Той утік, організував таких, як сам, і став Спартаком.
Колишній раб був оточений, наче німбом, ореолом романтики, життя його вщерть було переповнене пригодами, екзотикою й усілякими несподіванками. Сучасний раб цього не хоче. Коли б йому запропонували волю, він образився б.
– А я що, гірший за вас? Чому я не можу жити так, як ви?!
Рабство він називає життям, і якщо готовий себе принести в жертву, то лише в ім'я рабства. Так модно.
Отакий сучасний раб. Сучасний раб класифікується й поділяється на такі групи: раб побуту (переважно колекціонує килими); раб звички (алкаші, затяті курці); раб пристрасті (запеклі футбольні уболівальники, картярі тощо); раб домашній, приручений (у жінки під каблуком чи коло спідниці); раб моди (носить сомбреро й штани із защіпками); раб-низькопоклонник (вештається попід готелем "Інтурист" та "Дніпро"); нарешті, раб мимоволі.
На останній групі ми й зупинимось. Вона найхарактерніша, найтиповіша. Зрештою, раби всіх інших груп починали саме з оцієї групи.
Так от: як стати рабом? Перш за все, потрібні гроші. Тільки гроші можуть зробити вас рабом. Наведу приклад. Зі свого життя.
У мого сусіда Півнєва завелися гроші. Він негайно десь (де саме, мені важко сказати) купив холодильник "Дніпро-2".
– Ти бач, – сказала того ж дня мені жінка, – в Півнєва є холодильник, а в тебе "авоська" на вікні висить.
Я зняв з ощадкнижки гроші й придбав холодильник "Дніпро-3".
– Сьогодні Півнєв дістав собі польську кухню, – якось проінформувала мене дружина. – Нам треба купити румунську. Румунська краща за польську.
Дістав. Теж не скажу, де і як.
– У Півнєвих уже є угорський гарнітур.
– Купимо собі німецький.
– Була тільки-що в Півнєвих. Які в них килими! Ти б тільки глянув. Упадеш! Очі вбирають. По 187 карбованців за штуку. Сама ціну бачила.
– Візьмем за 213, – запалився я. – Ярлики збережеш і ти.
– Ти бачив, – якось по обіді заговорила жінка, – в їхнього Зігфріда – цього йолопа – транзистор "ВЕФ-10".
– Я знаю, в кого дістати "ВЕФ-12".
– Чуєш, що діється за стіною? Крутять платівки. Придбали радіолу "Естонія-М-3".
– Я завтра виканючу "М-4".
– Півнєви купили "Електрон-1". Ну й телевізор! Назва написана золотими літерами.
– Купимо "Електрон-2".
– Але чому ми завжди тягнемось у них у хвості? Чому ти не візьмеш ініціативу в свої руки? Ти ж Орел, а не обскубаний Півнєв.
Орел – це моє прізвище. Півнєв – сусіда.
Ви берете ініціативу в свої руки. Але щиро раджу не робити цього – програєте. Не дурний сказав: послухай жінку й зроби навпаки. Проілюструю. Ви купуєте "Запорожця", Півнєв – "Москвича". Розфарбовуєте стіни квартири кипарисами. Півнєв – малює робінзонів. Ви весь час у програші.
– Послухав тебе, взяв ініціативу в свої руки, і що ж це виходить? – сердитесь ви. – Я купив чернігівське піаніно, а Півнєв – крижопільське. Нема дурних, хай перший купує Півнєв.
Деякий час вичікуєте. А час – гроші й мудрість.
– Півнєв набирається розуму, – повідомляє дружина. – На фабриці Боженка замовив стелажі.
– Купимо румунські полички.
– Півнєв дуже грамотний став, – розповідає жінка. – Тюльку на Житньому ринку продає, а книги купує. У яскраво-зелених палітурках. А вчора припер світло-бурячкові.
– Мені обіцяли світло-малинові.
– У Півнєва нижня полиця синя. Як небо.
– У нас буде зелена. Як море. З медузами.
