А де Влад? — спитав він.
— На вулиці.
— Добре, що я його побачу перед тим, як піти додому сьогодні, — сказав він і пішов до виходу.
Потім я дізнався, що цей бородатий чоловік був психіатром-наркологом, який приходив у вихідні на пару годин попрацювати з пацієнтами. В будні дні психіатр-нарколог залишався впродовж цілого дня. Їх було двоє, вони змінювали один одного. Ще були в штаті лікар-невролог і психолог, які приходили декілька разів на тиждень. Пацієнти на ніч залишалися до наступного ранку з двома медбратами. Іноді лишався один медбрат. Як правило, це були люди з досвідом роботи в психіатричних лікарнях. Групи часто проводили колишні залежні, які отримали якусь психологічну освіту і були багато років у зав'язці. Пацієнти мали обов'язки порядкувати на кухні і в будинку загалом. Одночасно цей будинок міг вмістити до п'ятнадцяти пацієнтів. Вони жили по двоє в кімнаті на другому і третьому поверхах. На кожному поверсі була ванна кімната. На першому, по якому я продовжив йти після зустрічі з лікарем, містилися кабінети і два зали для проведення груп. Я дійшов до кінця коридору, трохи звернувши наліво, де була ніби трохи захована кімната з табличкою "кухня". Цю кімнату не було видно, поки не дійдеш до кінця коридору. Відкривши двері на кухню, я побачив того хлопчину з впалими щоками і посадженими глибоко очима. Він стояв точно так само вдягнений, як і щойно на вулиці. Я не сказав ні слова, поставив коробку на підлогу біля входу. Він на мене не звернув ніякої уваги. Стояв в куртці і шапці, правою рукою помішував ложкою чай, а лівою — тримав пакетик із чаєм, який то витягував із чашки, то назад опускав. Я вийшов з кухні і пішов за іншою коробкою. В коридорі зустрів Влада, який ніс дві коробки одна на одній, пакет, набитий всякою всячиною, а під пахвою тримав велику пачку з десятком рулонів туалетного паперу.
— Я в кухні поставив, — сказав я Владу, проходячи біля нього.
— Добре. Більше там нічого не залишилося, зараз вже будемо їхати, — повідомив він мені. З вулиці забіг якийсь чоловік років сорока, в джинсах і гольфі, а поверх того вдягнутий в медичний костюм бірюзового кольору. Це був медбрат.
— Давайте допоможу, — підбігаючи, сказав він Владу.
— Я сам, — відповів той. — Як тут справи?
— Все спокійно, — відзвітував медбрат. — Є один персонаж, який недавно поступив, він розкачує обстановку, але не критично. Справимося.
Я вийшов на вулицю. Сонце сховалося, і день, переставши бути сонячним, знову накрив усе навколо свинцевим небом. Даня вже сидів у машині. На задньому сидінні все ще спала Софія. Юрія вже не було видно. Я вирішив почекати Влада біля входу, щоб з ним піти до машини.
Ми поїхали до мене на район. Даня попросив Влада зупинитися біля супермаркету і не заїздити в двір. Попрощавшись, ми вийшли з машини і пішли до супермаркету.
Я завжди любив цей район. Можливо, він не найкращий в Києві, але був завжди найріднішим мені. В такий місяць, як лютий, цей район не вразить вас нічим, якщо ви приїхали сюди вперше. Із краєвидів тут, в основному, тільки спальні будинки радянської забудови, а нові висотки деінде видніються острівцями то в одній, то в іншій стороні. Їх, на щастя, немає ні на моїй вулиці, ні на сусідніх. У нових районах, які повністю забудовані вже пізніше новими висотками, ви не знайдете просторих дворів, як у мене, та й життя в п'ятиповерховому будинку мені завжди здавалося розкішшю, якщо порівнювати з тридцятиповерховими вуликами. Тому я ніколи не хотів переїздити зі свого старого, сірого і непривабливого, на перший погляд, району в нові, які виросли за останні декілька десятиліть на обох берегах Дніпра і ростуть далі, але залишаються, як більшість спальних районів, однаково сірими, тільки сірими по-новому. А на старі їх уже перетворить час.
