З Михайлом Івановичем одразу заприятелювало кілька голів колгоспів і два директори радгоспів, котрі спеціалізувалися на вирощуванні картоплі. Кімната й справді люкс. Там було створено всі умови для праці. Але перші дні заважали часті відвідувачі, з якими мене намагався познайомити Михайло Іванович. Кожний з них, виявляється, був його найближчий друг. Звичайно, після мене та його дружини. Мені набридло, і я йому через кілька днів сказав:
– Не такими пачками ти їх приводь. Все одно я з першого разу всіх не запам'ятаю.
Потім я його попросив створити мені ідеальні умови по лінії тиші. Він повимикав динаміки в нашому корпусі. Але відпочивальники зчинили такий галас, що йому довелося поставити ще й кілька додаткових. У тих кімнатах, де їх ніколи не було.
– Забери у мене телевізор, – сказав я.
Він виніс його, і я того ж вечора пожалкував. Тепер його вмикали на всю потужність у холі, якраз під моєю кімнатою.
– Принеси мені, як можеш, самовар, – прошу. – Мене часто на воду тягне. Побоююсь, що це діабет.
– Але чай при діабеті протипоказаний.
– Я питиму лише окріп.
Потім попросив дістати мені настільну лампу. Її принесла чергова з образою, що я такими дрібницями турбую директора.
Тоді я звернувся до неї, щоб вона в ту настільну лампу вкрутила ще й лампочку.
– Лампочок у нас нема. Ліміт вигорів ще в першому кварталі.
Я знову звернувся до Михайла Івановича. Йому це, бачу, не дуже сподобалося. Навіть трохи образило.
– Слухай, – сказав він мені сам на сам. – Я все-таки директор.
– Я пам'ятаю.
– Ти міг би до мене з такими дрібничками не звертатися.
– Я спробую.
Увечері принесла мені лампочку інша чергова і теж вилаяла.
– З такими дрібницями до директора! Що за відпочивальники пішли? Ну як діти! Неначе у лісі виросли.
Що я їй міг сказати? Попрохав:
– Як можете, то поміняйте цю лампу.
– А чим вона вам не до шмиги?
– У неї хтось вмикача відгриз.
– Не морочте голови...
Я все-таки зателефонував Михайлу Івановичу:
– Ти мені тисячу разів вибач...
– Що ти хочеш? Будь ласка, швидше. Бо в мене тут труби прорвало і пішла гаряча вода...
– Я б хотів настільну лампу із вмикачем. Як лягаєш спати і хилить на сон, тільки пальчиком натиснув...
– Буде тобі лампа, – й поклав трубку.
Лампу принесла та ж сама чергова.
– Ох ви й вередливий! Як вас тільки жінка терпить? Чи ви приїхали, щоб над нами... – І, не доказавши, так поставила лампу на підвіконня, що в жарівці обтрусилися волоски.
Я покликав її знову.
– Мені потрібна ще й лампочка.
– Ми ж вам учора дали!
– Дле ви її з тією лампою забрали, а ця не горить.
– А вона й не повинна горіти. Вона повинна світити. А ще, кажуть, грамотний чоловік...
Я хотів було зібрати речі, забрати гроші і, спакувавши валізи, спокійно виїхати додому. Але в курортній картці чітко стояло: "Грошей за куплену путівку не повертаємо".
Уночі я довго не міг заснути. Потім, коли починав уже дрімати, раптом почув шурхіт. Тоді шурхання повторилося. Хтось гортав мої папери. Сон як рукою зняло. Я увімкнув світло. Так і є. Миші!
Ні, я цього стерпіти не міг. Підвівся з ліжка й заходився їх розганяти віником. Заснув тільки на світанку.
– Таки поїду геть, – твердо вирішив я.
Хоч бери на ніч та рота марлею зав'язуй. Саме з таким наміром я зайшов до медпункту, а заодно вирішив поцікавитися у медиків, чи в них нема якоїсь отрути. Коли тут саме директор дає вказівки медперсоналу.
