Чому вона весь час допускається помилок? Особливо тепер, коли вже ясно розуміє, що то помилка... і все одно робить її. Ніби заговорена кимось, не в силі скинути з себе чари.
— Дивись, я геть не дурний. Ти стала іншою. Все менше посмішок, менше слів. Погляд потемнів і збайдужів. Ти виглядаєш неза— доволеною життям. Ворожою до всього, що оточує тебе.
Слава розгублено і вперто мовчала. Вона не знала в цю хвилину, що відповісти. Бо й достоту не знала, що з нею. Може, вона справді нещасна? Та єдине, в чому мала певність — вона потребує цього чоловіка. Хоче його якимось незбагненним бажанням, щось цупко тримає біля нього.
Чи таке воно, кохання? Але як розповісти про це, а ще й про те, що відбувається в ній, чи вистачить слів, чи вистачить упевненості? Щось вирує у грудях, а слів тому не знаходить. До непорозумінь між ними додається туга за домом, надходить і час подумати про борги, що має повернути, а про якусь оплату за Славину роботу вони не домовлялись. Вона з ним, бо це щось само собою зрозуміле і природнє. Але окрім цього все інше — неясне і заплутане.
Василіс продовжував:
— Моя помилка, що не сказав тобі цього раніше, але ти — вільна. Була і є. Вільна йти куди завгодно й бути з ким завгодно. Я ні до чого тебе не силую. Та здалося мені, що ти зі мною зі своєї доброї волі, тому й не запропонував раніше піти від мене, — в голосі його чулося розчарування, — але зараз маєш таку можливість.
— Про що ти? — не на жарт розхвилювалася Слава. — Хіба не я говорила тобі, що хочу бути з тобою? Що мені затишно і спокійно біля тебе? Що ти подобаєшся мені, як чоловік і людина?
— Так я все це тоді зрозумів, але, може, щось змінилося з того часу і ти розчарована? Я неприємний тобі, а разом з тим і все, що зі мною пов'язане?
— Це не так. Геть не так. І я вже намагалась пояснити тобі, хто неприємний мені, та ти не чуєш і не розумієш. А може, не хочеш
— Я думав, що я тобі близький, — з докором мовив Василіс, — а виходить таки, що недостатньо близький, як тужиш за чимось, чи навіть кимось. Про борги думаєш, а не про життя наше...
Слава у відчаї зітхала й крутила головою. Знову не розуміє її, а чи то вона не вміє правильно й рівно все йому пояснити.
— Василіс, ти найближча мені людина. І не маю за ким тужити, окрім рідних. А про борги не можу не думати, бо їх віддавати потрібно. Чи ти так не думаєш? Я ж до роботи сюди їхала, а доля вирішила по-іншому. Тільки борги за мене доля не заплатить.
— Он воно що, то лише це — твоя проблема?
— Хіба цього мало? — дивувалася Слава, не розуміючи Василіса. Виглядало на те, що вони справді не розуміються між собою, не знаходять тої частоти, на котрій зможуть вірно сприймати сигнали один одного без зовнішніх чи внутрішніх перешкод.
— Ти не уявляєш, наскільки важка ситуація, — продовжувала Слава про своє, — я хочу бути з тобою, але й гроші потрібні мені, де я їх маю брати?
— Так би й одразу... Скільки? — чомусь роздратовано спитав.
Слава назвала необхідну суму, ту, що складала її борг.
— Через днів десять я дам тобі ці гроші. Ти повинна відвезти їх в Афіни?
— Так.
— Тоді й поговоримо...
Вони закрили тему, але так нічого від того не прояснилося, а якщо й прояснилося, то не в тому світлі, що треба. Тож наступні дні Славі ніби полегшало, бо хоч із чимось, здається, розібралися, з одного боку. А з іншого — про що ще хоче говорити з нею Василіс? Чому йому так складно її зрозуміти? А чи, може, вона й справді дивна та незрозуміла. Тільки біда, що саму себе вона не бачить. Саму себе судити важко. Аби зробити це, потрібно розібратися в собі. А Славі це було нелегко, ще й як нелегко.
