– починаєте несміливо ви.
– Він гадав, – починає аж надто агресивно настроєна половина. – Він думав... Індик теж думав...
– Я не казав, що думав... – захищаєтесь ви.
– Він не казав! Але ж думав?
– Звідки? Двадцять років живу з тобою, уже не один пуд солі...
– До речі, сіль ти взяв?..
– А чому сіль повинен був брати я?
– Досить, – втручається хтось із ваших нащадків, – ви хоч тут, на природі, не лайтесь. Приїдете додому... То вже там...
– А й справді, – переноситесь ви на природу, – давай хоч тут відпочинемо. – Ви присідаєте на старий пеньок. Піднімаєте очі до неба і бачите, як по колишньому голубому небу – тепер попелястосірому і холодному ще сіріші й холодніші снують хмари.
– Ось і вір після цього прогнозу!
– Так то ж прогноз для Києва.
– "Для Києва", – передражнюєте ви. – Все для Києва. Нема того, щоб і для тих, хто збирається на дачу, передавати.
З-під кущів повіяло чимось холодним і вологим. Вітер, що тиждень лежав у тіні, мовби вичікував, щоб виповзти із тієї вологості саме в п'ятницю під вечір і саме тоді, коли ви уже роззулися і зібралися босими ногами збити вечірню теплу росу (кажуть, від ревматизму допомагає), лизнув ваші п'яти холодним язиком і піднявся трохи вище. Верховій, наче по команді, зашумів у цю мить у кронах дерев.
– Ще один прокинувся, – зі злістю кидаєте ви і, звертаючись до дружини, питаєте: – А ти хоч щось тепле прихопила з собою?
– Я? – кладе вона собі кулаки на те місце, яке двадцять років тому називалося осиною талією. – Ти ж на мене обов'язки кулінара поклав!
– Та я не за себе, я за дітей турбуюся.
– Він за дітей турбується, а коли я казала – візьми теплу ковдру, що ти про себе сказав? Що ти не осел. Чи не так?
– Так, – уточнюєте ви. – Я сказав, що не ішак перти на своїх плечах у розпал літа теплі ковдри. Не перекручуй, будь ласка...
Сутеніє. Хмари уже вишикувалися у свої небесні ескадрони і тільки чекають сигналу. Зевс, чи хто там уже в них на сьогодні командує, не примусив себе довго чекати. Натис там на щось, і тільки в очах зблиснуло. Ніби вогненними ножицями хтось розпоров навпіл небо – і почалося!
– От і надихалися! Сусіди не дурні. Ніхто з них, бач, не приїхав. Тільки ми з тобою. "На дачу, подихати свіжим повітрям!" Відтепер ти мене бачитимеш на цій дачі!
Ви намагаєтесь увімкнути світло, але дружина раптом хапає вас за зап'ястя.
– Цього ще бракувало! Тільки при свічці! Електросвітло притягує грім! Тільки через мій труп! У мене двоє дітей!
– У неї двоє дітей! А у мене? – перепитуєте ви.
– Скільки у тебе – я не знаю. І знати не хочу. Не вмикай світла. Коли б у тебе було двоє, то ти б ними дорожив...
– Ну, знаєш!
– Я все знаю... Не будемо у такі хвилини про це... Давай посидимо у темряві, помовчимо. Хоч тут помовчимо.
– А де свічка?
Звичайно, цього питання вам не слід було ставити, якщо дружина пропонує посидіти в темряві. Але ви його уже поставили і відчули, як раптом грім і блискавки над вашою головою подвоїлись.
Затуливши вуха руками, ви мовчки залазите під ковдру. Але саме в той час, коли почали зігріватися, виявляється, що ваші бісові діти разом спати не можуть, бо, бачте, вони до цього дому не звикли, – дай їм кожному по ковдрі.
Ви накриваєтесь простирадлом. У небі поступово затихає канонада, але в цей час з'являються, як штурмовики, і починають гудіти над вашим вухом найпротивніші істоти, що, як на ваш погляд, створила природа і поселила на дачах.
