Я бачила. Мрія потяглася за пітьмою тоненькими золотаво-сяйнистими павутинками. Назаре, твоя мрія зачепилася за її кіготь. Ми знайдемо цю павутинку світла, я зможу знайти. Я можу бачити її.
— Мала, то ти хочеш сказати, що ми зараз летимо до тієї гидоти, щоб зняти золотаве павутиннячко з її лапи? — запитав Назар з таким обличчям, ніби його хтось мішком огрів.
Ми із Буською не стримались і почали тихенько гиготіти. Назар дійсно мав кумедний вигляд.
— А що смішного? — не второпав він. — Звісно, нічого дивного й особливого, я щодня бігаю за якимись потворами в потойбічному світі й мацаю їх за лапи.
— Можна ще полоскотати потвору за її лапу, вона розсміється й здохне від реготу, — додав я, ледь стримуючи сміх.
Після цих слів ми не втрималися й зареготали щосили. Найсмішніше сміялася Буся. Її сміх виявився смішнішим за той жарт. Від нашого сміху ліхтарики засяяли яскравіше. Кожна добра думка, щира емоція, радість і сміх — все підсилює міць світла. Тож варто усміхатися й жартувати якомога частіше, аби погані думки й темрява не мали жодного шансу оселитися в вашому житті.
Ми вчасно посміялися й підзарядили свої ліхтарики, адже майже впритул наблизились до пітьми. Онде в далечині я помітив щось незрозуміле. Воно не схоже на ту пітьму, яку я бачив раніше уві сні. Це було щось інакше, надто величезне. Ніби гора, але рухома.
Також я помітив у цієї кремезної істоти довгі тонкі кінцівки, викручені й переплетені з десятків кривих тонких гілок. Воно ворухнулося, підняло свої лапи, і я побачив, як по них тече щось чорне й липке. Кожна крапля цієї чорної гидоти, падаючи на землю, створює ті самі чорні пухирі. Дуже багато пухирів, занадто багато. Мене вперше охопив страх. На щастя поруч Буся, тому я відчув її м'якенькі лапки на одному плечі. І могутню руку Назара на іншому.
— Разом ми сила і з нами найсильніший промінчик світла, — впевнено сказав Назар й обережно посунув капюшончик Бусі, адже він трішечки зсунувся вбік під час стрімкого польоту.
Ви тільки уявіть величезні руки Назара в порівнянні з крихіткою. Це така милота, що аж дух захоплює від побаченого. Буся поглянула на Назара, кліпнула маленькими оченятами й зосередила увагу на шляху вперед.
Несподівано чорна липка куля влучила прямісінько в наш повітряний змій.
— О, ні! Ми падаємо!
Буся міцно вчепилися кігтиками в футболку Назара. Я щосили тримався за мотузку повітряного змія, ніби клеєм намазаний. А Назар зосереджено оглядав усе довкола й шукав вихід. Думаю цієї миті його мозок почав працювати, як супершвидкий комп>ютер для обробки даних й пошуку шляхів порятунку. Саме так поводиться справжній воїн в екстремальній ситуації. Доки ми перелякано верещали із Бусею і міцно трималися за те, що першим вдалося вхопити, Назар згенерував план порятунку.
Він одним різким порухом руки дістав ремінь й закинув його прямісінько в пухиря, що пролітав
зовсім поруч із нами. Спочатку я не зрозумів навіщо, адже ж пухирі небезпечні. Навіщо нам липкий чорний пухир? Проте відповідь не забарилася. Пухир виявися занадто липким, тому ми міцно зачепилися за нього й почали стрімко сповільнювати хід. Нас потягло вбік, саме туди, куди був спрямований цей пухир.
— Увага, зараз буде екстрена посадка на пухир.
— Оооооо!!! Ти впевнений, Назаре?!! — перелякано кричав я. — Це ж... це... цццеее — не міг вимовити я.
