Але тепер він не був ні Марковим, ні Краузе, про що свідчили його бездоганні документи на ім’я Отто Лоренца, який прибув відпочити після важкого поранення. І той Отто Лоренц намагався не потрапити на очі Крістіні передчасно. Він підійде до неї, коли проминуть казино, у точно обумовлений час, у певному місці. Скаже пароль, хоч вона знайома з ним особисто.
А тим часом доля креслила трикутник, готуючи до виходу ще одну особу, яка таїла в собі для двох інших смертельну небезпеку.
Та особа перебувала в казино. Вона завітала сюди на кілька хвилин у справі, котру легко можна було б полагодити, скориставшись телефоном. Однак характерною її рисою була ретельність, вона любила у всьому переконуватися особисто. Ту рису цінував шеф оберштурмбанфюрер Хейніш.
Особа, про щось задумавшись, дивилась у вікно. Службові клопоти не обтяжували голову того чоловіка. Навпаки, в ній снували дуже романтичні думки, одвічні, як світ, і невмирущі, як людство: "У чому таємниця кохання? Воно стимулює життя, продовжує його. Та хіба природі не досить суто фізіологічного? Цілком! Чому ж людина приречена ще й на химерні муки кохання? Кожного чоловіка, скільки б він не знався з жінками, хвилює одна-єдина. Навіть коли вона недосяжна, мов далека зоря. Невже господь покарав людей саме нерозділеним коханням? Біблія бреше, твердячи, буцім карою є праця… Нісенітниця!"
За тими роздумами сяяло золотаве волосся, вимальовувалися голубі очі, спокусливі вуста Крістіни.
"Людину підняв над твариною плід райського древа пізнання, що породив розум і любов. Ми, німці, ніколи не були дуже релігійними, над усе ставимо розум. Ми сентиментальні, але не емоційні. Мозок шукає вигоди, а кохання цього не пропонує. Але розум перетворює на свого раба саму людину, якщо людина подолала любов. Та вже коли надходить така казкова мить, розум капітулює перед всевладною стихією справжнього кохання, могутнього, як саме життя…"
Здавалося б, дійшовши логічного висновку, якого сягали ще античні мудреці, що розум і кохання — вороги, наш задуманий мислитель міг би і заспокоїтися. Проте він спробував ще визначити кохання через мірило краси. Не знав, що нікому в світі цього не вдалося, що завжди замість визначення виникала описова характеристика або скульптурне чи живописне відтворення.
І він побачив ту, яка й кликала його думки. Ось вона неквапливо проходить перед казино. З чорним собакою на повідку. Рвучко повернувся до хазяїна казино:
— Отже, ми домовились.
— Не сумнівайтесь, пане оберштурмфюрер.
— Ви записали чи покладаєтесь на пам’ять?
— Запевняю, що все буде гаразд! На вищому рівні! Гарантовано.
— Вірю. — Оберштурмфюрер глянув на годинник: — Десь через годину.
— Чекаємо вас, пане, разом з друзями. Будете задоволені.
Офіцер, повагавшись якусь хвилину, додав:
— Можливо, буде присутня дама.
— Розумію…
— Чи можете роздобути квіти?
— Які саме, пане?
— Троянду.
— Цієї пори майже неможливо.
— Ваше "майже" — це мої гроші. Вони у мене є.
— Обов’язково троянду?
— Так. Одну. Червону.
Хазяїн втягнув живіт, випнув груди і випалив:
— Буде виконано!
Оберштурмфюрер рушив до виходу. Він поспішав. Куди? Чи не краще змарнувати коротку годину, чекаючи друзів тут, у затишку, де не сіється сніг з дощем і не хлюпає багнюка?
Фрейлейн Крістіна Бергер вже другий тиждень після одержання радіошифровки виходила на прогулянку з Бітом через кожні два дні. А бажана, така необхідна мить не надходила. Крістіна розуміла, яка небезпека чекала на посланця із-за лінії фронту. Він міг і не дійти…
Раптом хтось, що наздогнав її і пішов поряд, тихо і виразно мовив:
— Спокійно…
Голос був знайомий. Однак фрейлейн лишилася байдужою, навіть не глянула в той бік, ніби нічого й не почула. Зосередилась, мобілізувала увагу.
