Убивця лежав поруч (збірка)

Олег Чорногуз

Сторінка 13 з 19

Але коли переступив поріг господи і зустрів на порозі господарку дому та ще побачив за столом гостей, несподівано для себе, очевидно і для хазяйки, прошепотів:

– Перед тим, як сісти за стіл, я обов'язково повинен поговорити з вашим чоловіком. – І майже по-змовницьки додав: – Один на один...

Господиня, глянувши на мене, перейнялася моєю тривогою і ще більше захвилювалася, ніж я.

– Нічого страшного. Будьте спокійні, – поклав я їй руку на плече, А щоб надати своїм словам ще більшої ваги і таємничості, наблизився до самого вуха:

– Ви не дуже лякайтеся, але...

Для чого я випалив оте "але", і досі, убийте, не знаю. Обличчя господарки набрало кольору білого фартушка. Вона схопила мене за рукав і для чогось проштовхнула на кухню.

– Скажіть, щось трапилось? Тільки...

– Я хотів би поговорити з вашим чоловіком наодинці, – мовив я тоном, що не вимагав заперечень, і для більшої впевненості взяв у руки великий кухонний ніж.

– Колю! – вигукнула раптом вона таким голосом, від якого відкриваються кришки трун. – Ти чуєш, Колю!

Микола Андрійович буквально зірвався з місця, вилетів з-за столу. Це я зрозумів по тому, як швидко він опинився на кухні й по дорозі сюди під ним упали підкошеними кілька стільців.

– Що тут сталося? – вирячився він на мене.

– Спокійно! – підняв я руку. – Чоловіча розмова, Юліє Петрівно, прошу вас залишити нас самих.

Вона глянула на мене такими великими, як два чайних блюдечка, очима і справді вийшла.

– Розумієш, я взяв пляшку, – повідомив я господаря.

– О господи, – він упав на табуретку.

– Пляшку вірменського коньяку, – уточнив я, щоб хоч цим його заспокоїти.

– Ну і що? – здається, заспокоївся він.

– Але ти мене запросив на чай. Я вперше на чай запрошений. Як бути?

Він раптом ледь не упав на підлогу і схопився за живіт. Відчинилися двері, і на порозі з'явилася, уже як накрохмалений фартушок, Юлія Петрівна:

– Колю, що з тобою? Чого ти корчишся? – кинулася вона до нього.

Він продовжував захлинатися. Захлинався від сміху.

– Розумієш, його вперше запросили на чай!

– І що ж тут смішного? – розгнівалася вона. – Ми справді зібралися випити чаю. Чаю! – приголомшила вона мене.

Тоді я остаточно розгубився. Переді мною і справді поставили склянку, наповнену окропом. Я сів і від незвички буквально перелякався. За цим столом мене лякало все: тарілочки, формочки, чашечки, ножі, ножики, якісь щипачки, ложки, ложечки, великі і малі виделки, цукор-пісок, цукор-рафінад, лимон нарізаний, лимон цілий, мед, варення, джеми, горіхи, горішки, печиво, халва, тістечка.

"Смерть діабетику", – подумав я і мимоволі схопився за серце, яке в мене до цього не боліло жодного разу. Тістечка в пудрі, продовжував я оглядати майбутнє поле бою, тістечка без пудри, тістечка кремові, заварні, тістечка листкові. Мені на мить стало моторошно. Мені здалося, що в очах присутніх я маю вигляд стовідсоткового бевзя. Мені захотілося завити вовком, вистрибнути у найближче вікно. До цієї хвилини я свято гадав, що пити чай так само просто, як надрізати скибку хліба чи переламати сірника. Але коли я опустився за чайний стіл, я з бевзя перетворився на ідіота. Спочатку я схопився за склянку і намагався налити окріп у блюдечко. Мені зауважили, що те блюдечко йде під торт. Я його залишив у спокої і почав розмішувати щойно налитий з електросамовара окріп. Мені делікатно підказали, що туди слід додати чаю та цукру за смаком.

