Дехто залишався в менших містечках чи розходились по селах, працюючи на сільськогосподарських роботах та постійно переховуючись від органів влади. Незаконна праця оплачувалась низько, у будь-якому випадку нижче, ніж законна, але й то було за щастя для збідованого люду.
Слава розповіла Василісу про свій приїзд, про мету заробітків. Оповіла все, що пов'язано з її появою в цих краях, згадала і Стельо— са, але без подробиць про їхнє "сватання", бо розуміла вже , що то було. Соромно було признатися чоловіку, котрий запав у серце і від котрого, хоч іще не усвідомлено, але чекала допомоги. Не приховувала й того, що в кишенях негусто, і ось вона тут. Довірилась нібито своїм людям, котрі запевняли, що нічого "такого" не буде та й у разі чого вона може повернутись, але, як вийшло, повернутись не так уже й легко. Про поведінку Бабіса та про сутичку з ним також змовчала. Отож, сталося те, що сталося, і хто знає, можливо, в неї не було іншого вибору. Потім Василіс нагадав, що пора збиратись до бару. Спочатку вони поїдуть в паб, приведуть все до порядку після вчорашнього вечора, а далі поїдуть вирішувати її долю.
У пабі пахло недопалками й залишками алкоголю та фруктів. Василіс учора не прибирав, поспішав зачинити. Показав Славі де і
як мити посуд, куди викидати сміття, й почалася робота. Дівчина мила, витирала та складала, а Василіс зносив усе з різних кутків бару. Далі він узявся за туалети на вулиці у садку, а Слава заходилася мити долівку. Повідчиняли двері й у приміщенні запахло свіжістю. Поміж тим Василіс заклав кавоварку й до свіжості приєднався смачний та манливий запах кави. Приміщення наповнювалось теплом тільки від невеличкої саморобної, як похвалився Василіс, металевої пічки, що розмістилася в кімнатці за аркою. Цього невеличкого джерела тепла було достатньо для всього приміщення, аби захиститися від холоду, котрим могла похвалитися місцева зима, що "лютувала" вдень двадцятиградусним теплом, а деколи й вище. Вночі, щоправда, могло бути досить прохолодно, більше за рахунок вологості, й тоді потрібне було опалення. Та поки-що вони не розводитимуть вогню, а погріються кавою, бо потім доведеться зачинити паб. Василіс сидів навпроти Слави на довгоногому стільці й крутив цигарку, після неї — вирушають. В грудях Слави, де, здається, все було стихло на якийсь час, знову тривожно завіяли холодні вітри, примушуючи серце тремтіти. Вона тільки зітхала глибоко, випускаючи з себе тривогу.
— Скрутиш і мені одну? — попросила майже тремтячим голосом.
Глянув на неї здивовано:
— Куриш ?
— Інколи, особливо коли хвилююсь.
Василіс не відповів, розуміючи її й не збираючись витрачати марних слів. Почав повільно й вправно крутити цигарку. Викладав на тонкий папірець тоненьку цівку дрібного тютюну, слинив з одного боку й починав закручувати. Щось подібне колись курив її дідусь, і тим тютюном був просочений весь його одяг і вся, здається, постать, то був важкий запах, їдкий і трохи приторний. Від диму ж Василевого тютюну віддавало приємним ароматом. Слава взяла блискучий синій пакет, на котрому великими жовтими літерами було написано "Old Holborn", відкрила й втягнула ніздрями запах. "Певно, з якимось домішками" — подумала.
Остання затяжка, глибока й довга, ніби могла затримати її, або хоча б якось відтягнути повернення до пекла. Видихнула разом із
Важкі двері втретє відчинилися перед Славою, а серце здригнулося, як першого разу. Було ще порожньо, в глибині приміщення сиділо декілька дівчат, певно, тільки з'їзджаються. Не встигли дійти до каси, як з непомітних дверей навпроти вийшов Бабіс. З лиця геть темний, в очах — лють і неприязнь, ніби його маму вбили і якби не Василіс, то напевно б кинувся на Славу з кулаками. Не мала найменшого сумніву. Сухо привітався з Василісом, а їй мовчки вказав на стілець поряд з касою. Сюди, на цей стілець, здається, вказували кожній дівчині, котра в чомусь провинилась. Як до суду. Двоє чоловіків не затримались біля бару, а попрямували кудись углиб. Час ішов, зайшла ще одна група дівчат, серед них — Ірина. Кинула поглядом у бік Слави й легко, але невпевнено, кивнула головою. Оксани не було — не виключено, що вже в Афінах розбирається зі своєю "дорогою" тітонькою.
Помалу з'явилися перші відвідувачі і гучніше залунала знайома музика. Запахло алкоголем і димом, а дівчина продовжувала сидіти непорушно на стільці, ніби про неї забули. Ані Бабіс, ані Василіс не з'являлися. Ця невідомість і очікування, вкотре і знову, були нестерпною мукою, що тримала в напрузі й колотила зсередини дрібною лихоманкою. "А що, як він покинув мене?!" — злякано увірвалася чорна думка. "А що, як все це заспокоєння словами і є одні лише слова? Хіба так уже не трапилось? Одне говорять — інше роблять!". Слава не була певна уже ні в чому і ні в кому. Є миті, коли робишся непевним і в самому собі, не знаєш, чого прагнеш, не знаєш, куди йдеш, для чого все те чиниш. Все змішалось — довіра з недовірою, спокій зі страхом, відчай з надією. Чому все так довго, чому?! Вона думала, все станеться просто і ясно, якраз так, як говорив Василіс, а виходить зовсім не так. Про що ж говорити так довго і що вирішувати? Що криється за цим усім? Враз побачила біля каси Бабіса, той говорив щось до темношкірої дівчини, навіть не глянув у бік Слави. Знову відійшов. Хвилювання дійшло до тієї найвищої точки, що робить тіло важким і приковує, не даючи поворухнутись, а з іншого боку, здається, ось— ось вибухне і розірветься на дрібні шматочки від тиску тисячі атмосфер десь у грудях. Хотіла підвестися, а не могла, хотіла глянути туди,
в зал, може, десь там побачить його, але боялась. А як не знайде? І не виходив, здається... Та й хто відає, скільки тут входів-виходів?! "Я знову сама, зовсім сама, — розпеченою думкою стугоніло в скронях,
— для чого дали мені оту надію на порятунок?! Для чого зі мною граються в піжмурки і люди, і небо, ніби за щось покарати хочуть. Але ця гра брудна, ця гра небезпечна" — зціпивши зуби й важко дихаючи, Слава гойдалась на стільці.