— Чи не холодно? Можу запропонувати шубку і валянки.
— Валянки не потрібні — маю чобітки на хутрі. А шубку варто подивитися, — спокійно відповіла фрейлейн і аж по тому глянула.
— Мене звуть Отто Лоренц, — з ледь помітною посмішкою мовив гауптман. — Фронтовик. У тилу — на лікуванні після поранення.
Він прочитав у її очах запитання і коротко, сухо відповів:
— Він живий. У Москві.
Крім відповіді на пароль, Крістіна не вимовила жодного слова. Тому, що їй од щасливої звістки раптом забракло повітря. Недарма існує вислів: невимовна радість.
Зате усе, що необхідно було сказати, скоромовкою випалив гауптман Отто Лоренц:
— Побачите перед собою будинок номер сімнадцять. У ньому — прохідний двір. Зайдіть туди. Перші двері ліворуч. Зелені. Другий поверх. Я чекатиму там. Не поспішайте — ви прогулюєтесь. Якщо чомусь не вдасться — завтра увечері, у цьому ж домі.
Сказав і розтанув у мороці.
Оберштурмфюрер стежив за Крістіною з протилежного боку вулиці. Він мав намір підійти до фрейлейн, та його випередив якийсь інший, насунувши кашкета, піднявши комір.
Фрейлейн Крістіну Бергер з собакою і незнайомця раз у раз заслоняли машини.
Оберштурмфюрер, зваживши на дистанцію поміж машинами, на швидкість руху, перебіг на протилежний бік вулиці. На нього вилаявся шофер, чоботи й шинелю забризкало багнюкою.
До нього підкотив мотоцикл похідного патруля. Офіцер мусив показувати документи.
— Необережно, пане оберштурмфюрер, — суворо мовив лейтенант. — У таких випадках ми маємо наказ стріляти без попередження. Вас урятувала есесівська форма. У темряві…
— Усе це зрозуміло, — зупинив лейтенанта оберштурмфюрер. — Не затримуйте мене. Поспішаю на завдання.
— Прошу! — повернув посвідчення лейтенант.
Короткий конфлікт вичерпався. Але незнайомець зник. Фрейлейн йшла тільки з собакою. Ось вона сповільнила кроки, озирнулась і рушила до будинку.
Оберштурмфюрер кинувся навздогін.
Крістіна Бергер увійшла в двір, що був схожий на темний тунель.
Ось і потрібні двері, непримітні в сірій напівтемряві. Придивлялась, чи зелені. Озирнулась — і серце її тривожно застукотіло: у виході на вулицю, в сірому прямокутнику зупинилася чорна постать. В обрисах есесівської форми вона помилитися не могла. Вислідили? Кого? Маркова чи її? Чи просто випадковість? Як би там не було, а її звинуватити нема у чому — вона прогулюється з собакою. Зустріч відбудеться завтра, якщо доля не наготувала нових несподіванок. І вона поволі повернулася від дверей.
— Віллі, це ви? — вихопилось у неї.
— Що ви тут робите? — холодно спитав Майєр.
— Хіба не бачите? — відповіла з іронією. — Віт винюхав для себе привабливу місцинку. — Й ущипливо додала: — Ви теж щось винюхуєте тут?
Віллі Майєр і раніше помічав незвичну радість у її голосі. Це траплялося тільки тоді, коли зі своїх фронтових вояжів повертався гауптман Шеєр. Покійний Шеєр. І та її радість вмерла разом з ним. Кого ж вона зустріла тепер? Не примарилося ж йому…
— Хто з вами був? — запитав глухо.
— Ви про кого?
"Дивується, — відзначив він. — Мила Крістіно, ховатися вам од мене не можна".
— Хто до вас підходив на вулиці? — з гострою недовірою уточнив своє запитання.