Я кинув шматочок цукру, підхопивши його ложечкою, але мені подали якогось пінцета і запевнили, що ним користуватися набагато зручніше. Я їм щиро вірив, але не знав, що саме зручніше: чи тим пінцетом треба розмішувати чай, брати тістечка чи надколупувати горішки. Несподівано виникла і проблема чайної ложечки. Я не знав, куди її діти. Покласти на скатерку, віддати сусідці, віднести на кухню чи залишити її в склянці.

Від того всього я так розхвилювався, що помітив, як у мене почали тремтіти руки. На додаток перехопив чийсь на собі погляд і зрозумів, що саме думає власник того погляду про мене, мало того, що я йому ввижаюсь ідіотом, він ще думає, що я алкоголік.

Зопалу ковтаючи гарячий чай, обпікаю собі губи, язик, піднебіння, горло. Для чогось підстрибую на стільці і, звичайно, підбиваю склянку у руці сусіда, чай з якої вихлюпується на вечірню сукню сусідки.

3-за столу майже всі підхоплюються. Хтось навіть зі скатертиною на колінах. Разом з нею тягне за собою самовар. Одна верещить, інший хапає голими руками електросамовар. Спочатку щось вигукує, тоді лається.

Коли все це втихомирюється, хтось мене пошепки заспокоює: "Нічого. З ким не буває. От я одного разу була в гостях, то там ще не таке трапилося... І що ви думаєте, ми пили... звичайнісінький чай. Ви хочете послухати цю історію?" Кажу, що хочу, але, звичайно, її не слухаю. Печу ще більше раків. Я беру іншу, ще більшу тарілку і спокійно наливаю туди окропу, перед цим уже не забувши зафарбувати чаєм. Потім кілька разів на нього дмухнув – перший раз так, що в сусідки напроти вилетіла з рук серветка, – і почав апетитно сьорбати. Чай був помірковано теплий і смачний. Це мене настільки заспокоїло, що я на хвилину забувся про все і почав його сьорбати якимось особливим присвистом. Якщо ви коли-небудь були запрошені на чай, то, безперечно, таке не раз бачили.

– Вам налити ще? – відірвала мене від тарілки хазяйка.

– Із задоволенням, – бадьоро відповів я, бо тепер уже почувався як у рідній тарілці. Я фасонно відкопилив мізинець і відчув, що нарешті і я на коні й що не святі горшки ліплять.

Щоб приборкати температуру і другої порції чаю, я наколов якесь кремове тістечко (булочки, на жаль, не було) і занурив його у рідину.

Саме в цю хвилину мені здалося, що над столом повисла неймовірна тиша. Тиша, яка настає перед якимось цікавим повідомленням. Це повідомлення не забарилося.

– Полікарпе Юхимовичу, – звернувся до мене Микола Андрійович. – Ви часто буваєте в Парижі...

– В Парижі?! – від несподіванки я бризнув чаєм на стіл, забувши перед цим прикрити рукою рота.

– Так, у Парижі, – повторив він.

Я про всяк випадок оглянувся, чи не зайшов на чай ще хтось з таким іменем, як у мене. Позаду нікого не було, і я зрозумів, що ті слова адресуються мені. Ага, подумав я, Коля з мене хоче покепкувати.

– Скажіть, будь ласка, – вів далі приятель, – коли ви були в Парижі на одному солідному прийомі...

Я вдав, що справді там був, і, грайливо похитуючись на стільці, у такт його словам кивав головою. Поки все це звучало реально, я посміхався. Але як тільки почали сміятися за столом і хтось при мені розкусив шматочок цукру, та так голосно, що у мене по тілу пробігли мурахи, підвівся, як телеграфіст[6], і сказав:

– Все, досить! Дякую!

– Як, – підхопилося одразу кілька осіб, – ви нас полишаєте?

– Полишаю! – перекрив я їх.

