Він не з тих, хто здається. Він мовчки дивився на мене, а в його голові його суперкомп>ютер шукав вихід.
— Туди! — коротко вигукнув він і вказав назад.
Коли я обернувся, побачив ті самі сходи, що вибудовуються з неба. Ті сходи, що з'являються, коли хтось із воїнів має вирушати в небо.
— Ти жартуєш! Як!? Ми ж... ми_ — знов почав я затинатися. — Ми.. ж.. жжж. жжиии..
— Так, пацан, ми живі та будемо живими. Я тобі обіцяю.
Коли ми дісталися сходів, вверх уже підіймався воїн. Часу на роздуми немає. Щойно воїн дістанеться неба, сходи зникнуть і шансу вибратися з пітьми не буде.
Крок за кроком я біг по сходах так, ніби сто скажених собацюг гоняться за мною. Не впевнений, що в реальному житті я б зміг так бігати. Але, все одно цього недостатньо. Назар з однією ногою й милицею йшов сходами так швидко, як це дозволяв йому його фізичний стан.
Ми надто повільні, адже той воїн ось-ось дістанеться неба. Знову ця сама мить, коли все втрачено. Я вже втомився від цього. Це справжнє випробування. Чому завжди потрібно так відчайдушно боротися за порятунок добра? Певно, тому що добро і світло найцінніші скарби у світ. Тому за це варто боротися й боротися, а потім відновлювати сили й боротися далі допоки все світло не буде врятоване.
— Буся, ти чуєш мене, — звернувся я до крихітки. — Ти втомилась, я знаю, але нам конче потрібна твоя допомога. Малесенький стрибок, трішки підлетіти й ми будемо на небі в безпеці серед тисяч ліхтариків. Без твоєї допомоги не встигнемо. Назар не зможе, він не може бігти. Будь ласочка, Бусю.
Щойно я подумав було здаватися, Буся розплющила оченята, міцно притисла ліхтарик до себе й тихенько вимовила:
— Тримайтеся за мене, летимо.
Ми хутко злетіли сходами аж до зірок. Навколо все було зовсім не так, як показують у наукових фільмах про космос. Ми із легкістю дихали, нам не було холодно а, діставшись неба, ми торкнулися ногами якоїсь поверхні.
"Виявляється на небі можна стояти!" — подумав я. Воно міцне і дуже схоже на землю, вкриту темно-синім оксамитом. Місцями небо, схоже на м'яку тканину, зім'ялося, подекуди воно гладенько постелене. Майже скрізь поверхня щільно вишита срібними зірками.
— Дякую, Буся, ти справжнє диво, — щиро дякував Назар.
— Поглянь, хто там? — спитав я, помітивши стареньку бабусю. Вона, тримаючи на колінах край неба, помалу вишивала срібними нитками нові зорі.
— Бабуню! — зрадів Назар і стрімко рушив уперед, вправно допомагаючи собі милицею. — Бабусю, невже це ти?
Старенька, почувши знайомий голос, відклала шитво і сполохано заговорила:
— Назарчику, що ти тут робиш? Тобі не можна бути тут? Іще не прийшов твій час.
— Не переймайся, бабусю, я живий, — заспокоїв стареньку Назар. — Познайомся, це Олесь — мій малий друг. Ми разом шукаємо мої дитячі мрії, аби знов засвітився виснажений темрявою ліхтарик у моєму серці.
— Я бачила. Я слідкувала за тобою доки сяяв твій ліхтарик, доки ти боровся, — сказала бабуся. — А потім тебе із побратимами оточила густа чорна імла, темрява знищувала один за одним молоді сильні ліхтарики. Тоді ви билися до останнього промінчика світла. А потім я загубила тебе. Я шукала, але не могла знайти твоє світло, твій яскравий ліхтарик став зовсім непомітним.
— Пітьма майже всього мене захопила, але дякувати друзям я почав її помалу перемагати. Але мені потрібно знайти загублені мрії, тільки вони здатні відновити світло в моєму ліхтарику, — пояснював Назар.