Несподівано для вас Півнєв повів прямо-таки собачу лінію – перейшов на псів – купив західносибірську лайку. Я – степового хорта. Він – російського гончака. Я – естонського. Він – англійського крапчастого сетера. Я – ірландського, червоного. Він – пойнтера. Я – спанієля. Він – фокстер'єра гладкошерстого. Я – фокстер'єра жорсткошерстого й т. д.
Собача боротьба відбувається (запам'ятайте це) по двох лініях. Або по лінії, в кого буде найменший пес, або по лінії – в кого найбільший. Півнєв це знав і повернув круто на сто вісімдесят градусів. Придбав таксу. Я – українську вівчарку. Він – добермана-пінчера. Я – сенбернара. Раптом він перестрибнув на кімнатно-декоративні: купив тер'єра. Я – болонку.
Півнєв закукурікав. Діватись було нікуди. Я святкував перемогу. Та несподівано Півнєв приніс єнотовидного пса. Тепер звитяжив він. Десь добрий місяць усі любителі псів, кращі собаківники міста були у нього в гостях. Двері не зачинялись. Я не витримав і купив молодого шакала. Півнєв став жовтий, як гюрза. Незабаром він придбав мангусту, схрещену з собакою динго. Я – дикобраза, схрещеного з страусом ему. Півнєв – видру, схрещену з макак-резусом. Я – тхора, схрещеного з макак-лапундером. Він – павіана-сфінкса, схрещеного з голопалим геконом. Я – росомаху, схрещену з шипшиною.
Здавалось, Півнєв здався. Минув добрий місяць. Півнєв десь щез. Не знаю, куди їздив, де гасав, але, на моє щастя, він врізався в граба. (В дуба можна, так чому не можна в граба чи вільху?) Зробив із "Москвича" тульську трирядку. Але зате десь дістав австралійського качконоса, схрещеного з нашим їжаком. "Свято моє закінчилось", – подумав я. Та, на мою радість, той гібрид у Півнєва здох. Мені стало легше. У Півнєва почались неприємності. Його почала турбувати міліція, й небезпідставно. Виявляється, того качконоса він украв у зоопарку. Та тікав так, що розбив машину. Качконос був перший, що народився в неволі. Словом, Півнєву обійшовся качконіс у польську кухню, угорський гарнітур, радіолу "Естонія-М-3", телевізор "Електрон-1", "ВЕФ-10", килими по 187 карбованців за штуку та віденські крісла (я їх досі ніде не дістав, хіба що вкрав би в музеї). Груди мої розпирала радість.
Тепер я раб поза конкуренцією. Ніхто в домі не може зі мною зрівнятись. Хіба Роговий із сімнадцятої квартири. Та куди йому: гроші є, а характер… Із таким характером купувати канарок на Подолі.
Ви цікавитесь, як стати рабом? Як бачите, ніякої мудрості. У наш час рабом може стати кожен, якщо є гроші й бажання. Рабство забезпечене. На все життя.
Як завоювати серце керівника
На це простісіньке запитання відповість, мабуть, кожен. Бо кожен знає, що це робиться дуже легко. Для цього тільки назавжди слід відкинути думку: "А що про тебе подумають товариші?" Але ви належите не до таких людей. Вам не байдуже, що про вас подумають товариші. Вам хочеться, щоб про вас думали тільки добре і ваші співробітники і сам Петро Семенович. Чи можливо в цьому випадку завоювати серце свого керівника? Абсолютно можливо, якщо віднині за інструкцію свого життя ви візьмете ось цю щиросерду пораду. Користуючись моєю порадою (запам'ятайте!), вам не доведеться ніколи брати на озброєння старі атрибути примітивного лакузи: цілувати ручку дружині Петра Семеновича, виносити із заболочених озер по-собачому в зубах бекасів, чирок, крижнів та пірникоз. Випивати рештки спиртного, якщо Петро Семенович не в "формі" чи гасати з мікроінфарктом по засніженому полю й виганяти на Петра Семеновича хвостатих та косооких.