– Слухай, – почав я. – Ти знаєш, миша...
Але він мене не дослухав. Нічого не сказавши, негайно вийшов з кабінету.
– Для чого ви так? – докоряла мені симпатична лікарка. – Він усе-таки директор. І скільки це можна на нього казати: Миша, Миша... Теж хлопчика знайшли! Він давно у нас Михайло Іванович.
– Але я...
– Це ви той відпочивальник, який нікому не дає спокою? Все вам у нас не до вподоби. Харчі не подобаються. Вода не подобається, повітря не подобається, обслуговування не подобається... Люди не подобаються... Я просто дивуюсь, як товариші з таким характером можуть їздити в будинки відпочинку... Ви ж тут будь-кого доведете, вибачте, до сказу... Сонце хоча вам подобається?
– Ну, знаєте... – Я вискочив з кабінету,
– А він таки божевільний, – долинуло мені вслід. – Ти в точку попала.
Того дня я обідати не пішов. Прийшли до мене.
– Ми знаємо, що ви приятель директора, але так вередувати не можна. Якщо ви хворі – викличте лікаря, а як здорові – то, будь ласка, ходіть до їдальні. У нас нікому посуд мити. Ми водночас і миємо, й подаємо, а тут ще неси. Пан-барон.
"Ні, я таки справді божевільний", – самокритично подумав. А вголос сказав:
– Але коли у мене апетиту немає, чи я починаю голодувати, то маю, врешті-решт, на це право чи ні?..
– У нас нема чого голодовку оголошувати. Це будинок відпочинку, а не американська тюрма.
Вночі я знову боявся заснути. І поклав собі спати при світлі. Миші на світло не йшли. Коли задрімав, мені приснився Михайло Іванович.
– Мишо, дорогий! – зрадів я. – Ой, вибач, Михайле Івановичу. Ти знаєш...
Він негайно ретирувався, залишивши мене з мишею сам на сам.
Мені нічого не залишалося, як сподіватися тільки на себе.
Коли багато доводиться їздити і вивчати життя, то воно завжди чогось навчить. І тобі згодом все знадобиться. Свого часу, перебуваючи в одному райцентрі, купив я коробку цукерок. Як і жінки, дуже люблю солодке. Хоча жінок дужче, ніж шоколад, Але це вже інша тема.
Одне слово, я негайно поклав собі відвідати місцевий гастроном. Цукерки лежали переді мною.
– Це свіжі? – спитав продавщицю.
– Вчора привезли, – відповіла вона, не змигнувши оком. Цілком можливо, що вона казала чистісіньку правду.
Я тих слів не брав під сумнів, але, врешті-решт, вона могла сказати, звідки їх привезли.
Принаймні ця думка спала мені тоді, коли глянув на дату випуску. Як вірити тому штампу, то за числом місяця цукерки мали тільки завтра випускати у світ, а як брати до уваги рік, то останню цифру міг розібрати лише слідчий. І то за умови, що він до цього залучить експертів.
Цукерки я купив і вирішив експериментувати. Але для цього мені потрібна була виварка літрів на сорок води.
Під сходами своєї кімнати я знайшов бачок, І він мене цілком влаштовував. Налив у нього води більш, ніж половину. На столику, якраз над бачком, поклав лінійку, а на кінець її – шматочок цукерки. Лінійка грала роль важелька. Варто було миші ступити в напрямку приманки – як вона опинялась у воді... Так я спланував. Але звечора до мене прийшли нові друзі Михайла Івановича, випили по чашці кави. Потім повторили, І я заснув, забувши навіть прибрати зі столу. Тож яке було моє здивування, коли вранці побачив, що поряд з моєю коробочкою цукерок лежав цілий виводок мишей. Очевидно, вся сім'я на чолі з дідом і бабою.
Я, звичайно, спочатку зрадів, а потім таки добре перелякався. І замість того, щоб дзвонити товаришам, про всяк випадок зателефонував до лікарні й поцікавився, чи в районі ніде не зафіксовано випадків отруєння.
