Я був здивований, що там стояли декілька будинків сталінських часів і скидалося це на маленький острівок в урбаністичному радянському стилі п'ятдесятих років минулого століття — останньому періоді радянської урбаністики, коли ще будували щось пристойне. Мені здалося, що навіть ці декілька старих пошарпаних будинків тих часів мали якийсь шарм, але, можливо, я несвідомо шукав щось позитивне в цьому паскудному дні і бачив це там, де його і близько не було.
— Як ти знаєш, де її шукати? — запитав я.
— Я пам'ятаю будинок, в якому вона жила, — відповів Даня.
— Пройшло ж більш ніж п'ятнадцять років... — сказав я.
— Шістнадцять з половиною, — уточнив Даня.
— Думаєш, вона ще живе тут?
— А де їй ще жити? — відповів він зосереджено. — Головне, щоб ще була жива.
У мене промайнула думка, що, можливо, буде краще, якщо ми не застанемо маму Дані живою. Ми допили каву і я пішов за Данею. Він йшов трохи попереду. Через декілька хвилин він зупинився біля однієї із цих сталінок і почав дивитися на вікна першого поверху. Він знову підкурив і стояв дивився на вікна, не звертаючи уваги на мене.
— Ну пішли, — сказав він тихим спокійним голосом, докурив і викинув недопалок.
Ми зайшли в під'їзд і Даня зупинився біля першої ж квартири на першому поверсі ліворуч. Я стояв за ним. Він постукав в обшарпані старі двері. Я подумав, що ці двері і цей під'їзд у своїй недоглянутості пасують цьому будинку. Даня постукав ще раз, але сильніше і довше. Двері відчинив чоловік років п'ятдесяти, скоріше за все, але він здавався старшим. Його лице було опухлим, зморщеним і з почервоніннями — типове лице хронічного алкоголіка. Високий лоб і велике підборіддя робили його погляд ще більш грізним, але цей погляд не дуже поєднувався з худою статурою і сутулістю, які робили цей грізний погляд якимсь недолугим.
— Надя тут живе? — спитав Даня, не вітаючись.
— А хто ти такий? — спитав у відповідь чоловік.
— Її син, — відповів Даня.
— В неї немає сина, — відрізав одразу у відповідь цей чоловік і замовк, продовжуючи дивитися на Даню, але не роблячи більше жодних рухів, начебто чекаючи на наступне питання, намагаючись зрозуміти, що робити далі. Даня також не став нічого говорити у відповідь, дивлячись на нього, й начебто застиг, теж прагнучи зрозуміти, що робити. Через секунд двадцять такого мовчання чоловік почав закривати двері — і в цей момент Даня блискавично штовхнув двері всередину обома руками. Цей поштовх відкинув чоловіка, і той відступив. Змінився на лиці, воно стало агресивним. Даня зробив крок у квартиру, ще раз відштовхнувши двері, і налетів на чоловіка, змів його зі шляху і, притиснувши до стіни, вдарив тричі по обличчю правою рукою. Чоловік сів на підлогу, прикриваючи голову руками.
— Де вона? — спитав після цього Даня знову.
Чоловік, нічого не сказавши, вказав рукою на кімнату. Я пройшов за Данею в кімнату. Квартира була абсолютно занехаяною. Обдерті шпалери, ліворуч були прочинені двері на кухню, де на столі стояв брудний посуд, порожні пляшки і попільниця, повна недопалків. Ми пройшли в кімнату. Гармидер, який був там, важко описати. Це було більше схоже на смітник, ніж на кімнату, де живуть люди. Перед старою софою стояв стіл, на якому була пара порожніх пляшок і якісь недоїдки. За цим столом на софі сиділа жінка років п'ятдесяти, але зблизька вона нагадувала бабцю під сімдесят. Одягнена в якийсь старий халат, незграбно застібнутий зверху таким чином, що було видно більшу частину її грудей. Було очевидно, що вона тільки прокинулася і не розуміє, що відбувається. Волосся, сиве біля скронь, стирчало в усі сторони, а погляд розгублено блукав коло двох незнайомих чоловіків, які стояли навпроти неї. Даня підійшов до неї, нахилився просто перед її обличчям і дивився на неї, нічого не кажучи. Вона теж мала час роздивитися його обличчя. Раптом чоловік позаду щось почав кричати і вже поривався ввійти в кімнату. Даня відійшов від мами і йшов до того чоловіка. Він зупинив його, коли той якраз входив у кімнату, і ще декількома ударами по голові знову всадовив на підлогу. Сказав йому після цього, що якщо той ще раз підведеться, то він труп. Чоловік залишився знову на підлозі, продовжуючи лаятися й прикривши голову руками. Даня повернувся до мами, і було добре видно, як налякало її те, що Даня зробив. Попри всі обставини цієї ситуації, Даня здавався дуже спокійним. Він підійшов до своєї мами, знову нахилився і дивився їй в лице.
— Ти впізнала мене? — запитав він її, прикрикнувши: — Впізнала?
— Впізнала, — сказала вона зціпленими від злості губами. А потім з неї вирвалося криком: — Такий же садист, як і твій батько!
Її губи були стиснуті, лоб зморщений і все її лице кричало злістю в той момент. Вона поривалася підвестися, але Даня штовхнув її на стару софу, на якій лежали декілька брудних подушок у плямах, одна була просто без наволочки.
— Виродок! — закричала вона знову, з якоюсь тваринною несамовитістю, йому в лице: — Нащо ти прийшов, виродок? — гарчала вона.
