Убивця лежав поруч (збірка)

Олег Чорногуз

Сторінка 12 з 19

З Михайлом Івановичем одразу заприятелювало кілька голів колгоспів і два директори радгоспів, котрі спеціалізувалися на вирощуванні картоплі. Кімната й справді люкс. Там було створено всі умови для праці. Але перші дні заважали часті відвідувачі, з якими мене намагався познайомити Михайло Іванович. Кожний з них, виявляється, був його найближчий друг. Звичайно, після мене та його дружини. Мені набридло, і я йому через кілька днів сказав:

– Не такими пачками ти їх приводь. Все одно я з першого разу всіх не запам'ятаю.

Потім я його попросив створити мені ідеальні умови по лінії тиші. Він повимикав динаміки в нашому корпусі. Але відпочивальники зчинили такий галас, що йому довелося поставити ще й кілька додаткових. У тих кімнатах, де їх ніколи не було.

– Забери у мене телевізор, – сказав я.

Він виніс його, і я того ж вечора пожалкував. Тепер його вмикали на всю потужність у холі, якраз під моєю кімнатою.

– Принеси мені, як можеш, самовар, – прошу. – Мене часто на воду тягне. Побоююсь, що це діабет.

– Але чай при діабеті протипоказаний.

– Я питиму лише окріп.

Потім попросив дістати мені настільну лампу. Її принесла чергова з образою, що я такими дрібницями турбую директора.

Тоді я звернувся до неї, щоб вона в ту настільну лампу вкрутила ще й лампочку.

– Лампочок у нас нема. Ліміт вигорів ще в першому кварталі.

Я знову звернувся до Михайла Івановича. Йому це, бачу, не дуже сподобалося. Навіть трохи образило.

– Слухай, – сказав він мені сам на сам. – Я все-таки директор.

– Я пам'ятаю.

– Ти міг би до мене з такими дрібничками не звертатися.

– Я спробую.

Увечері принесла мені лампочку інша чергова і теж вилаяла.

– З такими дрібницями до директора! Що за відпочивальники пішли? Ну як діти! Неначе у лісі виросли.

Що я їй міг сказати? Попрохав:

– Як можете, то поміняйте цю лампу.

– А чим вона вам не до шмиги?

– У неї хтось вмикача відгриз.

– Не морочте голови...

Я все-таки зателефонував Михайлу Івановичу:

– Ти мені тисячу разів вибач...

– Що ти хочеш? Будь ласка, швидше. Бо в мене тут труби прорвало і пішла гаряча вода...

– Я б хотів настільну лампу із вмикачем. Як лягаєш спати і хилить на сон, тільки пальчиком натиснув...

– Буде тобі лампа, – й поклав трубку.

Лампу принесла та ж сама чергова.

– Ох ви й вередливий! Як вас тільки жінка терпить? Чи ви приїхали, щоб над нами... – І, не доказавши, так поставила лампу на підвіконня, що в жарівці обтрусилися волоски.

Я покликав її знову.

– Мені потрібна ще й лампочка.

– Ми ж вам учора дали!

– Дле ви її з тією лампою забрали, а ця не горить.

– А вона й не повинна горіти. Вона повинна світити. А ще, кажуть, грамотний чоловік...

Я хотів було зібрати речі, забрати гроші і, спакувавши валізи, спокійно виїхати додому. Але в курортній картці чітко стояло: "Грошей за куплену путівку не повертаємо".

Уночі я довго не міг заснути. Потім, коли починав уже дрімати, раптом почув шурхіт. Тоді шурхання повторилося. Хтось гортав мої папери. Сон як рукою зняло. Я увімкнув світло. Так і є. Миші!

Ні, я цього стерпіти не міг. Підвівся з ліжка й заходився їх розганяти віником. Заснув тільки на світанку.

– Таки поїду геть, – твердо вирішив я.

Хоч бери на ніч та рота марлею зав'язуй. Саме з таким наміром я зайшов до медпункту, а заодно вирішив поцікавитися у медиків, чи в них нема якоїсь отрути. Коли тут саме директор дає вказівки медперсоналу.