Усе це зайве. За моєю порадою ви повинні тільки критикувати свого начальника. Критикувати в очі, критикувати на зборах, під час нарад і навіть у нього дома, в сімейному колі. Критикувати суворо й жорстоко. Кому це не імпонує? Тільки після такої критики вами захоплюватимуться і Петро Семенович і ваші співробітники. Захоплюватимуться й заздритимуть, а в душі навіть почнуть мріяти про той день, коли хтось із них перейме хоч одну соту з того, що вмієте ви.
А добитися цього не так уже й важко. Головне – до кінця простудіювати мою пораду. Подаю кілька блискучих прикладів, узятих із життя.
Приклад перший."Дорогі товариші! На сьогоднішніх зборах я повинен заявити з усією серйозністю… Нехай присутній тут Петро Семенович ображається, вліпить мені догану, зрештою, звільнить з роботи… Він наш начальник, і не мені вчити його, що зі мною чинити, але критикувати його я маю право. Тут він мені рота не затулить, навіть якби й хотів. Бо ми більше терпіти не можемо. Колектив обурюється. Колектив здивований. Як ви так можете, Петре Семеновичу? Ми вас питаємо: як ви так можете? Жити в такому колективі і бути таким егоїстом?! Ви егоїст і консерватор! Мені стає боляче, коли я бачу, як на наших очах ви черствієте. До нас на завод щодня прибуває молодь. Що ж робить Петро Семенович? Думаєте, він, як великий спеціаліст, новатор виробництва, передає цій молоді свої величезні, всебічно глибокі знання й досвід? Нічого подібного. Він соромиться. Він, бачите, соромиться передавати свій багатющий досвід молоді, бо вважає себе малодосвідченим учителем.
Скромність – це чудесно. Але вона потрібна не тут. І хай віднині він мене стане ненавидіти, не подивиться і в той бік, де я стою, але нехай знає: ми сьогодні це питання вирішимо за нього. Нам, колективу, краще знати – гідний він учитель молоді чи ні. Ми всі зросли дякуючи Петру Семеновичу й не боїмося заявити: дозвольте нам розпоряджатись вашими знаннями. Ми не допустимо, щоб усе те прекрасне, що набули ви, належало тільки вам. Я кінчив, товариші!"
Приклад другий."Не знаю, як ви, дорогі товариші (таке звертання обов'язкове – ви ж завойовуєте не тільки серце керівника, а й серця своїх товаришів по роботі), але я не можу більше мовчати. Біль розтинає мої груди. І я скажу, скажу від себе, скажу від усіх. Гляньте уважно на Петра Семеновича. Подивіться, на кого він став схожий. Чи може такий керівник довго керувати нами? Не може. Не потягне. І тому я кажу відверто в очі Петру Семеновичу, щоб він сьогодні, зараз, у цю мить, поклав перед нами заяву і йшов з роботи. Негайно! Подивіться, товариші, ще раз на нашого начальника! Де ви бачили, щоб справжній керівник мав такий вигляд? Ви вже, Петре Семеновичу, самі на себе не схожі!..
В цьому винен не тільки він, дорогі товариші, а й ми з вами. Тому ми сьогодні, хоч і пізно, але кажемо: "Петре Семеновичу, хочете ви цього чи не хочете, ми вас і питати не будемо, подавайте заяву і їдьте відпочивати. Набирайтеся сили, здоров'я, енергії"".
Приклад третій: Цей приклад застосовується переважно на ювілеях, святкових вечірках і навіть дома в Петра Семеновича. Щоправда, тут є одна деталь, яку необхідно обов'язково з'ясувати перед тим, як виголошувати промову. Це немаловажна деталь: як ставиться Петро Семенович до дружини? Якщо чудесно, тоді, як кажуть, з богом.
Початок промови той самий: "Дорогі товариші! Кажуть, що в гостях, та ще й за столом, господаря не критикують.