– Ні, – відповів мені лікар. – А що, у вас хтось отруївся?
– Миші, – спокійно відповідаю. Сказав йому чисту правду, але він чомусь образився, і я подумав, що йому треба лікувати нервову систему.
– Це не по нашій лінії. Дзвоніть у санепідстанцію. – І навіть номера телефону не дав. Та й кинув трубку. Звідки йому знати, що я з автомата дзвоню.
Товаришеві я зателефонував згодом.
– Як ти себе почуваєш? – спитав обережно, прислухаючись до його голосу та настрою.
– Нічого, а що?
– Ну, просто... цікавлюся... Я подумав, що ми вчора трохи того, перебрали,
– Ти вважаєш, що ото перебрали? Ой, не сміши мене!.. Хіба це називається перебрали? Кинути ще б таких пару кілограмів на брата, тоді... може... а так... Тільки в роті щось зранку гірко... Ніби там коти за мишами бігали... А миші перелякані були... А так нічого. Жити можна.
Я остаточно заспокоївся. Під вечір до мене прийшов директор і почав просити вибачення. Я вдав, що здивувався:
– За що?
– Ну, знаєте, – він перейшов на "ви". Я натяк зрозумів. – Ви почали до мене так звертатись... Мишо, Мишо... А поруч підлеглі. Мені трохи стало не по собі... Знаєте, керівник – це авторитет. Втратиш його, вважай, втратив посаду.. Коли вже вам так хочеться зі мною по-дружньому, то я вас дуже прошу: сам на сам. Як французи кажуть: тет-а-тет.
– Ну що ви! – відповів я йому взаємністю.
– Для чого ця офіційність? Давай, як і раніш, на "ти", – він мене поляскав по плечу. – Я ж з простої сім'ї. Можна сказати, з сім'ї селянина-бідняка.
– Але я мав на увазі не вас, коли казав "миша"... – хотів повідомити про тих мишей, яких у мене в кімнаті цілий виводок. – Я не жінка, але коли тобі щоночі сняться одні й ті ж сни, ніби миші вуха відгризають, то, я вам скажу, відпочивати в такому будинку не зовсім того, комфортабельно, хоч номер називається – люкс...
– Невже у вас є миші? – цього разу він аж заломив брови.
– Уже нема!
– Кота в їдальні позичили?
Я заперечливо похитав головою.
– Купили мишоловки у господарському?..
Я тільки посміхнувся у відповідь.
– Тоді скажіть, чим ви їх вивели?
– Ось! – сказав я і подав йому коробку.
– Цукерки?!
– Ні, – відповів я. – Стопроцентна отрута. Але у вигляді цукерок. Нововведення. І вельми ефективне.
– Я дуже вам вдячний. А то, знаєте, останнім часом стільки пішло скарг від відпочивальників. Особливо жінок. Вони тих мишей бояться дужче, ніж собак біля їдальні. А я боюся за свій авторитет, бо втратити його...
– Це втратити посаду? Чи не так! – закінчив я За нього.
– Цікаво, і ви це знаєте?
– Та чув колись від одного розумного товариша, – мовив я, міцно потис йому руку і, побажавши успіхів у знищенні мишей, зачинив за ним двері й спокійно пішов спати.
Подумаєш, наука!
Коли мене запрошують на чай, я одразу розгублююся. Настільки розгублююсь, що просто не знаю, як мені бути. Не знаю, що мені у цих випадках, приміром, нести. Одну пачку чаю, дві, а може, цілий блок. А якщо блок, то якого чаю: індійського, цейлонського, грузинського чи краснодарського? Адже не так рідко тепер запрошують на чай.
Звичайно, ви у цьому випадку звертаєтесь до своїх знайомих і приятелів. І, звичайно, ваші знайомі, єхидно посміхаючись, посилають вас у крамницю. Принаймні після крамниці ви якось певніше себе почуваєте.
Саме так вчинив і я.