Даня кинувся на неї, схопив її за шию і, душачи, притиснув її голову з усієї сили до однієї з подушок. Він її тримав за горло декілька секунд, з таким виразом обличчя, якого я ніколи не бачив ані в кого ні раніше, ні після цього. В цей момент я підбіг до нього, схопив його і всією масою свого тіла відтягнув в сторону. Він відпустив маму і стояв з перекошеним червоним лицем і тремтячими руками, дивився, як вона робить ковтки повітря відкашлюючись.
— Нам пора йти, — сказав я йому. — Пора йти. Не сьогодні. Все. Забудь її. Немає сенсу, — говорив я все, що завгодно, тільки б він мене почув.
— Виродок, як і твій батько! — знову закричала істерично його мама крізь кашель. Поки я заспокоював Даню, чоловік підвівся, але не наважився підійти до нас. Він продовжував лаятися, відійшовши в куток, і шукав, що можна було б узяти в руки і відбиватися чи, може, напасти з цим на нас, але, так нічого не знайшовши, залишився в кутку. Під крики, які вони обидвоє здійняли, я виштовхнув Даню з квартири. Мені здавалося, що він втратив будь-яке розуміння ситуації і, вийшовши на вулицю з під'їзду, сівши на лавочці, схопився за голову руками і просидів так зо хвилину. Потім він заплакав. Я відійшов убік. Я відчував сильне серцебиття і тремор в руках. Я хотів скоріше забратися з цього місця подалі.
Я підійшов до Дані, поплескав його по плечу і сказав, що пора їхати додому. Він нічого не відповів, а тільки кивнув ствердно головою і підвівся. Почувався він не дуже добре. Витираючи червоні очі, під одним з яких ще виднівся фінгал, він почав йти в тому напрямку, звідки ми прийшли, не чекаючи на мене. На декілька секунд не рухаючись, я завмер на місці, ще будучи в певній прострації, помахав сам собі головою і вилаявся сам до себе від всього побаченого. Даня вже відійшов на метрів десять і, не звертаючи ніякої уваги ні на що, крокував вперед, залишаючи мене позаду. Бігцем наздогнавши його, я ще раз по-дружньому поплескав його по плечу, сказав щось безглузде, в стилі, що все буде добре, і запропонував взяти таксі, скільки б воно не коштувало. Він знову нічого не відповів, а тільки кивнув ствердно головою. До автобусної зупинки ми йшли не проронивши ні слова. На ній я відразу побачив таксі і в розмові з таксистом, запитуючи, назвав неадекватно низьку ціну для такої дистанції, на що той розсміявся і сказав ціну вдвічі більшу, але все ж меншу, ніж я очікував від нього почути. Я згодився миттєво і покликав Даню, який стояв неподалік і курив, похиливши голову і не відводячи погляду від колеса якоїсь машини.
Ми їхали так само в тиші після того, як я попросив таксиста вимкнути радіо. Бачивши, з яким обличчям Даня сідав у машину, таксист вимкнув радіо без будь-яких питань і за весь час у дорозі не сказав ні слова. Поки ми їхали, в мене знову з'явився час на роздуми. Я сів зумисне на переднє сидіння біля водія, а Дані залишив увесь простір задніх сидінь.
Я не міг прийти до тями навіть не через те, що ця зустріч перетворилася на екшн замість мирної розмови, а через одне-єдине питання, яке не давало мені спокою. Як ця жінка, мати Дані, яка його виносила і народила, могла таке говорити своїй дитині, не бачивши його шістнадцять з половиною років. Я повторював подумки собі це питання знову й знову, роблячи акценти в своїй голові на словах "мама", "син", "дитина", "народила". А коли, в паузах, не обдумував повні речення з цими словами, даючи відпочинок від побаченого своїй враженій свідомості, яка начебто відключалась на деякий час і відмовлялася думати, то все одно в голові беззвучно крутилось без відповіді одне лиш слово — "як?"
З часом я якось все ж собі це пояснив, раціоналізуючи, що таке стається, радше, як виняток з правила, але все ж стається. Напевно, якби я не побачив це, то ніколи б не задумався про те, що людина може так легко забути свою дитину, або й навіть так легко її ненавидіти. Напевно, після цієї події я вперше усвідомив по-справжньому, що людина може дійти до такого повністю тваринного стану, коли розгледіти в ній щось людяне буде нелегко.
Ми приїхали додому о пів на першу дня. Даня сказав, що вип'є заспокійливі і спробує заснути. Він пішов у кімнату і не виходив до сьомої вечора. Я в цей час подзвонив Владу і розповів все, що сталося. Виявилося, що він знає, що мама Дані не померла, а на питання, чому раніше про це не говорив, він відповів, що ніхто ніколи й не питав. Це було справедливо, я ніколи не задумувався, що за автокатастрофою і осиротілістю Дані може стояти більш складна історія, а оскільки ця тема ніким не піднімалася в розмовах, то й вважав весь цей час, що батьки Дані загинули в автокатастрофі.
Даня вийшов з кімнати о сьомій вечора в одних трусах і, не сказавши ні слова, пішов в душ. Як тільки він вийшов після душу з ванної, то так само в одних лише трусах зайшов на кухню, де я дивився серіал.
— Де мій ром? — спитав він про ром, який лишився зі вчорашнього дня. Він швидко знайшов напівпорожню пляшку, яка стояла на холодильнику і, діставши ще склянку, сів за стіл біля мене.
— Як ти? — запитав я.
— В повному порядку, — сказав Даня, наповнивши склянку більш ніж на половину.
— Що плануєш робити сьогодні? — випитував я.
— Для початку доп'ю цю пляшку.