– Слухай, – почав я. – Ти знаєш, миша...

Але він мене не дослухав. Нічого не сказавши, негайно вийшов з кабінету.

– Для чого ви так? – докоряла мені симпатична лікарка. – Він усе-таки директор. І скільки це можна на нього казати: Миша, Миша... Теж хлопчика знайшли! Він давно у нас Михайло Іванович.

– Але я...

– Це ви той відпочивальник, який нікому не дає спокою? Все вам у нас не до вподоби. Харчі не подобаються. Вода не подобається, повітря не подобається, обслуговування не подобається... Люди не подобаються... Я просто дивуюсь, як товариші з таким характером можуть їздити в будинки відпочинку... Ви ж тут будь-кого доведете, вибачте, до сказу... Сонце хоча вам подобається?

– Ну, знаєте... – Я вискочив з кабінету,

– А він таки божевільний, – долинуло мені вслід. – Ти в точку попала.

Того дня я обідати не пішов. Прийшли до мене.

– Ми знаємо, що ви приятель директора, але так вередувати не можна. Якщо ви хворі – викличте лікаря, а як здорові – то, будь ласка, ходіть до їдальні. У нас нікому посуд мити. Ми водночас і миємо, й подаємо, а тут ще неси. Пан-барон.

"Ні, я таки справді божевільний", – самокритично подумав. А вголос сказав:

– Але коли у мене апетиту немає, чи я починаю голодувати, то маю, врешті-решт, на це право чи ні?..

– У нас нема чого голодовку оголошувати. Це будинок відпочинку, а не американська тюрма.

Вночі я знову боявся заснути. І поклав собі спати при світлі. Миші на світло не йшли. Коли задрімав, мені приснився Михайло Іванович.

– Мишо, дорогий! – зрадів я. – Ой, вибач, Михайле Івановичу. Ти знаєш...

Він негайно ретирувався, залишивши мене з мишею сам на сам.

Мені нічого не залишалося, як сподіватися тільки на себе.

Коли багато доводиться їздити і вивчати життя, то воно завжди чогось навчить. І тобі згодом все знадобиться. Свого часу, перебуваючи в одному райцентрі, купив я коробку цукерок. Як і жінки, дуже люблю солодке. Хоча жінок дужче, ніж шоколад, Але це вже інша тема.

Одне слово, я негайно поклав собі відвідати місцевий гастроном. Цукерки лежали переді мною.

– Це свіжі? – спитав продавщицю.

– Вчора привезли, – відповіла вона, не змигнувши оком. Цілком можливо, що вона казала чистісіньку правду.

Я тих слів не брав під сумнів, але, врешті-решт, вона могла сказати, звідки їх привезли.

Принаймні ця думка спала мені тоді, коли глянув на дату випуску. Як вірити тому штампу, то за числом місяця цукерки мали тільки завтра випускати у світ, а як брати до уваги рік, то останню цифру міг розібрати лише слідчий. І то за умови, що він до цього залучить експертів.

Цукерки я купив і вирішив експериментувати. Але для цього мені потрібна була виварка літрів на сорок води.

Під сходами своєї кімнати я знайшов бачок, І він мене цілком влаштовував. Налив у нього води більш, ніж половину. На столику, якраз над бачком, поклав лінійку, а на кінець її – шматочок цукерки. Лінійка грала роль важелька. Варто було миші ступити в напрямку приманки – як вона опинялась у воді... Так я спланував. Але звечора до мене прийшли нові друзі Михайла Івановича, випили по чашці кави. Потім повторили, І я заснув, забувши навіть прибрати зі столу. Тож яке було моє здивування, коли вранці побачив, що поряд з моєю коробочкою цукерок лежав цілий виводок мишей. Очевидно, вся сім'я на чолі з дідом і бабою.

Я, звичайно, спочатку зрадів, а потім таки добре перелякався. І замість того, щоб дзвонити товаришам, про всяк випадок зателефонував до лікарні й поцікавився, чи в районі ніде не зафіксовано випадків отруєння.