Він взяв бабусю за руку і, прихилившись до старенької, попросив:
— Допоможи, будь ласка. Я був у вашій хаті, знайшов малюнок, але там не все.
Я одразу ж дістав із кишені акуратно згорнутий малюнок і подав його бабусі. Вона поглянула на нього і посміхнулася:
— Звісно ж не все. Ти ж не встиг тоді домалювати, адже приїхали батьки за тобою і ти мав їхати додому. Проте я не знаю, що саме ти хотів намалювати, ти не говорив.
— Може це допоможе, — простягнув я золотаві павутинки, які знайшла Буся.
Бабуся взяла їх в руки, уважно роздивилася, а потім поклала на малюнок. Ніби золотаві пензлі торкнулися старенького аркуша й почали старанно вимальовувати те, що ховалося далеко в підсвідомості Назара. На малюнку з'явився пишний садок, квітучий і ошатний.
— Так, справді, — згадав Назар. — Я мріяв про власний садок біля хати. А дід завжди посміхався і відповідав, що пишається мною.
Назарів ліхтарик засяяв ще яскравіше. Він сяяв дужче, ніж деякі ліхтарики на землі, але все ж не на повну силу, бо ще не всі спогади склалися в єдиний малюнок, що зображує найважливішу мрію його життя.
Раптом Буся застогнала. Вона вистрибнула з моїх рук і впала на краєчку неба, де були недошиті зорі. Ліхтарик випав із її лапок й покотився прямісінько до бабусі Назара.
— Бусю, що з тобою? — сполохано спитав я.
— Вона істота світла й тендітна. Забагато сил вона втратила, перебуваючи поміж темряви. Ви повинні швидше повертатися — сказала бабуся.
— Але ж ми ще не всю мрію зібрали до купи, — ледь вимовив я. — Назаре, твоя мрія. Як же ми повернемось без неї?
— Байдуже. Зараз потрібно рятувати наше сонечко. Мій ліхтарик світиться, він майже відновився, я відчуваю свої сили. Цього мені достатньо. Я не дозволю, аби щось трапилось із Бусьою. Рушаймо назад, її потрібно повернути до світла й нагодувати цукерками.
Назар міцно обійняв бабусю, подякував і, не обертаючись, підійшов до мене. Бабуся перехрестила нас і побажала щасливої дороги.
— Стоп, стоп, стоп, — сполохався я. — А як же ми дістанемось дому? Змія повітряного немає, і Буся не в тому стані, аби літати й носити нас таких величезних двох...
Назарова бабуся усміхнулася й сказала:
— Ось вам край неба, спускайтеся по ньому. Він веде прямісінько до парку біля госпіталю. Просто уявіть, що ви взимку вирішили з'їхати високою засніженою гіркою на санчатах.
— Ооооооо.... нууу, це вже без мене..
Я хотів було опиратися, але Назар міцно вхопив мене за руку й стрибнув униз, потягнувши мене за собою.
— Ааааааааааа!!!
Ми стрімко летіли крізь зоряне небо вниз. Наші ліхтарики сяяли яскравіше від зірок, а в голові помалу вмощувалися на свої місця спогади, мрії та нові відкриття. Перед очима у мене незмінно стояв образ того самого будинку із садочком, що малював Назар в дитинстві. Мене надзвичайно цікавило, якою має бути його мрія в цілому? Чого ж не вистачає воїну, аби здолати усю темряву і почати мирне життя зі світлом у серці?
Сонце давно вже сховалось за небокраєм, довкола в парку увімкнулися ліхтарі. Я не хотів у це вірити, але час, який нам було відведено на пошуки, сплинув надто швидко. Ми не встигли, не впорались. Лишалося знайти останню часточку мрії, але ми не змогли.