– "Месершміти"[7], – кажете ви, ляпаючи себе то по одному, то по іншому місцю.
– Які ще там "месершміти"? – прокидається ваша дружина.
– Комарі!
– О господи! Ти не можеш висловитися по-людськи, А я вже подумала бозна-що! Спи.
– Але я не можу заснути, коли вони опускаються мені прямо на обличчя. Увімкни світло, я їх повбиваю.
– Ніякого світла. Хай краще ці "месершміти", ніж грім і блискавка у мене над головою.
Ви накриваєтеся з головою, але чуєте, що з-під подушки виповзає щось живе і холодне і пробує залізти у ваше вухо. Водночас зі стелі падає щось важке і теж починає рухатися по вас. Потім якась чортівня пікірує вам прямо у перенісся...
– Чорт забирай, – кажете ви, – якого я біса приїхав у таку погоду на цю дачу!
Як тільки темніє, вони усі, наче змовилися, вилізають зі своїх схованок, розмірковуєте ви. Що в них за очі? Кожний третій з них – граф Монте-Крісто.
– О господи, Ще один! – вигукуєте ви, підводитеся і лупите себе по потилиці. – Я більше не можу, – і прямуєте до виходу.
– Ти куди? – стривожено і водночас застережливо-наказово гримає на вас дружина. Отже, вона не спить. – Не здумай вмикати світло.
– Я надвір!
– Можеш потерпіти. Не маленький!
– Я курити хочу!
– З якого часу ти почав курити?
Виходите надвір. Місяць висипав на нічному небі зорі і усміхається їм так, ніби в цьому світі нічого не трапилося. Ніби нема комарів, ударів у перенісся і нічних повзань по спині. Вас аж злість бере. У нього там, на небі, чисто і спокійно.
Місяцеві раптом стає соромно. Він ховається за вершечок груші.
– Доктор Люціус, – кажете ви. – Гарна груша.
Місяць тим часом прокрався і заховався у верхів'ї черешні.
– Михайло Громовий, – повторюєте ви, називаючи так черешню. – І цю сам садив. І Люціуса, і Громового! Цікаво, чого ж вони так рідко родять?
"Месершміти" в'ються навколо вас. Мабуть, завтра чудова погода буде. Але кому вона у понеділок потрібна? Босим ногам стає холодно. То тут, то там на них вискакують сверблячі пухирці від комариних укусів.
По Дніпру-Славутичу, немов зірвалися з прив'язі, мчать "мустанги". "Мустангами" ви називаєте рибалок на моторних човнах, які своїми потужними двигунами розривають тишу і, як божевільні, мчать із ночі назустріч світанку.
"Повітря свіже! Повітря прохолодне!" – розмірковуєте вголос ви, намагаючись вдихнути його собі в легені хоч однією ніздрею. Другу уже заклало. Відчуваєте, що трохи починає боліти в попереку, висипає щось на губі.
– Герпіус, – по-вченому називаєте ви. – Як тільки простуджусь, обов'язково проклятий герпіус тут як тут.
Засинаєте ви лише під ранок. І тільки входите у смак, як вас штовхає дружина.
– Ти глянь, він спить! Боже, як він спить! А вночі щось дитину покусало. Подивись, як у нього спухла верхня губа. Ти тільки подивись...
Ви розплющуєте очі і бачите, що над вами схилилась і нахабно торсає за плечі якась розпатлана жінка з одним оком. Друге закриває здоровезний пухир.
– Що ти на мене витріщився? – подає голос жінка. – Вперше бачиш?
– Вперше, – чесно зізнаєтеся ви. – Я тебе ніколи ще такою не бачив.
– Вперше, кажеш? А коли ти мене раніше міг бачити? Коли я ледь світ спочатку мчу на базар, потім по магазинах, тоді вам готую снідати, а ти ще в цей час хропеш? Коли ти мене такою міг бачити?!
– Ніколи, – кладете ви руку на серце і дивитесь на сина, який тепер, з опухлою губою, став як дві краплі води схожий на вашого сусіда, якого ви називаєте губошльопом...
