А велика людина — це яка людина? — не зупинялась Софія. Кожне її питання супроводжувалось різними рухами, підплигуваннями чи кривляннями, ніби її несла енергія на хвилі якої, окрім того, що народжувалась незліченна кількість питань, то ще й ця енергія була причиною незліченної кількості різних рухів її тіла.
— Велика людина — це насамперед добра людина. Хорхе постійно повторював одну цитату, коли дивився новини чи розповідав про громадянську війну в Іспанії, а він часто про неї розповідав, тому що його батько загинув на цій війні. Йому тоді було 5 років. Майже твого віку, — подивився Даня на Софію, продовжуючи: — Дня не проходило в тому домі без цієї цитати. Повторював, що в цьому світі злі люди переслідують добро сильніше, ніж добрі люди його люблять.
— Добре, що немає ніяких війн більше, — сказала Софія.
Ми сиділи за столиком і чекали на наші млинці. Даня замовив каву, і коли її принесли, знову вийшов на вулицю перекурити, взявши чашечку кави з собою. З ним вирішив вийти Влад. Я сидів навпроти Софії і на диво вона мені не ставила ніяких питань, а просто грала в якусь гру на телефоні Влада. Я дуже не хотів, щоб вона мене щось запитувала. Я застиг і не рухався, настільки я не знав, про що можна говорити з дитиною. "Не люблю говорити з дітьми", — подумав я тоді. Але чому не люблю — я не зміг відповісти собі на це питання.
Мені хочеться думати, що в руках Господа ті обставини, заручниками яких ми стаємо. Ті обставини, які так легко можуть розчавити людину, як щось незначне. Ті обставини, які людині не під силу. Хочеться вірити, що людина значуща і несе в собі те, що є важливим для Бога. Що людина не метелик, який швидкоплинно зникає назавжди до кінця дня, залишаючи цьому світу не більше ніж мить свого існування. Хочеться вірити, що життя не є всього-на-всього спалахом, коротким і беззмістовним. Дивишся на світ і думаєш, що в ньому не може бути Бога, але через секунду розумієш, що такого світу не може бути без Бога. Я мав багато питань і не мав відповідей на них, як і Софія, запитував про все. Пізніше я забув усі відповіді, які знаходив. А потім і питання, які собі ставив. Іноді ти маєш просто йти. Прокидатися вранці і робити знову крок за кроком. Якщо пощастить, то буде день, коли прийдуть відповіді, але цей день настане тоді, коли ти не згадаєш про те, що колись вже шукав їх. І не знайшов. Хочеться вірити, що в руках Господа ці відповіді.
Мила молода офіціантка принесла млинці.
— Ви звернули увагу, що чим дорожчий заклад, тим красивіші у них офіціантки? — спитав Даня, знімаючи своє легке пальто і проводжаючи поглядом офіціантку.
— Якщо тобі захочеться знову просити в офіціантки номер телефону, то не забувай, що ти страхопудло, — сказав я.
— І вже не молоде, — додав Влад.
Софія знову засміялася, розрізаючи виделкою один із млинців на своїй тарілці. Потім вона залила всю тарілку джемом, виливши його з невеликого горнятка. Влад, не сказавши ні слова, підсунув до неї свою тарілку з млинцями.
— Ти теж хочеш джем? — спитала його Софія.
— Ні. Якщо ти не зможеш їсти свої, тому що тепер вони напевно настільки солодкі, що вже не їстівні, то їж мої.
Пробігло не так і багато часу, як так і сталося. Софія з'їла трохи своїх млинців, а потім ще трохи з тарілки Влада. Ще, мабуть, третина із них була розкидана на столі навколо її двох тарілок. Білу скатертину вона ненавмисно прикрашала мимоволі падаючими рожевими краплинами джему зверху на розкидані шматочки млинців.
— Може, ще додати декілька плям від кави? — сказав Даня, дивлячись на цей випадковий прояв експресіонізму.
— Я все, — сказала Софія, закінчивши кремсати все, що було на двох тарілках. Влад забрав обидві тарілки собі і почав доїдати, беручи шматочки то з одної, то з іншої. Водночас Софія, всидівши спокійно хвилину, почала спочатку одним лише вказівним пальчиком, а потім і всією долонькою розмазувати джем, при цьому також роздавлюючи шматочки млинців на скатертині. Потім вона поплескала в обидві долоньки і, дивлячись на них після цього, згинаючи і розгинаючи пальці, сказала невпевнено, наче запитуючи, що їй треба помити руки. Влад залишив гарні чайові тій милій офіціантці.
Після сніданку ми вирішили з Данею, що складемо Владу й Софії компанію сьогодні й надалі. Ми поїхали в гіпермаркет купувати різні побутові речі, які були потрібні для рехабу. Після цього ми мали їх доставити туди.
— Завжди хтось щось забуває, не докупить чи не доробить до кінця, — розповідав Влад по дорозі. — Тому я займаюся безліччю різних речей, підчищаючи це. Чи то купити туалетний папір, чи знайти нового адміністратора, чи заїхати на кафедру психіатрії і допомогти домовитися нашому наркологу за ліцензію. Єдине добре, що я майже ніколи не спілкуюся з родичами наших пацієнтів. Це навіть гірше, ніж спілкуватися з пацієнтами.
— Чому? — спитав Даня.
— Майже всі вони довго працювали в парі із залежними над їхньою залежністю. Якщо це батьки, то це вбивча турбота. Якщо це дружини чи чоловіки, то це вбивче партнерство в тому чи іншому вигляді, навіть якщо вони не вживають. Вони підігрують іграм розуму, який веде залежний — до кінця, іноді вже до безповоротного кінця. Наші пацієнти часто не визнають свою проблему, а їхні рідні все визнають, але визнають так, наче вони живуть у світі кривих дзеркал, де очевидного під своїм носом вони не бачать, але при цьому знають, як краще лікувати їхнього рідного — їхнього особливого і не такого, як інші, наркомана чи алкоголіка. Іноді задумуєшся, що, маючи таких рідних, почати вживати здається навіть досить розумним рішенням.