— Боже мій! Це схоже на допит, Віллі. Раніше ви поступалися цим правом шефові.
— Не розумію.
— Згадайте нашу першу зустріч. Коли ви повезли мене до Хейніша…
І сама згадала той день, а надто повчальні слова штурмбанфюрера:
"Краса — найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша… Мата Харі і загинула через свою красу, бо не мала можливості й кроку ступити без чужого нагляду… А ревнощі невдатних коханців породжують найфантастичніші версії, часом — дуже вірогідні. Вони й призвели красуню до страти…"
Похмура сентенція, але вірна. Вона на межі провалу. Якби на місці Майєра опинився Кеслер… Кеслер! Ще одна небезпека. Як міна з годинниковим механізмом. Коли спрацює — не знати… Вона примусила себе усміхнутись:
— Віллі, невже ревнощі?
— Якби ревнощі, було б добре нам обом, — відповів похмуро. — Мені ви можете сказати! — На слові "можете" наголосив.
— Звісно, можу. Якийсь вуличний залицяльник. На жаль, вони атакують мене щодня. їх навіть Віт не відлякує!.. Признайтеся, Віллі, ви за мною стежили? Чому?
— Ви мені не відповіли. Не відповім і я. — Подумавши, він тихо докинув: — Те, до чого можу додуматись я, ви уже знаєте…
Фрейлейн Бергер похолола: Майєру відомо забагато… І все ж скористалася з двозначності мовленого:
— Повірте, Віллі, окрім Шеєра, у мене нікого не було і нема. Я кажу вам це лише тому, що дуже ціную ваші щирі дружні почуття до мене. Погодьтеся, я не зобов’язана перед вами звітувати…
— Облишмо! Краще вже мовчати, аніж…
— Я кажу правду!
— Вірю, бо знаю. Але ви кажете не ту правду, яку я хотів би почути.
— Ви про що, Віллі?
— Я ж запропонував: облишмо! А щоб ви заспокоїлись, я вам дещо поясню. Так само правдиво, як це робите ви. Ви пам’ятаєте повітряного аса Густава Готтфріда?
— Ще б пак! Цей гульвіса справляє незабутнє враження…
— Гадаю, тепер не впізнаєте в ньому колишнього безтурботного гульвісу…
— З ним щось трапилося?
— Висновки зробите самі.
— Хіба я його побачу?
— Сподіваюся. Він тут, у Ставрополі, свіжозаморожений в степу під Сталінградом.
— Ой лишенько! І отаке з Густавом…
— Отаке… Сьогодні він влаштовує вечірку і запрошує на неї колишнє наше товариство, у тому числі й вас.
— Вельми вдячна.
— Виконуючи його маленьке доручення, я робив відповідне замовлення у казино. У вікно побачив вас… А ви одразу — стежу, винюхую, допитую… Ех, Крістіно, я до вас з запрошенням на веселу вечірку, а ви до мене — їжачком. Негаразд, фрейлейн!
— Самі винні! — знайшлася Крістіна, вчувши в словах Майєра ледь приховану іронію. — Слід було починати з вечірки, а не із залицяльників. Тепер нарікайте на себе.
— Гаразд, нарікатиму на себе. Вам — жодного докору. Поспішаймо — часу лишилося обмаль.
Наближалося різдво. В казино було людно. Крістіна вже вкотре дивувалася із, здавалося б, неприродної натури німців — беззастережно слухняні навіть без прямих наказів. Стан на фронтах був фатальний — настрій німців, принаймні зовні, оптимістичний, навіть бадьорий. Ніби з часу вдалого літнього наступу нічогісінько не змінилося. Секрет простий: похмурий вигляд розцінювався як вияв поразницьких настроїв. Відомо: фюрер залізною рукою веде рейх до перемоги. Трапляються окремі незначні поразки. Не без цього. На війні — як на війні! Виникають і тимчасові труднощі. Але ж опісля морозного грудня вже видно і теплий, ласкавий травень.