– А як же чай? Ми тільки почали пити чай.

– Ви тільки почали, а я свій уже давно випив. Між іншим, дві великі порції з великої тарілки.

Для переконаності я поляскав себе по животу і цим самим підтвердив, що їхнім чаєм ситий по самісіньке горло.

– Але ви могли б з нами просто посидіти. З вами так весело. А потім...

– Потім буде пізно. – Що саме пізно – я не уточнював, бо й сам не знав, що воно мало означати.

– Надіюсь, ви нас ощасливите наступного разу, – кивнув хтось із гостей. Я глянув на малоприємного типа і скорчив щось на зразок посмішки.

– Ніколи в житті, – вилетіло мимо моєї волі.

– Так ви не любите чаю? – запитав хтось.

– Такого не люблю, – чесно признався я. – Це не чай, а насміх. Я люблю чай з коньяком. У крайньому разі, з лікером, але щоб чай з тістечками.. – Мене раптом прорвало: – Чай з тортом. Чай з горіхами... Ви мені вибачте. – Я різко повернувся і вже по дорозі до дверей, здається, сказав: – Такого я ніколи не пив і, присягаюсь, ніколи не питиму.

Я рвучко відчинив двері і опинився на... кухні.

– Пробачте, не сюди, – лагідно, як жодного разу за вечір, мовила хазяйка і показала мені на інші двері.

– Я так і думав, – закінчив я і переступив поріг. Коли двері за мною зачинилися, у кімнаті, де сиділи гості, раптом щось вибухнуло. Мабуть, самовар, майнула у мене думка. Я зупинився і приклав вухо до дверей. Несподівано у двері вдарила така сильна хвиля гомеричного сміху, від якого, здається, гарячий чай миттєво перетворюється на лід.

З того часу я більше ні до кого ніколи не ходжу на чай. Тепер я його п'ю тільки дома і то лише тоді, коли поруч нема моїх домочадців з їхніми нікому не потрібними делікатними зауваженнями. Зауваженнями і репліками. Мовляв, чай пити теж треба вміти. А що там його уміти? Сьорбай собі, і квит. Подумаєш, наука!

На дачу

Хто скаже про дачу, що це не відпочинок? Хто скаже про дачу, що це не свіже повітря, море озону і безпосередній контакт з природою? Хай хтось коли-небудь мені скаже, що це не так. Адже кожний, хто має дачу, знає, з яким нетерпінням чекає він вихідного дня чи свят. З однією-єдиною метою – виїхати пошвидше на дачу, покопатися в землі, відчути себе сином чи то правнуком природи, запалити вогнище, зварити юшку і взагалі – отримати на цілий тиждень естетичної насолоди і, звичайно, набратися (це найголовніше) здоров'я!

Словом, ви поспішаєте на дачу. Як завжди, усі збуджені, кожен метушиться, хапається не за те, за що потрібно. Враження таке, що відходить остання електричка чи автобус.

Дружина звично покрикує на вас, ви на дружину, діти не менш знервовані.

– І куди це ми завжди поспішаємо? – запитує щоразу ваша половина.

– На дачу! На свіже повітря! На озон! – вигукуєте радісно ви.

Прибувши на дачу (хто вже як там добирається: електричкою, автобусом, "ракетою" – є й такий вид транспорту, річковий) чи власним легковиком, ви полегшено зітхаєте. Потім розминаєте плечі, руки, ноги і кажете, вдихаючи повні легені отого самого озону:

– Нарешті! Хоч тут відпочинемо! Від клопотів! Від побутових турбот! Від телефонних дзвінків! Від телевізора, від гучномовця! Від крику сусідів по той бік стіни.

Готуючи вечерю, ви несподівано помічаєте: те, що мали взяти, не взяли. Хліб залишився на столі. Спеції – у буфеті. Про цукор взагалі ніхто не згадав.

– Але я гадав, що кулінарія...

… 13 14 15 16 17 18 19