Потім він простяг Альоші руку.
— Будь здоровий, скульпторе.
Альоша з трепетом потис її своєю рукою і вибіг за санітаром із кабінету.
Х
Весна обступила вже сонячними колонами й столицю республіки, далеку від цього південного міста, де ми залишаємо Альошу в ту саму хвилину, коли він, скинувши халата, надів своє лахміття і, радіючи сонцю, вийшов за ворота лікарні.
Тим часом передмістя далекої, столиці ще ледь на-бірякали пахощами дерев, що набували соків у ранкових туманах, змішаних з димом заводів. Багряне сонце вставало, збуджуване потужними гудками, — до праці, розміреної та неухильної, мов цикли самої планети, що на ній вони постали, трубили й кликали...
Весна підійшла на вогких ведмежих лапах і дихала з пролісків, із молодих дубових хащів теплою парою, пускала на землю вус, і він хилився під вітром, вигріваючись в силі й молодій пишності. А в самій столиці неугавний брук розливав буйну радість. Вона всміхалася плямами на мурах будинків, бризкала реготом з-під коліс трамваїв, задиркувато скакала високими риштованнями й гула в шумливій юрбі, що безнастанно заливала мокрий асфальт тротуарів. Все поспішало на працю, мовби велика повінь стреміла залити вулиці й завулки, майдани й мури і, вихопившись за ці камінні межі, хлинути через шпилі й високі антени в простори цілої республіки.
Могутній пульс ритмічно бився в серці країни, надимаючи артерії міста новими й новими хвилями.
А одного дня особливо гули майдани, шуміли роздою ріжжя й насували колони юнаків з радісними чубами, роздмуханими вітром. Поміж ними, між темних лопухів, шаріли червоні маки, і дзвінкий сміх, і пісня юнок злітали в весняне небо й тріпотіли в блакиті. Тяжкі грузовики проривались громохко-буряно крізь хвилі плечей і голів, крізь набакирені кепі й розстебнуті куртки, крізь море плакатів і перекривлених деревяних опудал генералів, попів, лордів, фабрикантів з неймовірними черевами і стражників з такими ж вусами. Грузовики жбурляли громові гасла, сипали сміх і пісню, спалахували вогнем кумачів і кров'ю молодих відкритих грудей, блискали непідробленим світлом очей і криком піонерів і гриміли далі — непереможні символи весни. Від них корчились і танцювали в руках юнаків розмальовані опудала генералів, танцювали танок своєї загибелі; над нею шуміли вже нові бадьорі потоки...
То було комсомольське свято. Молодий карнавал. Асфальтована площа перед спокійним будинком з колонами, де працює центральна виконавча воля республіки, гула сьогодні під молодим карнавалом. Величний гімн вулиці Лібкнехта, граніт і бетон високих палаців, що несподівано перетинають зір своїми мурами, і навіть архаїчні автокефальні миколаївські бані, перед якими вночі лаються, чекають і борюкаються візники, — все всміхалося сьогодні блисками сонця.
Пісні! Могучі, як буря, і юні, як їхній автор Усенко, пісні лунали в громадах кварталів, —плескали в мури палаців, звивались і палахкотіли, мов ті вогненні прапори, що на шпилях ВУЦВКу.
Туди стремлять колони юні —
Ми інсургенти злих времен...
Хвилі котилися над юрбою, влітали в вікна, розносили грім і раптом перетиналися хмарами:
Ой буйна впала голова,
Варшава кров'ю залилась,
— Схопив це телеграф...
І назустріч линула з струнких колон, із тисячі грудей, з розкритих вуст—грізна відповідь:
...і нерви класу!..
Потім знову сходились хвилі, міцнів вітер, і в рокоті дев'ятого валу майдани й вулиці трепетали юним ентузіазмом.
Пісні! Могучі, як буря, пісні лунали в громадах кварталів, плескали в мури палаців, звивалися й палахкотіли, мов ті вогненні прапори, що на шіпилях ВУЦВКу...