– Ні, – відповів мені лікар. – А що, у вас хтось отруївся?

– Миші, – спокійно відповідаю. Сказав йому чисту правду, але він чомусь образився, і я подумав, що йому треба лікувати нервову систему.

– Це не по нашій лінії. Дзвоніть у санепідстанцію. – І навіть номера телефону не дав. Та й кинув трубку. Звідки йому знати, що я з автомата дзвоню.

Товаришеві я зателефонував згодом.

– Як ти себе почуваєш? – спитав обережно, прислухаючись до його голосу та настрою.

– Нічого, а що?

– Ну, просто... цікавлюся... Я подумав, що ми вчора трохи того, перебрали,

– Ти вважаєш, що ото перебрали? Ой, не сміши мене!.. Хіба це називається перебрали? Кинути ще б таких пару кілограмів на брата, тоді... може... а так... Тільки в роті щось зранку гірко... Ніби там коти за мишами бігали... А миші перелякані були... А так нічого. Жити можна.

Я остаточно заспокоївся. Під вечір до мене прийшов директор і почав просити вибачення. Я вдав, що здивувався:

– За що?

– Ну, знаєте, – він перейшов на "ви". Я натяк зрозумів. – Ви почали до мене так звертатись... Мишо, Мишо... А поруч підлеглі. Мені трохи стало не по собі... Знаєте, керівник – це авторитет. Втратиш його, вважай, втратив посаду.. Коли вже вам так хочеться зі мною по-дружньому, то я вас дуже прошу: сам на сам. Як французи кажуть: тет-а-тет.

– Ну що ви! – відповів я йому взаємністю.

– Для чого ця офіційність? Давай, як і раніш, на "ти", – він мене поляскав по плечу. – Я ж з простої сім'ї. Можна сказати, з сім'ї селянина-бідняка.

– Але я мав на увазі не вас, коли казав "миша"... – хотів повідомити про тих мишей, яких у мене в кімнаті цілий виводок. – Я не жінка, але коли тобі щоночі сняться одні й ті ж сни, ніби миші вуха відгризають, то, я вам скажу, відпочивати в такому будинку не зовсім того, комфортабельно, хоч номер називається – люкс...

– Невже у вас є миші? – цього разу він аж заломив брови.

– Уже нема!

– Кота в їдальні позичили?

Я заперечливо похитав головою.

– Купили мишоловки у господарському?..

Я тільки посміхнувся у відповідь.

– Тоді скажіть, чим ви їх вивели?

– Ось! – сказав я і подав йому коробку.

– Цукерки?!

– Ні, – відповів я. – Стопроцентна отрута. Але у вигляді цукерок. Нововведення. І вельми ефективне.

– Я дуже вам вдячний. А то, знаєте, останнім часом стільки пішло скарг від відпочивальників. Особливо жінок. Вони тих мишей бояться дужче, ніж собак біля їдальні. А я боюся за свій авторитет, бо втратити його...

– Це втратити посаду? Чи не так! – закінчив я За нього.

– Цікаво, і ви це знаєте?

– Та чув колись від одного розумного товариша, – мовив я, міцно потис йому руку і, побажавши успіхів у знищенні мишей, зачинив за ним двері й спокійно пішов спати.

Подумаєш, наука!

Коли мене запрошують на чай, я одразу розгублююся. Настільки розгублююсь, що просто не знаю, як мені бути. Не знаю, що мені у цих випадках, приміром, нести. Одну пачку чаю, дві, а може, цілий блок. А якщо блок, то якого чаю: індійського, цейлонського, грузинського чи краснодарського? Адже не так рідко тепер запрошують на чай.

Звичайно, ви у цьому випадку звертаєтесь до своїх знайомих і приятелів. І, звичайно, ваші знайомі, єхидно посміхаючись, посилають вас у крамницю. Принаймні після крамниці ви якось певніше себе почуваєте.

Саме так вчинив і я.

… 9 10 11 12 13 14 15 …