Невже все реальне? А може, вона знову подорожує сновидіннями своєї підсвідомості, тільки нарешті надибала приємний сюжет? І не хоче втратити, не хоче випустити з рук цей сон, не хоче кінця йому. Тільки б не прокинутись, Тільки б залишитись тут назавжди. Не треба ранку, бо що може бути зранку?..
Зранку починався новий день — з гарячого цілунку її принца. Його карі очі дивились в її голубі.
— Доброго ранку, — прошепотів.
— Доброго, — відповіла.
Добрий, тихий і сонячний. Слава починала нове життя.
* * *
Зима в Греції — то сезон маслин. А ще — цитрусових, буйних трав і різноманітних польових квітів. Разом з ними в цю пору грецька земля дає багато овочів — бурячок, моркву, капусту, спіначі, цибулю, часник, — все те, що в Україні влітку. І не все, бо в Греції, особливо на Півдні, сільськогосподарський сезон ділиться на два, — зимовий і літній. Те, що родить зимою, не може рости влітку й навпаки. Справа, звісно, в кліматі, в кількості тепла і дощів в ту чи іншу пору. Тож на літо залишались помідори, огірки, перець, кабачки, баклажани, квасоля, все те, що набиралось кольорів, насичених та яскравих.
У Василісових гаях було кілька видів маслин. Велика їх кількість належала до олійних сортів, а менша — до тих, що йшли на засіл чи консервацію. Уже й зібрав чимало. Працювали удвох із матір'ю. Та була старенька й суха, як гілка вербова, здається, торкнешся її — й зламається. Та в дійсності — стійка, міцна, енергійна, витривала. Звідки сили беруться в отому тільці?! Цікаво, скільки то вже їй літ, хіба під восьмий десяток. З лиця Василіс скидався на матір – глибоко посаджені очі, орлиний ніс, тонкі губи. Так само худорлявий і тонкий, але міцний, брав в обійми повний мішок з маслинами й викидав на причеп свого тракторця, ніби то був не мішок, а перина. Ці двоє жилавих людей не цуралися праці. А Василіса ще й вечірня зміна чекає. І там сили потрібні, хороший настрій, воля, аби не заснути находу після трудового дня.
Мати Василева лиш усміхалася до Слави порожнім беззубим ротом, а в очах іскорки — веселі, добрі. Поділилася ними з сином. Вона готувала обід, котрий переносили на вечерю, коли закінчували роботу. Бо що ж то за робота з повним шлунком. Потім — трохи сну і вперед, у ніч.
Зима, а зимою не назвеш. Слава, в майці з короткими рукавами, що їй подарував Василіс для роботи, обережно вилазила високою драбиною, зупиняючись десь на передостанній сходинці, й тягнулась руками до гілок, повних дрібних маслин. Зчесувала їх невеличким жовтим гребінцем із великими й не дуже густими зубцями. Зчесувала обережно, як мати доньку, так вчив Василіс, аби не пошкодити гілки. Ці гілки залишаться на дереві до наступного року, бо інші, важкі від урожаю, уже зрізані лежать під деревом на покривалах, якими обтягували дерево з обох боків. Ці гілки раніше оббивали вручну палицями, що й робила за звичкою стара мати, а Василіс усе гримав на неї, щоб облишила зайву роботу, бо всі гілки вже пропускаються через певний механізм, на котрий розжився недавно, — за його допомогою оббиваються плоди.
Слава потягнула гребінцем по віттю, й маслини посипалися, як град, на блискуче покривало. Сонце пекло, хоч і подорожувало вже по схилу неба, повертаючись в його бік, доводилося мружити очі. А обличчю так мило під його променями, та ненадовго, бо припікає. Та літо це, — літо, а не зима! А яке ж тоді літнє літо?
Десь біля першої години пополудню Слава робила ще одну каву, смажила яйця, викладала на тарілку овечий сир, маслини, щедро политі олією, різала пахучий білий хліб, що Василіс брав раз на два-три дні в місті й вони обоє підобідували, аби мати сили продовжувати роботу. В неділю теж працювали, якщо день був погожим, бо дощового дня яка робота? А як починало дощити, то могло
затягнутись надовго. Все небо ставало темним і низьким, сірі важкі хмари, здавалось, не рухалися, учепившись десь за вершини гір і все лили й лили, то дрібним густим дощиком, то потужною, бурхливою зливою. І вже день — не день, а сутінки, і літо кудись миттєво поділося. А як і зупинялися поплакати на якусь мить, — то, певно, від знемоги. Але не відступали. В такі дні до маслин не візьмешся, тож Василіс і Слава їздили до містечка за покупками, а заодно й на каву, на узо з восьминогами, на обід в котрійсь таверні, а при поверненні — любощі й сон. Ці дощові зимові дні призначені для відпочинку. А доки сонце, доти й робота, робота, робота! За третій тиждень свого нового життя з Василісом Слава встигла дещо побачити та дещо зрозуміти в ритмах роботи й погоди цього краю.