Веселі юрби пливли звідсіля аж за місто. Там, на широкому полі, під колонадами весняних дерев, запальні проводирі комсомолії виголошували короткі й гучні, як постріли, промови.
На імпровізованім підвищенні стояв юнак з кашкетом у руці.
Він розмахував перед собою кашкетом, розрубуючи святкові гасла несподіваними цезурами. Юрба зривалася в вихорі оплесків і вигуків.
А збоку в цей час за промовцем стежила пара непорушних серйозних очей, що, пробившись юрізь натовп, здавалося, хотіли втягти промовця в свою вогку глибінь. Ці очі належали юнакові років шістнадцяти, одягнутому в лантух і з куделею на голові, що гріла його, напевне, краще за будь-який кашкет. Він стежив за кожним рухом промовця, за кожним його словом. Якась глибока сила підіймала йому груди. Він щоразу то блід, то вкривався несподіваним полум'ям. Губи йому ворушилися вслід за словами промовця, а руки, глибоко засунуті в кишені, стискалися в кулаки й тремтіли з напруження. Він не спускав промовця з очей і тоді, коли той кінчив і зіскочив у море стрічних рук і голів. Він стежив за ним, намагаючись не відбитися далі як на один ступінь. А як він почув, що промовця кликали з усіх боків Харитоном, то міг уже легко триматися поблизу від нього, пробиваючись на це ім'я. Кілька разів він уже навіть хапав його за краєчок блузи, але звернути на себе його увагу, через натовп, не щастило.
І тільки як настав вечір, згасла мідь оркестрів і засвітились смолоскипи, тоді веселі юрби розсипались купками й пішли на місто, немов широкі лави інсургентів у радісний наступ.
Тоді, нарешті, хлопцеві пощастило відбити промовця плечем від товаришів. Він одбив і став перед ним, випроставшись на цілий свій високий зріст.
— Ти ж чого штовхаєшся? — спитав той, змірявши поглядом цю дужу незалежну постать у лантусі.
— Без діла не штовхався б, значить, є діло. Ви будете Харитон?
— Ну? Та що, як Харитон?
— А я Матрос. Не тутешній, не пізнавайте. Ви все говорили справедливо сьогодні, нащот пролетарії, а от тепер я хочу, обратно, з вами говорити...
— Про що?
— Так... поговорити за одне діло.
Харитон подивився в це схудле, загострене обличчя. Давно невмиване, забруднене сажею, воно було спокійне і вперте. Тільки руки нервово заворушились у кишенях та очі, запалі й напружені, виказували, що несподіваний бесідник надає цій розмові неабиякого значення.
— Так чого ж? Говори, — нерішуче сказав Харитон.
Вони пішли поруч, вибившися з гурту й навмисне зменшуючи кроки.
Матрос спочатку мовнав, не знаючи з чого і як йому почати. Харитон мовчки, крадькома стежив за ним, як він, похнюпившись, дивився собі під ноги, ніби його дуже цікавив тротуар.
— Давно безпритульний? — спитав він нарешті.
— Не дуже. А раніш чистив на пароплавах казани. — Ці слова Матрос промовив гордо і при тому сплюнув на тротуар. — А от у мене єсть корішок, — продовжував він, — так він уміє робити з глини чортів або й попа і вобще — художник. Його, конєшно, треба в художествене, та нема кому клопотати. Пропаде в будинку за мій характер, бо я там одного гада, Пувичку, вгостив під серце, не знаю, чи й вижив. Альошка зостався, бідак, у будинку, а я ось на волі. Я зовсім другий сорт, знайду роботу і, мабуть, покину вольну жизнь. А за нього думаю повсігда, як би його приділить куди, щоб не страждав, бо він має такий талант, що сам не доб'ється. Конєшно, в мене роба непідходяща, мішок цей не дуже-то антилігентний, —куди я піду? Мільтон відразу здрючить, якби й пішов в учріждєнія клопотать. Думка була ще там, де я був, щоб заработать і потім... Я вже придумав і Альоші на спінджак зібрати, це щоб продавати чортів. Та ото, як я Пувичці зробив дірку, то довелося виїхати сюди. А тепер і не знаю як. Думаю так, щоб совєт од вас якийсь дістать, а потім я б уже знав, що робити.