Всі десять днів їхні стосунки були прохолодними й стриманими. Цього разу віддалятися почав Василіс, ставав холоднішим та мовчазнішим. Звертав уваги на її поведінку теж мало, ніби йому байдуже
— є вона поряд а чи ні. Сиділа собі біля пічки вечорами геть одна, чужа, забута, нікому не потрібна. Навіть склянки мити не кликав. Не знала, як розтопити цей льодовик, що насунув на них, не знала, як поводитись. Виявляється, вона геть недосвідчена жінка. Не вміє поводити себе з чоловіками. Та звідки їй те вміти? Хіба мала коли— небудь суттєві стосунки? Все що було — швидкоплинні, наївні, невиз— рілі спроби з ровесниками, де вона заправляла, як хотіла.
Зі старшими чоловіками завжди почувалась невпевнено, тому й уникала їх. Не могла, коли її "ведуть", хотіла "вести" сама, а як вправно "вести" важку чоловічу колісницю ще не знала, тож і віжки з рук випадали. Ось і з Василісом те ж саме. Підсвідомо вона боїться, але й страшенно його потребує.
Тягне до зрілого чоловіка. Її, дурне, недосвідчене дівча. І ось цей чоловік — сильний, незалежний, таємний та заплутаний, як лабіринт, з якого не хочеться вибиратися, цей чоловік, що не так давно дивився на неї ніжно і тепло. Ще не так давно...
Бо де вже то ділося?! Де вона схибила? Чужими стають із дня на день, далекими.
На десятий день Василіс, як і обіцяв, повернувшись із міста, вийняв з кишені гроші й почав рахувати.
— Тут вистачить повернути борг, вистачить на дорогу й на перші дні твого перебування в Афінах.
Замовк. Обличчя його було темним і непорушним, ніби одягнув металеву маску, неживу, жаску. Це насторожило Славу.
— Що ти маєш на увазі — "на перші дні"? — спитала тихо.
— Доки влаштуєшся та знайдеш роботу. Тільки дивись, не вляпайся знову в щось липке, бо вдруге такого як я може не знайтися.
— Ти женеш мене? — вже пересохлими губами питала. Сльози закрутилися в очах і земля попливла під ногами.
— Це не зовсім так. Але щось не те поміж нами, хіба не розумієш? Щось зламалося. Я люблю тебе, але ти чужа. Далека, вічно далека! Ти весь час не тут, я так не можу.
— Мені теж нелегко всі ці дні, — ковтала гіркі сльози, — ти такий, що боюся підступитись... Не знаю, як бути, що робити, — здавалось, ось-ось розридається, але соромилась своїх емоцій.
— То все, що ти відчуваєш до мене лише страх?
Василіс дивився на неї, не знімаючи металевої маски, а Славине серце рвалося. Вона втрачає те, що виявилось надто дорогим для неї. І чомусь не може сказати про це. Не може видавити з себе одну просту, вірну й рятівну фразу — "Я теж люблю тебе, до безтями люблю!", бо це єдине, що хоче почути від неї Василіс. Та вона мовчить, уперто мовчить, ковтаючи сльози. Він продовжив, ніби намагаючись дати їй підказку:
— Я не відчуваю чогось іншого. Ти не показуєш чогось іншого. Ти вся в собі. Може й краще, коли поїдеш а Афіни, розберешся в собі та вибереш, що для тебе важливо. Що хочеш і кого: мене, грошей чи щось інше.
— Он воно що, гроші! — тут Славу прорвало.
— Так. Бо ж від ваших людей тільки й чую — "работа і дєньгі"
— мовив роздратовано й глузливо ці два слова російською, — більше вам нічого й не треба!