— Так, хлопче, це пухир, м'який, липкий і досить пружний, — спокійно вимовив Назар. — Буся, приготуйся. Щойно ми впадемо на цю липку гидоту, світи ліхтариком якомога сильніше. Ми засліпимо його світлом і воно має вибухнути й здохнути.
У відповідь Буся, наче солдат, схвально мугикнула й відповіла:
— Плюс.
— А якщо не вибухне? Якщо воно не здохне? — панічно питав я, чіпляючись за футболку Назара.
— Здохне, в пухиря немає іншого шляху.
"Так воно здохне, воно здохне. здохне" — повторював я в голові, наче вірш перед уроком. В мить, коли ми майже наблизились до землі й того гидкого пухиря, я поглянув на зосередженого Назара, а потім почув гучний тоненький голос Бусі:
— Здохни, пухир! — войовничо вигукнула крихітка.
Ми із Назаром миттєво поглянули одне на одного й одночасно зареготали. Наші ліхтарики яскраво засяяли, дуже вчасно, саме тоді, коли ми впали на пухир.
Щойно світло огорнуло поверхню пухиря, він одразу вибухнув і розлетівся на мільйон крапель бруду. Ніби хтось кинув величезну каменюку в 92
калюжу з багнюкою. Залишки пухиря забризкали все довкола і нас з ніг до голови.
— Фу, воно липке, як його витирати? — з неприхованою огидою вигукнув я.
— Помиєшся потім, — сказав Назар, наче відрізав.
Він не лишив навіть шансу сперечатися. Так, помиюся потім. А поки буду ходити поміж пухирів, наче свій, ніби в спеціальному камуфляжі, аби пітьма нас не помітила. Хм, щось в цьому є логічне. Це ж було в якомусь фільмі. Хтось із воїнів уже намащувався багнюкою, аби його потвори не бачили.
Ми швидко рушили в напрямку, який вказувала Буся. Вона ясно побачила мрію Назара. Іти потрібно в самісіньке лігво пухирів. Саме на східному напрямку їхня база. Пухирів там скупчилось сотні, а може й тисячі.
Це справжнє божевілля, небезпечно так, що краще не думати про це. Вибору немає. Є задача і ми маємо її вирішити. Назар заслуговує повернути своє світло, адже він боровся саме за це. Кожен воїн повинен врешті залишатися зі своїм світлом, тому за кожен ліхтарик ми повинні боротися з останніх сил.
Нам дещо пощастило, адже саме зараз довкола тихо. Сподіваюся ми зможемо крадькома й непомітно забрати мрію й забратися геть. Не впевнений, що так і буде, але дуже хочеться в це вірити.
Я знов поринув у свої думки. Іноді я гублюся й не розумію, чи це мої спогади були, чи то мої вигадки, чи реальність довкола збожеволіла й своїми витівками позбавляє мене здорового глузду. Думаю я просто втомився, адже поміж пітьми сили витрачаються значно швидше й втомлюєшся скоріше.
— Он вона, бачите, — зненацька вигукнула Буся. — Золотава павутинка висить он там поміж чагарників. По обидва боки пухирі, але вони ніби сплять, тому я хутко прихоплю мрію й ми тікаємо. Оке?
— Оке... — невпевнено згодився Назар, повторюючи дивакувате Бусіне слівце.
Ми залишились стояти в темряві, а Буся швиденько полетіла в бік чагарників за мрією. Назар стояв, нашорошивши вуха. Він відчував небезпеку. Інтуїція говорила йому, що ми зайшли в пастку. Він уважно роздивлявся усе довкола й шукав щось підозріле, щось, що має видати якийсь підступний план темряви. Пухирі були непорушні, вони ніби спали в очікуванні команди атакувати.
Буся обережно летіла навпростець, осяюючи своїм ліхтариком шлях довкола. Назар зосередив увагу на крихітці. Він помітив, як світло її ліхтарика підсвічує якісь довгі пацьорки, що тягнуться від кожного пухиря вдалечінь й підіймаються вгору.
— Що за чортівня?
