— сказав я, діставши овочі для супу і поклавши їх на кухонний стіл. Даня закінчив їсти свій салат, підійшов до холодильника, дістав пляшку пепсі і сів за стіл далі пити ром.
— Думаєш, я знаю? Просто лежав вчора перед сном і думав. Я так завжди думаю, коли тверезий.
— Ти ж вчора був не тверезий, — зауважив я.
— Значить, я так завжди думаю, коли не тверезий, — засміявся він. — Я хотів сказати, що коли на тебе ричить амурський тигр, то нерозумно робити вигляд, начебто все нормально.
— А я подумав, що ти хотів сказати: якщо дівчину, одягнену, як повія, зґвалтував маніяк, то в цьому є і її вина, — додав я.
— Може, й немає, але кому від цього легше, — відповів Даня.
— Добре, тепер розумію зв'язок у твоїх алегоріях, але з вітром й бурею це все ж якось не в'яжеться, — подумав я вголос.
— Чому? — запитав Даня. — Все в'яжеться. Ігнорування зла теж є злом. Хто годує себе із дня в день ігноруванням реальності, того використають. Хто годує свою інфантильність, той робить все, щоб стати жертвою монстра. Якщо якийсь дурень готовий вручити свою долю в руки пройдисвіта, то нехай не дивується, що той пройдисвіт приведе його рано чи пізно просто в лапи звіра — і той з радістю з'їсть і цього дурня, і самого пройдисвіта, який його привів. Хто посіє пройдисвіта, той отримає монстра. Тому я тепер серйозно вважаю, що Росія може напасти.
— Може, ти й правий, — сказав я, закінчивши з нарізанням овочів. — Але я все одно не розумію, як можна зв'язати в себе в голові це прислів'я, твої пригоди в тому підвалі і прийти до таких висновків.
— Я теж не розумію, — промовив Даня. Після цього він одним великим ковтком допив усе, що в нього залишалося в склянці.
— Все ж, якщо війна почнеться, то, як думаєш, закінчиться швидко? — запитав я.
— Я мало що знаю про нашу армію і про армію Росії, але схоже, що довго війна тривати не може, — сказав Даня. — Але одне я знаю точно, що якщо і почнеться війна, то ми проснемося в геть іншому світі і вже ніколи не повернемося в цей свій світ, який в нас є зараз.
Мені захотілося випити, але я відмовився від цієї думки. Даня продовжував пити.
— А якщо ж якимсь чином війна буде довгою? — запитав я.
— Не знаю, але якщо думати логічно, то чим довше йде війна, тим болючіше буде після неї, — відповів Даня. А потім додав: — Якщо ми залишимося в живих.
— Я не військовий і не збираюся воювати, — сказав я.
— Я теж, — сказав Даня. — Тим більше, з таким президентом.
— Може, досить уже в усьому винити Зеленського, — сказав я.
— Я його не виню, він в мене всього-на-всього викликає відчуття безвиході і неприязні. А звинувачую я тих, хто за нього проголосував, — пояснив Даня.
— Добре, нехай, — відрізав я. — За десять років я від тебе тільки й чую, які люди придурки і як влада хоче нас обдурити, тому нічого нового.
— І коли я був не правий? — запитав з посмішкою Даня, додавши іронічно: — Але за ці десять років вперше, якщо я нічого не забуваю, на кордон прийшли двісті тисяч російських вояк і стоять там вже місяць, а всі роблять вигляд, що нічого не відбувається.
— Це правда, — погодився я. — Мені сьогодні ще й написала Марго. Запропонувала зустрітися ще раз перед її вильотом в Дубаї... — додав я після деякої паузи.
— Я тут саме подумав, — сказав Даня з паузою. — Можливо, вона тобі Богом була послана не для того, щоб ти перестав нарешті вірить у казки про чисту любов без меркантильності і вигоди, а для того, щоб дати тобі знак перед катастрофою, яка змінить наш із тобою світ назавжди і ти ще встиг би щось зробити перед цим.
— Що? — спитав я.
— Я не Бог, я не знаю, — відповів Даня. — То що хотіла Марго? Щоб ти її в аеропорт провів?
— Звідки ти знаєш? — запитав я.
— Вона ще гірша, ніж я думав, — сказав, засміявшись, Даня. — Я сказав перше, що прийшло в голову, але смішно, що це і є правда. Коли вона вилітає?
— В понеділок. Ввечері.
— Ідеальний день, щоб з'їздити в Бориспіль і подивитися на щасливих людей, які поїдуть подорожувати, а потім, гарно подивившись на них, повернутися на цей жахливий район у цю жахливу квартиру, — сказав уже достатньо сп'янілий Даня.
— Де мене чекатимеш ти. Ось це дійсно жахливо, — відповів я, підійшовши до плити подивитися на суп.
— Коли вже буде готовий суп?
— Недовго ще... — відказав я.
13.02.22
Згадую цей день і мені здається, я врятував Даню від того, що він би не зміг собі простити ніколи. Це була неділя, я прокинувся о дев'ятій ранку і зайшов на кухню. Я був здивований, що Даня вже не спить, а сидить за столом на кухні на тому ж місці, де сидів вчора ввечері, але тепер перед ним стояв не ром, а чашка з чаєм. Він подивився на мене, коли я зайшов, але не відповів на привітання, перевів погляд знову на чашку, яку він повільно повертав правою рукою спочатку в один бік, а потім в інший.
— Твій фінгал вже майже пройшов, — сказав я йому. Хотів додати до цього, що заживає на ньому все, як на собаці, але, побачивши, що від Дані немає ніякої реакції на мої слова, не став це говорити. Він мовчки сидів і далі крутив чашку в руці то в одну, то в іншу сторону. Даня над чимось роздумував. Я почав варити собі каву.