Лютий, як і зима, не триватимуть вічно. Вже геть скоро вулиці позеленіють. Парк, який зовсім недалеко від мого дому, знову стане пишно зеленим і стежки навколо озерця в ньому знову стануть місцем прогулянок для всіх, хто втомився ховатися в своїх квартирах від темних зимових холодних днів під свинцевим небом. Не може ж такого бути, що лютий буде завжди? Найкоротший місяць зими, в якому все, що тобі залишається після довгої зими, це дочекатися на весну. Вона, як символ життя, обіцяє повернути все те, що поставила на паузу зима, а лютий — це буквально фінішна пряма перед відродженням, коли ти тілом відчуваєш тепло і знаєш за припливом жвавості на рівні клітин, що це і є час прокинутися і жити далі.
Можна застрягнути в своєму спальному районі на все життя, любити його і хотіти повертатися, але не можна застрягнути в лютому, любити його і хотіти, щоб він тривав, знаючи, що за ним слідує. Ні, не може такого бути, щоб лютий не закінчувався.
Ми зайшли в супермаркет. Даня взяв собі пляшку рому і салат. Він ходив, тримаючи це в руках, за мною, поки я, роздумуючи, що мені потрібно на наступні дні, складав це в кошик.
— Хочеш, приготую суп? — запропонував я Дані, розуміючи, що все одно немає ніяких планів на вечір.
— Як у старі добрі часи, ми знову будемо їсти твою баланду. Те, що треба, — відповів він.
На вулиці вже стемніло. Ми вийшли з супермаркету і пішли в сторону мого дому, до якого хвилин десять пішки. Здійнявся вітер і хотілося вже сховатися від цієї погоди якнайскоріше в теплі.
— Чув раніше прислів'я "Хто посіє вітер, той пожне бурю"? — спитав мене Даня.
— Так.
— Колись давно я йшов вночі з одного нічного клубу і по дорозі побачив підвал, звідки виходили люди, — почав свою розповідь Даня. — Звідти лунала музика, і люди, які виходили, були напідпитку. Це був далеко не центр міста. Я нікуди не поспішав, просто вештався, а коли зрозумів, що там вечірка, зайшов. Ніяких вивісок не було, просто підвал. Всередині він був розділений на танцпол і на такий собі другий поверх, який можна назвати й балконом, якби він не займав половину простору від того підвалу. Тому це було більше схоже на другий поверх, ніж просто на широкий балкон. До нього йшли сходи і з нього було видно весь танцпол внизу. Коли я зайшов, то зрозумів, що під кожну другу пісню чоловіки танцюють лезгінку і що всі чоловіки в цьому місці кавказці. Всі жінки ж були, навпаки, українки. Я піднявся на другий поверх. З першого не було видно, що там відбувається. Коли я піднявся, то побачив, що там один довгий на весь поверх стіл, за яким сиділо близько п'ятдесяти людей. Чоловіки-кавказці і наші дівчата з ними. Дівчата з вигляду, як і в будь-якому іншому клубі — достатньо легко одягнені, веселі й молоді. Я спустився назад вниз і стояв біля бару, роздивляючись це все. До мене підійшов худий низького зросту кавказець у спортивному костюмі. Його щоки були запалі, худе щетинисте лице, зачесане назад волосся. Він спитав, чи я його не пригощу. На перший погляд він здавався неприємною людиною, і я відчув інтуїтивний острах. Але в мене не було грошей, і я чомусь дістав гаманець і показав, що там буквально нічого немає, тому пригостити не зможу. Він узяв мене за руку і провів до бару. Дістав з кишені своїх дешевих спортивних штанів дуже велику пачку готівки і купив нам випити. Щось почав мене