Вечори в пабі заповнювалися гучним роком, спиртним, сигаретами та балачками. Хоч того всього Слава не розуміла, але було достатньо того, за чим спостерігала, аби зрозуміти, що чоловіки — страшенні балакуни, дарма звинувачують в цьому лише жінок. Виходить, все в житті тримається на стериотипах. І як жаль, що вона нічогосінько не розбере. До неї мало хто звертався англійською, та й то декількома лише фразами для обміну інформацією. Здебільшого цікавились її походженням, що та звідки, і, звісно, незмінне питання у всіх на вустах, як то там їм жилося в СРСР, коли гірше було: тоді за совєтів, чи тепер за невідомо кого, але, вірогідно, все стає на шлях демократії. Слава тої демократії ніде не бачила й не пережила, аби твердо відповісти, на якому шляху її держава. Та й загалом важко їй було пояснити цим людям, життям задоволеним, на якому ґрунті, а не шляху, знаходиться все там і як можна з тої в'язкої суміші на якусь дорогу вийти. А щодо краще-гірше — як може бути щось кращим у державі, з котрої люди з освітою тікають на заробітки в чужі краї, де все, що їх чекає, — чорна робота усіх ґатунків. Як може бути краще в державі, де закриваються усі установи, розпадаються організації, де нема навіть справжньої валюти. Як могло бути щось кращеу тій державі, де все трималося й будувалося на крові й брехні? Як порівнювати таке не— порівнюване?! Хоча розуміла, що у теперішнього свій початок, своєрідний відлік від нуля, і не може бути інакше, тож порівняння тут недоречні, але й не до кінця зрозумілі. Вона та її співвітчизники на
Часто-густо з'являвся і Бабіс, то з котроюсь дівчиною, то в компанії чоловіків. Дівчата всі були іноземками, найчастіше румунки чи болгарки, і досить темношкірі, як для європейок, хоч і вродливі. Василіс пояснював їй, що то швидше за все циганки. Та зрідка Бабіс приводив іншого сорту дівчат, високих, ставних, з білою, мов порцеляновою шкірою, таких лише на обкладинках журналів побачиш, від такої вроди перехоплює дух і запитуєш себе, чи то земне створіння, а чи з райських яких земель. Та чому ж тоді в цьому пеклі?.. Не про все випитувала Василіса, спостерігала й нотувала все навколо. Якоїсь миті все проясниться. Найбільше гамору зчиняли в пабі Бабісові латиноамериканки. Якщо європейки були спокійними й навіть сумними чи стурбованими, то ці поводились досить розкуто й весело, ніби нічого в їхньому житті не тисне і не муляє, зокрема заклад, в якому працюють. Але хто знає, можливо, коли людина звикає до свого стану й не бачить інших шляхів для існування, то намагається бачити краще в тому, що має, радіючи лишень тому, що живе й дихає, а ще й задом крутить і за це таки щось в кишеню крапає. А з тої кишені скільки ротів у Венесуелі чи Болівії порятунок знаходять. Отож, видимість певного явища ще не означає його справжність чи його реальність. Бо справжня реальність може бути далеко, чи то в іншій країні захована, чи то на іншому материку, а чи то лишень у глибинах людського серця. Тож дівчата завжди з милою посмішкою загравали з клієнтами в пабі, заманюючи у такий спосіб чоловіків до клубу, якщо, звісно, поряд не було жінок. Танцювали, вигинаючи своїми пружними тілами. Приковували до себе хтиві погляди чоловіків. Коли розходились, надміру хильнувши зайвого, то потрапляючи очима на Славин погляд, затихали. Вона намагалась не показувати емоцій, бо нема їй до всього того діла. Але недаремно кажуть, що в очах людських можна побачити те, що криється в їхніх душах. Тож дівчата знаходили в тому погляді, також дівочому, те, чого ніколи б не знайшли в усіх
Щоразу після відвідин Бабіса, з дівчатами чи без них, у Слави псувався настрій. Хоч як намагалася приховувати, все ж Василіс відчував її стан, тому допитувався, що ж це з нею. Від чого робиться темною й непривітною? Що не подобається довкола? Слава відпиралася, як могла. Та її настрій пригнічував його, тож не відступав. Доходило до сварок. Доводилося казати так як є, не терпить вона присутності Бабіса, зле їй від того. Тоді Василіс не міг второпати, чому. А що, мала розказувати йому все те, про що змовчала напо— чатку? Ні, не може, і не розкаже.
В один з таких вечорів, повернувшись додому, Василіс надто вже прискіпливо дошкуляв своїми запитаннями. Що відбувається між нею і Бабісом, а чи що відбулося? Бо чому така неприязнь і вона сама не своя після його відвідин? Чи щось запідозрив, а чи щось десь вчув, хто його знає. Слава твердила одної. Неприємний, бо нагадує про все неприємне. Й пика його перед очима, вічно незадоволена, — не найкраща картина. Поглядом витягує енергію, мов упир. Василіса це не переконало, й закінчилося все гучною сваркою. Вперше за цей місяць Слава піднялася нагору плачучи. Вперше Василіс гнівно кричав, слова його били, й боліло від них усе тіло, а може, не тіло боліло, а розгублена й безпомічна душа. Бо не розуміють її, не співчувають, не підтримують, не вірять. А вона одна тут, самотня, і все що в неї є — то Василіс, котрий у такі хвилини стає чужим. Невже так важко зрозуміти її? Так важко? Здається, життєвого досвіду в нього більше. Думала, передумувала, вмиваючись слізьми, засинала одна й прокидалась із дня на день все більше закритою й затамованою в собі. День минав якось у роботі, а в пабі сиділа тихо, як миша, частенько віддаляючись та усамітнюючись біля пічки, нібито підкласти дров у вогонь. Там і залишалась, поки не кликав Василіс.
В один з дощових днів, сівши в одному з узері, Василіс почав ще одну важку розмову зі Славою, але вже мирно й спокійно.
— Щось коїться з тобою дивне. Зле тобі зі мною? — спитав, заглядаючи в очі.
— Ти нещаслива зі мною? — наступне питання вже вдарило.
— З чого ти взяв? — відповіла запитанням і відчула, що то була помилка.