— Ти поїдеш зі мною у Васильків? — запитав він.
— Що ти забувся там? — запитав я.
— Я хочу побачити маму.
Після цього я мовчав деякий час. Я не знав, що мама Дані жива. Він ніколи про неї не згадував, а всі, знаючи, що він сирота, думали, що його батьки померли. Я не одразу зрозумів, у чому річ, тому сказав слова, які крутилися в мене в голові.
— Я думав, що її немає.
— Її немає, — відповів Даня.
— Вона жива? — спитав я.
— Не впевнений, — відповів він.
— Я думав, що вона померла... — промовив я.
— Ти це вже говорив, — сказав Даня, так само дивлячись на чашку, яку далі крутив у руках. — Її позбавили батьківських прав.
— За що? — вирвалося в мене.
— Якщо ти її побачиш, то зрозумієш. Якщо вона ще жива.
Я згодився поїхати з ним. Вирішили, що краще їхати на таксі до ВДНХ, а звідти автобусом. Раніше я ще ні разу не бував у Василькові. Мені здалося, ми їхали довше, ніж це було насправді. Ми не розмовляли в дорозі, тому в мене був час на роздуми. Я думав, як можна при живій матері не захотіти її побачити всі ці роки. Я думав спитати, чи Даня не зустрічався з нею, але не став, будучи впевненим, що він все-таки не зустрічався з нею. Мені захотілося зателефонувати до своєї мами і поговорити з нею, як тільки ми повернемося з Василькова. Що могло чекати у Василькові, я уявити не міг, так само, як і не міг уявити, що Даня міг би сказати своїй мамі, коли зустріне її. А якщо вона вже не жива, то що він робитиме? Мені захотілося, щоб ця поїздка завершилася безрезультатно. Щоб ми просто нікого не знайшли і нічого не дізналися. Щоб ми повернулися і все йшло так, як раніше. Я розумів, що якщо Даня знайде маму, то хай як би це закінчилося, це таки не закінчиться для нього без наслідків. Хоча якщо він її не знайде, то хто сказав, що він зможе просто жити далі. Як би не склалося, Даня вже не мав квитка в минуле, де якимсь чином зміг би викреслити зі свого життя людину, завдяки якій з'явився на цей світ. Навіть якщо ми не знайшли б його маму, то він би поїхав знову її шукати. Він вже прийняв це рішення для себе, і це рішення його б не відпустило.
Я знав, що він прожив п'ять років в Іспанії, як сирота в програмі з обміну. Пенсіонери з Аліканте взяли до себе дитину з притулку, в якому Даня провів менше ніж пів року. Я все життя думав, що його батьки померли в автокатастрофі, але виявилося, що тільки батько. Мати його покинула раніше, і після того, як батько загинув, то Даня ще деякий час жив з матір'ю, але дуже швидко її позбавили батьківських прав. Чому? Я не знаю й досі, але після цієї поїздки до Василькова можна про дещо здогадатися. Після повернення з Іспанії, вже студентом він ні разу не захотів до неї поїхати. Минуло понад шістнадцять років, коли Даня вирішив знову побачити маму. Що сталося з ним і чому для нього це стало важливо, можна тільки здогадуватися, але, можливо, ми не можемо іноді рухатися далі, якщо не дамо собі відповіді на деякі питання. На яке питання хотів отримувати він відповідь? Я не зрозумів і надіюся, що ніколи в своєму житті не зможу зрозуміти. Але в той день в мене з'явилася якась неймовірно велика повага до нього, яка не покидала мене вже ніколи.
Ми їхали по Одеській трасі. Почав йти мокрий сніг, який одразу танув, долітаючи до землі. Автобус був наполовину заповнений. Якась жінка говорила по телефону за нами. Я прислухався.
— Він зробив ще одне татуювання на руці на видному місці. Який з нього буде юрист, якщо всі його руки в татуюваннях? — говорила вона. — Я відчуваю, що до спини ці п'ять років навчання. Отримає диплом в цьому році, повернеться з Харкова і піде працювати до батька. Ні-ні, вже в цьому році закінчує. Так, швидко пройшли, але якби ж була користь від цього навчання, — незадоволено розповідала жінка комусь, можливо, давній знайомій чи далекій родичці, подумав я. — Так навіть вчора ми поговорили о восьмій вечора, потім я передзвонила через годину, і вже він не відповів і до цього часу не передзвонив, нічого не відписав. Нічого. Він же там в Харкові зустрічається з якоюсь Аліною з Охтирки, чи з-під Охтирки вона родом. То тепер мама більше не треба. Як довго? Та й року ще не пройшло. Не знаю навіть, як буде тепер. Якщо ти хочеш шукати роботу, то краще шукати в Києві, але із-за цієї Аліни ще, дивись, залишиться в Харкові. Ой, я не знаю, як буде, я не знаю. Нехай ще знайде роботу, але я вже сказала, що як тільки отримає диплом — ніяких більше грошей. Кришу над головою ми йому дамо, покормимо, але якщо хоче залишатися там, то нехай сам себе і забезпечує, значить, — констатувала суворим голосом жінка. — Так, так, мені вже теж скоро виходити. Так, привіт теж чоловікові від нас. Пока-пока, — вона поклала слухавку, важко зітхнувши і сказавши сама до себе пару слів пошепки, які я вже не розчув.
Ми заїхали у Васильків. Проїхали військову частину і вийшли на наступній зупинці. Як я потім дізнався, це було військове містечко колись, ще в радянські часи. Тепер всі ці будинки приватизовані. Даня запропонував випити кави. Ми взяли каву біля автобусної зупинки в одному з кіосків і пройшли недалеко в найближчий з дворів.