Не встиг Назар збагнути, що ж то насправді, як воно почало ворушитися. З неба на нас впала величезна чорна хмара, що накрила все довкола, наче брудна вовняна лапа. Суцільна пітьма огорнула навколишній простір. Я злякався.
Коли пітьма накрила нас, в голові почали прокидатися страшні спогади, старі забуті образи, власні невдачі, застарілі сумні думки, невпевненість. Печаль почала охоплювати мене із середини, а на очі навернулися сльози.
— Малий, тримайся, — вигукнув Назар. — Ми разом, не пускай пітьму у себе. Ти сильніший за неї. Рятуймо Бусю.
Так, рятувати Бусю. Де ж вона? Зовсім сама там в пітьмі.
Будемо тут малювати пухирів? Чи краще Бусю?
95
— Ти бачиш її світло?! — голосно крикнув я. — Я втратив її, не бачу, загубив зовсім.
— Он вона, ледь сяє.
Ми хутко кинулися до маленької цяточки світла. Всередині мене кипіло і повторювалось по колу: "Тільки живи, будь ласка, крихітко, тільки живи. Ти ж маленьке сонечко. Ти маєш жити. Світлішої за тебе істоти не існує".
Доки ми бігли до Бусі, я відчув як наші ліхтарики почали слабнути. Це пітьма витягує силу з нас. Треба діяти значно швидше. Не можна зволікати час. Кожна секунда на вагу золота. Але час знову перетворився на густу липку суміш. Ненавиджу все липке.
Хвилини й секунди злиплись, ніби обмазані чорною смолою, з якої створені пухирі. Я намагаюсь бігти, але ноги ніби місять багнюку і я стою на місці. Ось же вона майже поруч. Буся майже біля мене, я зараз її підхоплю й все буде добре. Ще крок. Ні, ще один крок. Як таке може бути, я біжу на місці.
— Ааааааа! Буууууся!!! Я врятую тебе! — крикнув я щодуху й нарешті дістався до неї.
Я вхопив її й побачив у лапках золотаве павутиннячко. Вона змогла, вона дістала мрію.
— Буська, ти крута! — пригорнув я її до себе й готовий був розцілувати.
У відповідь вона ледве промовила: ''Цукерочку". А потім заплющила оченята й втратила свідомість.
Я швидко обернувся до Назара й ошелешено закляк. Довкола його оточили пухирі й готувалися атакувати з усіх боків одночасно. Невже це кінець? Ні!!! Не для цього ми так далеко вирушили. Невже заради цього ми летіли сюди, шукали мрії, ризикували життям Бусі. Ні, не заради цього. Так не може бути. Це несправедливо. Всередині мене кипів вулкан образи на Всесвіт, адже я був упевнений, що так не може бути, бо Назар цього не заслуговує.
— Це несправедливо, — тихо промовив я, тримаючи на руках Бусю, а мої очі заблищали підступними слізьми, які я мужньо стримав.
Коли я подумки почав ненавидіти світ за несправедливість, попереду один за одним почали з'являтися яскраві ліхтарики. Вони просувалися вперед й нищили своїм світлом пітьму.
— Юу-ху! — вигукнув я. — Буся, поглянь, нас врятують! Воїни світла. Вони прийшли. Вони нас врятують.
Побачивши військо, Назар швидко рушив до мене й ухопив за руку:
— Малий, час забиратися звідси. Тут буде зараз запеклий бій.
Здається я взагалі не зрозумів що відбувається. Я відчував, як Назар міцно тримає мене за руку. Я слухняно, вірніше мої ноги слухняно йшли за ним. Куди ми йдемо, я не розумів. Ми просто йшли і йшли, а в моїх руках ледве дихала крихітна Буся. Ми ішли, але насправді йти немає куди. На мить я спинився й крикнув:
— Назаре, озирнися! Пітьма всюди, ми не втечемо пішки від неї. Шляху додому немає. Повітряного змія ми втратили. Буся помирає, вона не підкаже нам шлях. Зупинись. Визнай, що ми програли. Все скінчено. Усе це було дарма.
Назар закляк.