— А мені ти не підігруєш? — спитав Даня у Влада.
— Я тебе не рятую. В мій рехаб тобі двері відчинені завжди, але прийти ти маєш туди своїми ногами.
По гіпермаркету Даня катав Софію у візку між рядами, виконуючи спецзавдання від Влада з пошуку того чи іншого. Він возив дуже швидко Софію поміж рядів, а вона мала дивитися на полиці і казати "стоп", коли зрозуміє, що те, що вони шукають, уже десь поблизу. Вона дуже часто казала слово "стоп", тоді Даня різко зупинявся, іноді з розворотом на 360 градусів. Ми ж із Владом ходили і за списком шукали все необхідне. Там був туалетний папір, а ще різні миючі засоби, які ми брали коробками, пачки чаїв і кави, рушники, пару комплектів постільної білизни, батарейки й інші побутові дрібниці. Йдучи на паркінгу до машини, ми з Данею несли по коробці, а Влад штовхав возик, набитий всякою всячиною. Софія не припиняла щось розповідати, але після того, як ми виїхали з паркінгу, вона спочатку засумувала, мовчки дивлячись у вікно, а потім й геть заснула в дитячому кріслі в машині.
— Минулого разу ти був без дитячого крісла? — спитав Даня, звернувши увагу, що дитина мирно спить у ньому.
— Так, забув минулого разу. Довелося їздити без нього, — відповів Влад.
— Ми зайдемо з тобою всередину? — спитав я про рехаб.
— Ну я ж не буду носити сам всі ці коробки, — відповів, посміхаючись, Влад.
Ми виїхали на Одеську трасу і звернули біля повороту на Боярку. На окраїні цього містечка ми під'їхали до великого триповерхового будинку, обгородженого невисоким парканом. Територія була невелика, але мала охайний вигляд з гарною альтанкою з дерева і криницею біля неї.
Біля входу в будинок стояло двоє людей. Один — з мітлою в руках, одягнений в якусь стару зимову куртку поверх спортивного костюма. Він тримав у руках сигарету, і навіть попри його зимову куртку було видно, наскільки він худий. Запалі щоки і глибоко посаджені очі створювали хмурий ореол навколо нього. Він часто робив затяжки і випускав дим трохи в сторону, слухаючи свого співрозмовника. Кремезну людину років п'ятдесяти, в шкіряній дублянці.
— Що він замітає там... в лютому? — запитав саркастично Даня, подивившись на них, коли ми під'їхали і припаркувалися якраз навпроти входу.
— Та хто його знає? — відповів Влад. — Був би сніг, відкидав би сніг. Немає снігу, то щось там мете.
— А Юра йому щось втирає про життя, — сказав ще більш саркастичним тоном Даня. — Продає цьому наркоші свій приклад.
— Приклад? — перепитав я. Влад в цей час вийшов з машини і підійшов до них.
— Юра — співзасновник цього дому останньої надії разом з Владом, — відповів Даня, залишаючись сидіти разом зі мною в машині. — Він колишній наркоман, та вже років двадцять не вживає. Тепер монетизує свій досвід за рахунок таких же бідолах, яким був сам колись, але монетизує з відчуттям, що рятує світ. Говорив з ним пару разів колись. Послухаєш його, то свята людина перед тобою, а колись було, що ледве не вбив свою ж матір, грабуючи і виносячи з її квартири все, що міг винести. А тепер ходить і корчить приклад.
— Не знав, що у Влада є співзасновник, — сказав я.
— У Влада немає досвіду вживання чого-небудь. Він відвіз мене того разу в дурку з делірієм, потім повозив мене по лікарях, а потім десь підвернувся цей Юра. Може, на шиномонтаж приїхав, не знаю. Так народжуються ідеї, а гроші вже якось знайшлися на старт. Благо, це перспективний бізнес у цій країні, — пояснив Даня.
Ми вийшли з машини, залишивши в ній Софію, яка собі мирно спала в своєму кріслі. Влад уже стояв з кремезним своїм партнером і про щось говорив з ним. Хлопчина з хмурим ореолом кудись зник.
— Юрій, вітаю, — сказав йому Даня, підкурюючи сигарету. — Ти ще більше підкачався, я бачу.
На що Юрій нічого не відповів, тільки помахав нам рукою і далі розмовляв з Владом. Я підійшов до багажника, відкрив його і дістав коробку з миючими засобами. Я хотів зайти всередину і побачити, як там. Ідучи в сторону входу, Влад мені сказав, що можна занести усе всередину і поставити де мені заманеться. Відкривши двері, я побачив зразу біля входу сходи на другий поверх, а просто переді мною коридор і п'ять чи шість кімнат по різні боки. Я пройшов трохи далі по коридору, минувши по ліву сторону першу кімнату з відкритими дверима. Це був досить просторий зал з декількома шкіряними диванами, розставленими так, що вони утворювали коло. Всередині цього кола стояв стілець. В цій кімнаті не було нікого. Наступна кімната праворуч від мене була зачинена, але коли я тільки її минув, з неї вийшов чоловік з бородою, йому на вигляд було років шістдесят. Він з вигляду не справляв враження людини з проблемами, навпаки, був дуже бадьорим.
— Хто такий? Що несеш? — поставив він мені відразу два питання.
— Влад купив деякі речі, допомагаю занести, — відповів я.
— Ясно.