Під вечір ви збираєтесь додому. У вас усе болить. Поперек болить, голова болить, руки болять, груди болять, губи болять, очі болять!
Господи, думаєте ви. Швидше б на роботу! Швидше б до теплого ліжка без "месершмітів", без стоніжок і мокриць, гусениць і мурашок та сотні (якщо не тисячі), Бог зна, ще іншої тварі, що літає, повзає, смокче, кусається і падає саме тоді, коли ви, повернувшись на спину, починаєте похропувати.
І все ж, зустрічаючи знайомих, ви кажете:
– Як, ви досі не завели дачі? Ну що ви! Дача – це чудово! Дача – це відпочинок! Дача – це море озону! Океан зелені і всесвіт над вами! Дача облагороджує! Дача нас робить земнішими, і, головне, не забувайте: дача – це здоров'я! – Отак кажете ви у понеділок уранці, з перев'язаним оком і пофарбованою зеленкою губою у коридорі поліклініки, мріючи, щоб лікар хоч на три дні виписав бюлетень.
Після кожного вихідного дня дача вам дає право на такий відпочинок. Принаймні ви думаєте саме так. І не інакше.
Дитинство
Дитинство моє минало на селі. Ото коли вже сусіди були твердо переконані, що з мене виросте злодій, а мати казала: "Якийсь бусурман росте", то купили мені козу Маньку (для мого "виховання", розуміється).
– Як буде пасти, то може людиною стане, а то росте чортзна-що.
Пас я вранці у лісосмузі. У нас тоді була лісосмуга (тепер нема, кози поїли), а в обід приганяв додому. Сідав за стіл, а мати брала за вуха й питала:
– Знову по яблука лазив, а Манька сама була?
– Не лазив, їй-богу, не лазив. Вчора ще був, а сьогодні не встиг.
– Їж. Після обіду я тобі покажу садок.
– Не буду їсти. Чого за вуха тягнете?
– Їж, кажу, сухота суха. Бач яке сухе, цілими днями ганяє ще й не їсть! Їж, щоб тебе роздуло!
Я їв, але мене не "дуло". А коли вже набридало ложкою у мисці копирсатися, то казав:
– Наївся, борщу не хочу.
– І коли вже я тебе навчу спершу борщ їсти, а тоді вторе?
"Вторе" щезало з тарілки, а Манька подавала сигнал: я вискакував на горище, з-під сіна набирав яблук і біг з Манькою до річки. Після обіду я пас її коло річки. Там все-таки капуста, помідори, огірки. Я любив помідори й огірки, а Манька – капусту свіжу, в головках.
– Маню, сьогодні в город не залазь. Пасись ось тут, а я трохи покупаюсь, а потім і додому побіжимо.
Манька хитала борідкою і йшла собі, скубаючи траву, а я скидав штанці і плигав з трампліна в Сниводу. Купався довго. Потім приходили хлопці, і ми пірнали. Найкраще пірнав Мишко "Сокира" (у нього була така голова гостра).
– Гей, хлопці? Чия це коза?
– Моя, ащо?
– Ах ти шибенику! Знову на капусту пустив. Вилазь!
– Не вилізу, будете бити.
– Не буду, вилазь.
– А забожіться.
– Їй-богу.
– Дайте слово честі!
– Слово честі, не буду, вилазь!
– А як вдарите?
– Вилазь, кажу, а то я сам зараз до тебе доберусь.
– Добирайтесь, а я без штанів у село, а ви?
– Вилазь, а то одежу заберу.
– Беріть, то не моя, то Мишкова. Правда, Мишку? О, бачте, він плаче. А в нього є брат вищий за вас. Спробуйте, заберіть!
Мишко в цей час плакав і хлипав: "Братові скажу-у".
У Мишка брата не було, то він брехав.
– Ну що ж, я козу заберу.
– Дядьку, вилазю. А бити не будете?
І знову те саме. Дядько божиться, я вилажу, він бере мене міцно за руку.
– Але ви дали слово честі, дядьку, слово – закон.
– Я тобі дам закон, я тобі дам закон – козу в капусту пускати!
– Це ж вона сама.