"Що за удача у мене?!" — ще раз відчайдушно зойкнула думка.
Та Удача... Швидка й оманлива птиця, куди хоче — літає. То прилетить, то відлетить, то на руку сяде. Ледь обійме тебе крилом, а потім лишень хвостом змахне. Хтось і ловив за хвоста, а він слизьким виявився, ніби риб'ячий. Здається, в руках був, аж ось лише холодний та вологий слід лишився. Спритніший умілець таки ловив ту птицю-Удачу та в клітці закривав, гадав, навічно. А вона, пташка ота, не лишень слизька й швидка, а ще й хитра. Приспить увагу, чарівною піснею голову закрутить, солодкими словами розум відбере... та й вилетить собі через найменшу щілину твоєї приспаної уваги, або ж сліпої певності — що тут вона, назавжди, твоя! Полетіла ж, вилетіла, — і шукай вітра в полі. Буває й дивна вона, до іншого сама приходить, ніби й не кликав, не шукав. Руку простягнув — і сіла. Як голуб заворкувала на плечі, знову злетіла, але повернулася. Де була? До кого літала?.. А чи до того, хто пошанує, напоїть, нагодує, приголубить і на волю відпустить. Вона ж бо вільна, як вітер, як хвиля морська, як той промінь з-за хмари вранішній. Лови його руками скільки хочеш, ось він ніби твій, а ось, дивись, уже деінде. Ніби грів та припікав, а твоїм так і не став. Отак запекло, чи то навіть зігріло, Славу подихом Удачі і одразу ж, миттєво
— холодом вкрило. Чому ж така швидка вона? Чому оманлива?..
Відчула на собі чийсь погляд, підвела голову. То Василісові добрі очі шукали її. Грали хитрими й веселими вогниками, що дрібними іскорками долітали до неї. Он воно що! Таки грається й жартує з нею та Удача, але не покидає, поряд крутиться. В погляді його знайшла відповідь — усе добре. Підвелася, майже злетіла зі стільця.
— Тебе на пару слів хоче Бабіс.
Слава збентежено поглянула на нього.
Бабіс сидів в одній з кабінок. Василіс і Слава присіли поряд. З'явився офіціант із трьома наповненими келихами. Бабіс підніс руку першим:
— За твоє нове життя. Ваше, — виправив. — Ти можеш іти з цим чоловіком і бажаю вам всього найкращого.
Випив залпом і обоє "благословлених" зробили теж саме. "Таки мене вперто чи то доля, чи то люди заміж видають", — закушуючи лимоном уже спокійно подумала Слава. Розслабилась, повністю розслабилась і серце б'ється мирно. Зійшлися на тому, що свої речі Слава забере завтра, бо тепер у домі не залишилось нікого. Вони піднялися, чоловіки потисли один одному руки.
Слава вийшла на вулицю, залишаючи позад себе важкі двері. Знала, що більше не торкнеться їх. Вдихнула на повні груди вологе повітря... Море й далі тихо співало свою пісню.
* * *
Василіс із Славою не повернулися до пабу того вечора, він запропонував влаштувати невеличке свято з легкою вечерею, вином і свічками. Знайшов для цього хороший ресторан, замовив біле вино, креветки і рибу. Перед Славою — дві виделки по один бік тарілки та два ножі — по другий. "Навіщо того стільки?" — дивувалась, але спостерігала за Василісом і повторювала його рухи. Які прибори бере до салату, а які — до креветок і риби. А як чистити ту креветку?! То не проста робота, виявляється. От незграба вона! Сором... Офіціант підливав їм то води, то вина. Здається, нема його поряд, а все бачить, мов тінь, ковзаючи легко й нечутно поміж столів. Рибину почистив Славі Василіс, певно, розуміючи її незручність, полив зверху запашною жовто-зеленуватою рідиною. Якийсь соус, здогодалася. А смакота яка! Вирішила спитати, що то таке смачню— ще, хоча варто питати було про все, що її оточувало, бо все надто нове, незвичне, навіть екзотичне. Виявилось, що соус — то звичайна оливкова олія, добре збита з соком лимону і заправлена перцем, сіллю, орігано. Так просто. Слава не просто вечеряла, вона насолоджувалась. Насолоджувалась кожним ковтком ароматного вина,
вперше відкриваючи для себе, що вином варто якраз насолоджуватись, кожним шматочком білого, соковитого м'яса рибини, легкою музикою, мерехтінням свічечок у маленьких скляних світильниках. Насолоджувалась присутністю цього чорнявого чоловіка, схожого на принца зі східної казки, що створював казку для неї. Бо сюжети з такими вечорами бачила дотепер лишень по телебаченню, як і все решту, що відбувалося з нею з першої години приїзду в цю дивну країну.