— Чому думаєш так? Не всі одинакові, навіть якщо чуєш від них одне й те ж саме. Всі економічні емігранти, розумієш? Якби не та потреба, матеріальна, нашого й духу тут не було б! Більшість тут із боргами, як і я, а ще вдома голодні роти чекають! Про що думати маємо? Про заробіток, аби вижити. Собі і їм. Ми — для когось тут, це ти розумієш? Бо для чого ще, як думаєш? — стала на захист земляків і себе, навіть не розуміючи, як то у неї виходило. Емоції, образа, непорозуміння. Все це виливалося потоком слів. — Не розумієш, бо не знаєш, — продовжувала, — а за "не знаю" і не карають. Краще аби й не знав, що то таке — їхати зі своєї хати за довгим карбованцем у чужі краї, де тебе обдурять, використають, а потім
— викинуть, як ганчірку, і де знайдеш правду? Бо нас і не кликав сюди ніхто, й це правда. Та мені пощастило, я знайшла тебе і правду в твоїх очах, тепло в них. Холодні вони тепер... Я поїду в Афіни, що мені залишається. Та не все так, як ти думаєш.
Слава замокла. Мовчав і Василіс. Невдовзі сказав тихо, але впевнено:
— Я не жену тебе. Але поїдь, побудь одна, розберися в собі, подумай... Мій дім відкритий для тебе. Завжди.
На цьому й зійшлися. Зранку наступного дня Слава автобусом їхала в Афіни, подзвонивши звечора Олесі.
Олеся чекала в домовленому місці. Це місце знаходилось поблизу площі Омонії, біля церкви святого Константина. Тут збиралися українці та інші емігранти. Слава стояла на тротуарі посеред гамірного натовпу і шукала очима Олесю, ковзаючи по лицях і головах людей. Побачила. Та про щось швидко й напружено розмовляла, оточена купкою жінок. В кожної з них на обличчі була турбота й тривога, низка запитань, нанизана, як намисто, переплетене в голові, яке кожна хотіла подарувати Олесі з надією, що лишень вона зможе його розплутати. Мета такого подарунку була єдиною — добре оплачувана робота.
Слава підійшла ближче й привіталася. Олеся кинула на неї швидкий погляд, все у неї швидке. Випалила:
— Почекай хвильку, Славочко, я зараз.
Слава стала осторонь, сподіваючись, що те чекання буде справді хвильку, бо не хотілося ні розмовляти, ні слухати біди й турботи кожного. Все, що хотіла — повернути Олесі борг та визначитись, що має робити далі. Хоча, що тут визначатись. Вона знає, де її місце. Вона хоче до нього. Всю дорогу, з кожним метром, що віддаляв її від Василіса, переконувалася в тому, що нема куди їй їхати, нема місця, куди хотілося б більше, ніж те, що полишала за плечима. З кожним кілометром від її серця відривався шматочок, хапався за дорогу й силувався повернути назад, догнати попередній шматочок і разом покотитися в Василісів маслиново-помаранчевий рай. І ось тут, в Афінах, в її грудях вже не залишилось і граминки від того серця. Там була важка, невимовна порожнеча. Треба було заповнити її життям, заповнитти радістю, повернути в неї серце, а для цього потрібно повернутися назад. Бо куди б уже не їхала і не йшла, гаряче й палке її серце буде залишатися там доброю волею, не приковане ланцюгами. Бо так йому добре, бо так того хоче. Навіть якщо для тіла, чи то пак для розуму, все те й може здатися неволею, то серцю до того нема ніякого діла. Воно диктує свою волю, навіть коли та веде в неволю.
— Як ся маєш, Славочко? — почула швидке лепетіння Олесі.
— Добре. Де розрахуємось? — спитала одразу, бо, здається, позбудеться цього тягаря й разом з ним — цього місця й міста.
— Відійдемо трошки.
тіла б спитати вас дещо, — звернулася до Олесі на ходу.
, о таке?
— Якийсь недорогий готель, але не геть діру, можете порадити?
— А ти що, не повертаєшся назад? — перепитала здивовано.
— Повертаюся, але маю деякі справи в Афінах, а сьогодні вже не встигаю, тож треба десь переночувати.
— А той, що жили, як приїхали, не підійшов би?
— Чому ні?..