розпитувати, а поки він розпитував, за його плечем весь час стояв розміром з велику шафу його друг і тихо чекав з нудьгуючим лицем. Через хвилин десять мій новий друг сказав, що йому потрібно відійти і щоб я нікуди не йшов. Підвівшись, він щось сказав своєму другові і той залишився зі мною, а коли я встав і хотів піти звідти, то ця велика шафа спитала мене, куди я зібрався. Я сказав, що на другий поверх і він пішов зі мною. Коли ми піднялися, то я вже розумів, що відбувається і просто стояв зверху, дивлячись на танцпол і попиваючи свій напій. Шафа стояла біля мене за два кроки і просто чекала щось із таким самим нудьгуючим лицем, як і до цього. Я поставив на підлогу свою склянку і, не обертаючись, з усіх сил почав бігти до виходу, розштовхуючи тих, хто трапився мені на шляху. Я вибіг з підвалу і пробіг ще напевно декілька кілометрів пустими вулицями, поки не побачив патрульну машину. Це був "Беркут". Це було давно, тоді ще в Україні був "Беркут", а ми напевно ще навіть не були знайомі з тобою. Тільки тоді я відчув себе в безпеці, обернувся і побачив, що навкруги нікого. Тільки я і патрульна машина. Ніколи не думав, що біля "Беркуту" я відчуватиму себе в безпеці.
— Як ти думаєш, що від тебе хотіли ті кавказці? — спитав я.
— Я не впевнений, але думаю, що наступного ранку я би був уже їхнім клієнтом, а на одній з моїх вен красувалася би дірка від ін'єкції. Все інше, що мені приходить в голову — ще гірше. Але я добре знаю одне: ці люди не хотіли просто потеревенити зі мною про життя, проводячи час за коктейлем у барі.
Ми підійшли до мого будинку. І почали підніматися в квартиру.
— А до чого прислів'я? — запитав я.
— Я думав потім про тих дівчат, які були там, — відповів Даня. — Це було схоже на закриту вечірку для своїх, але де сотня кавказців могла взяти таку велику кількість молодих місцевих жінок?
— Повії? — спитав я.
— Але, думаю, що вони їх не замовляли, а покликали зі своїх борделів, — відповів Даня.
Ми пройшли на кухню. Я почав розбирати пакет із продуктами, а Даня, взявши склянку з шафи, сів у кутку за столом з пляшкою рому і своїм салатом.
— Що ти хочеш цим сказати? — спитав я знову.
— Я можу бути параноїком, але хто сказав, що моя версія не може бути правдою? — роздумував він. — Якщо ти зустрічаєш монстра, то навряд чи найкраще, що ти можеш зробити — це не допускати думки про те, що ти зустрів монстра. А всі ті молоді дівчата в коротких спідничках теж колись одягали такі ж короткі спіднички і, ще не вляпавшись в бруд, були відкриті цьому світу з наївною вірою, що кожний, хто їх зустріне, порадує своє око їх вродою без задніх корисливих чи насильницьких помислів.
— З цим згоден, — сказав я. — Але до чого тут прислів'я про вітер і бурю?
— А до того, що коли ти ведеш себе вітряно з монстром, то не чекай від нього, що він це не сприйме як сигнал до дій, — відповів Даня. Він помовчав, поки, жуючи салат, наливав собі в склянку ром, зробив ковток і, подивившись на мене, провадив далі: — Якщо тебе твоя влада запевняє, що двісті тисяч військ чужої армії на кордоні — це не загроза, та ще й військ тієї країни, з якою у вас вже вісім років, по суті, війна, то все це якось наївно, як мінімум, а як максимум така наївність то дуже апетитно для монстра.
— Ти зайшов так здалеку, що я зараз навіть не розумію, як ти це зв'язав у своїй голові...