Харитон слухав його що далі, то з більшою цікавістю.
Матрос розгортав перед ним цілу драму свого неспокійного життя, пересиченого постійними тривогами і повного нездійснених бажань. Перед очима вставав і той невідомий Матросів "корішок", здатний, може, на більше, ніж перебувати в будинку й ліпити копійчані "штучки" на заздрість Пувичці. Збуджена думка забилась у шуканні найскоршого виходу. Але що ж цей епізод? Цим не врятуєш справи. Їх багато. Ну, так, безперечно, їх не буде, цих чорних плям, це все відоме... А тим часом, що ж робити зараз, у цьому випадку, що оце розповідає цей хлопець?..
— Що ж робити? — вголос запитав Харитон. — Де ж він, той твій товариш? Якщо він не тут, то що ж ми зробимо?
— Як що? Я цього не знаю, ну, ви ж партєйний, комсамол.
— То що, як комсомол?
— Прикажіть, щоб Альошку в художествене. А я собі роботу знайду.
— Та ти чудій. Тут нічого не можна приказать. Тут... чорт його знає, що тут зробити. Якби хоч він був тут. Тоді взяв його, пішов, чи щось таке... А так, ну що ж? Хіба, щоб він приїхав?
— В натурі! Я ж оце й думаю.
— Так куди ж він приїде? На вулицю? Взяти з будинку, а тут куди? Може, ще й не легко тут у будинок його... Бо тут же й своїх... Ось ти чому на вулиці?
— Та я другий сорт. Про мене зараз розговору не буде... Я собі що? Знайду роботу і плювать. Перезимував лід радіатором, а літувать легше. Тепер то вже не пропаду. Мені за Альошку.
Харитон подивився на нього з теплою, дружньою посмішкою.
— Де ж ти знайдеш роботу?
— Та побачу. Все одно де.
— Хм... От що. А може, прийдеш завтра, чи що, туди до мене, де я працюю? Ти б за кур'єра міг би справитись?
— Що кульєр, ви мені скажіть за Альошку. А це що таке кульєр? Сурйозна робота?
— От ти справді приходь. Хоч я тобі напевне не обіцяю. Може, що й вийде, а може, і не вийде.
— Куди приходить?
Харитон сказав адресу.
— Я прийду, тільки щоб із Альошкою встроїть діло. Якби я був у комітеті, я б зразу. А то біда, що я не в комітеті, та й роба в мене... Куди ж... А вам, то вже зовсім не той табак. Приказав: "Отдать у художествене" — і зразу.
— Еге, приказав...
— А що ж? Я ж чув, як ви сьогодні про буржуїв говорили. Вам наплювать. Отдав у художествене і все. Він і Леніна вміє зробить, тільки не хоче з рудої глини. Якби йому гіпса, вона біла і засихає підходяще... З рудої, — каже, — чорта можу, попа, можу й другі штучки. А вже на Леніна, каже, треба гіпси. Ну, тут тільки вам треба розпорядитись.
— А хіба той будинок не може?
Матрос спинився і презирливо сплюнув.
— Будинок?
— Ну да. Там же доглядають і дають якийсь лад. То вже ж вони знають, куди його.
— Нічого ви не понімаєте. Будинок! Тут піддержки треба...
— Та я розумію. Словом, приходь, я ще пораджуся з товаришами. Зробимо! Приходь! — говорив уже з захопленням Харитон. Матрос піддавав йому жару:
— От! Ви там у комітет!..