Щойно ми опинились в парку, на лавці біля покинутого нами візка я помітив шоколадні цукерки. Дивно, хто ж їх тут залишив? Хтось турботливий лишив солодощі для Бусі. Одна цукерка, потім ще одна... Буся швидко отямилась, солодощі мають дійсно цілющу силу.
— Чому час такий швидкоплинний? — розгублено спитав я, але відповіді на моє питання не існувало.
— Час непідвладний людині, — відповів Назар. — Я і так отримав занадто багато подарунків сьогодні. Я згадав те, що так сильно любив, я був у рідній хаті, я бачив бабусю і найголовніше — я знайшов надійного друга.
— І я знайшов найкращого у світі друга.
— Мені час летіти, — тихенько промовила Буся. — Ми ще побачимось, неодмінно.
Яка ж вона кумедна з цими шоколадними вусами. Її постійно хочеться обійняти, як маленьке кошенятко.
— Бувай, Бусю. Дякую за все.
— Бувай, крихітко. Приходь за цукерками, — додав Назар. — Дякую тобі.
Коли ми дісталися госпіталю, у парку майже зникла золотава сонячна імла. Ані Повітрулі, ані хух чи Діда не було видно. Я дістав із кишені малюнок, віддав його Назару, а сам повинен був швидко віднести милицю назад в комірчину Олени Іванівни. Пригода скінчилася.
— Дякую тобі, Назаре. Я пишаюся нашою дружбою. І я б дуже хотів, аби в мене був такий тато, як ти.
Назар зніяковів від моїх слів і ледь зміг промовити у відповідь:
— Я теж тобою пишаюся. Біжи вже, поки не помітили пропажу.
Я побіг у корпус, а Назар лишився сидіти у парку. Він дивився на свій малюнок і думав. Мої слова глибоко запали йому в душу, змусили його серце калатати й гриміти, наче гучні литаври. Назар подумки малював біля хати себе, поруч рудоволосу Повітрулю-маму і мене. Тільки-но образ зібрався докупи, він відчув як у серці щось спалахнуло — то засяяв ліхтарик. Світло перемогло темряву.
Того дня ми здолали лише крихітну часточку темряви, яка міцно вчепилася в душу Назара. Попереду довготривала боротьба, яка потребуватиме багато сил і часу. Ми залишили темряву ізольованою і знесиленою. Наші воїни повинні набратися сил, відновити могутність світла і підготувати свої ліхтарики для боротьби.
Доки темрява ослабла, ми маємо час, щоби підготуватися для важливої битви. В майбутньому світ має бути звільнений від темряви. Я знаю, що боротьба із цим потворним чорним створінням, яке винищує все, до чого торкнеться своїми пазурами, буде запеклою. Але я також знаю, що ліхтарики здатні перемогти це зло. І ми всі зробимо це, ми здолаємо темряву й зробимо світ мирним і світлим.
Сьогодні під час польоту із повітряним змієм я відчув безмежну свободу і легкість. Це особливе відчуття, якого раніше не було. Це відчуття неможливо із чимось порівняти — воно особливе і неповторне. Щойно мої ноги відірвалися од землі, всередині мене щось змінилося, я змінився і більше ніколи не зможу звільнитися від бажання знову і знову здійматися до небес із птахами й сповнюватися до країв безмежною свободою.
— Я буду пілотом! — голосно вигукнув я, забувши, що я на вулиці й поруч можуть бути сторонні люди.
Я обернувся довкола, але поруч нікого не було. Мене почув лише повітряний змій, якого я тримав у руках. Мій змій став свідком важливого рішення, яке змінить моє життя. Сьогодні зараз я стою на початку довгого шляху, який вестиме мене до моєї мрії.
В повітрі запахло надією і вірою у краще. Я стовідсотково зрозумів, що це правильне рішення, яке вестиме мене в напрямку перемоги. Мій ліхтарик засяяв так яскраво, як не сяяв ще ніколи.
Я буду пілотом — я буду літати.
P.S. Далі буде, бо у Ліхтариків ще купа справ.