? Міцний, середній, світлий?
— Гарячий!
— Це вже обов’язково…
— Я все хотів запитати вас, пане Демчук…
— Так, я вас уважно слухаю, — Демчук вистрілював словами, як з пістолета. Капітану Дублю навіть здавалося, що він бачить у голубому повітрі кімнати кожне його слово, що вилітає з круглого, як дуло, рота.
— Як ви познайомилися з Палагнюком?
— Миколою Мазуром? Ми з ним земляки. Він на лікуванні тоді перебував. У Кабулі. А я в профспілках. Ми провідували наших. Інколи й чергували в палатах. З автоматами в руках. Кожний по дві години.
— Який він із себе? Що ви можете про нього сказати?
— Чесний хлопець. Чесний і сміливий. Це йому шкодило.
— Чому?
— Говорив, що думав. Казав: не потрібна нам ця війна… Протестував. Не викручувався, як інші. Не симулював. А погубив його язик. Нестриманість. Ви знаєте, що таке профспілки в Афганістані?
— Здогадуюсь.
— Так. Це все працівники кадебе.
— Ви теж працівник?
— Так. Колишній. Позаштатний. Інакше за кордон не брали. Я закінчив юридичний. Вдень працював, ночами чергував. У готелях "Інтуриста".
— Доносили?
— Доносив, капітане. Всі тоді доносили. На Мазура не доніс. Любив я його. Просто попередив. Ляпатимеш язиком — одне з двох: не вб’ють моджахеди — наші вб’ють… Убили його наші… Так говорили. Смерть загадкова. Виписали з госпіталю і одразу в "секрет". З лейтенантом Бордонісом. Альберт, здається. Темний тип із Одеси… На цигана схожий… Писався українцем. Цей Бордоніс Миколу й пришив. Дуже вже вислужувався. Хотілось йому Київ завоювати. Ну і, ще так говорили, Галю.
— А хто така Галя?
— Наречена Мазура. Він постійно носив її фото біля серця. У госпіталі карточка стояла на тумбочці… Все милувався нею… Милувався і Бордоніс. Цинічно казав: "Уб’ють тебе, Колю… Я на Галі женюсь". Микола відповідав: "Не уб’ють! Я в Бога вірую! В маму! Мене не можуть убити…" "Тут уже не одного віруючого моджахеди поклали". "А мене не вб’ють! Я відчуваю". "Що, перетягнеш кордон?!" "Ні, — казав Микола. — І кордон не перетягуватиму. От вірю, і все. Чого пристав?" І вбили. Капітан Марченко вбив. Ну, не він власноручно. Убив таки Бордоніс. Але Марченко наказав… Вони не одного нашого поклали. За язики… Все вислужувались і вислужились… Марченко став майором. Лейтенант Бордоніс — старшим. Перший того ж року у Нью-Йорк поїхав. Другий у Київ… Далі я їхньої долі не знаю… Мене перекинули до Монголії. Потім в Анголу… Заробив на дві автомашини. На дружину купив "шестірку". На себе — ГАЗ-2410. Маю квартиру. Дачу. І одного сина… Ось і вся біографія. У давніх знайомих попросився в Німеччину. Незабаром узяли.
— Також із "профспілок"?
— З "профспілок"… Я, як юрист… Ну, у мене тільки диплом юриста… А так…
— Зрозуміло… Ви б Мазура зараз упізнали?
— А чого ж… Скільки б це йому зараз стукнуло… Двадцять вісім. Десь так. Загинув він улітку 84-го. У вісімдесят п’ятому я вже в Улан-Баторі жив… Ну, звичайно…
— І ви більше про Мазура нічого не чули?
— Чув… Але я в те не вірю…
— Що ж ви чули?
— Я ж ще й у Нью-Йорку жив.