ось як його звати.
— До цих пір не знаєш його імені?
— Чула, щойно приїхали, але не запам'ятала. Дивні мені ваші імена, назви, сама мова, тому й не запам'ятовуються.
— А мене хоч пам'ятаєш, як звати?
— Звісно, ти — Василь! У нас є таке ім'я.
— Що ж, вип'ємо, дівчино зі слабкою пам'яттю! — Василіс знову вручив їй текілу.
— Ямас! — вимовила першою й різко перехилила чарку.
Випив і Василіс, а потім, жуючи лимон, зробив запитання-про— позицію, що видалося Славі природнім і потрібним, ніби це мало відбутися само собою.
— Ти би пішла сьогодні зі мною?
— Куди завгодно, — спокійно і впевнено відповіла, — тільки подалі звідси.
— Тоді йди по свій верхній одяг.
— А Бабіс? — кивнула головою вбік.
— Не турбуйся, я все владнаю.
Слава знову попрямувала до столика. Цього разу ноги несли її легко, як підхоплену вітром хмаринку. Вона йде з ним! Головне, що з ним і що звідси, а все решта... Решта прийде потім, їй як ніколи важливим було тепер.
Повертаючись, не знайшла очима Василіса за стійкою і аж злякалась на мить, але помітила його біля входу. Стояв там, на жаль, не один, — з Бабісом-"Сталіном". Той посміхався блаженно... І якого дідька?! Порівнялася з ними.
— Ти підеш із цим чоловіком, — звернувся до Слави, ніби даючи їй такий дозвіл, — але на світанку чекаю тебе. О шостій годині тут. Думаю, ясно? — намагався перехопити її погляд, але очима дівчина була вже деінде і єдине, що подумала, перш ніж ступити за поріг — "краще би сьогодні не розвиднілося".
Виїхали з Василісом знову на знайоме шосе й покотилися в тому напрямку, що й раніше з Бабісом. Невдовзі звернули вправо й продовжили їхати польовою дорогою, постійно звертаючи то вправо, то вліво, то різко підіймаючись. Занурювались у гірське царство. Ніде не зустрічалось бодай одного будинку, а чи, може, ті були заховані в глибині маслинових гаїв. "Звідси, якби й хотів, то, певно, не вибрався б. Хоча, краще загубитися отут, аніж будь деінде" — подумала Слава.
Звернувши на ще одному, досить крутому повороті й виїхавши стрімко по схилу на рівнину, дівчина побачила у вогнях автомобіля білі стіни високого будинку. Пригальмували.
— Зачекай хвильку, — звернувся до неї Василіс, — я притримаю собаку, він не кусається, але злякати може.
Великий і чорний пес вже радісно витанцьовував у світлі фар. Василіс вийшов з машини, примовляючи лагідно, а той загавкав насторожено, відчуваючи чужу людину в салоні. Попрямували обоє десь углиб двору, почувся дзвін ланцюга, й невдовзі Василіс повернувся, відкриваючи Славі дверцята.
— Тепер можна і без страху.
Пішла слідом за ним до будинку. Над дерев'яними, добротними й місцями вирізьбленими легким візерунком дверима лилося яскраве світло з невеликого ліхтаря, що нагадував Славі ліхтарі перед пабом. На невеличкій веранді, встеленій білим мармуром, стояв великий круглий, також мармуровий, стіл, кілька дерев'яних стільців, а по краях та в кутках — горщики із зеленню без цвіту.
Василіс устромив ключ в дверний замок, повернув, ледь притягуючи двері на себе і штовхнув їх усередину. Увімкнув світло в приміщенні й відступив на крок, запрошуючи спершу зайти Славу.
— Будь ласка, прошу до моєї хижки!
Ну, хижкою вона б не назвала те, що побачила, переступаючи поріг. Простора, світла, аж яскрава зала за рахунок білосніжних стін та білих кахлів на долівці. Світло-коричневі канапи напівко— лом, поміж ними — кругленький, такого ж кольору дерев'яний столик. Камін, викладений червоно-коричневим гранітом, роззявивши свого темного рота, дихав на всю кімнату ароматом згорілого
— Проходь, не стій, будь, як вдома, — посміхався Василіс, — як бачиш, у мене не тісно. Я тільки недавно закінчив роботи у цьому будинку і ще не довелося переночувати.
— А де ти жив раніше? — здивовано спитала Слава.
— У будиночку на задньому дворі, покажу тобі завтра.
Він говорив про завтра так, ніби прийшла вона сюди надовго.
Слава пройшла вглиб і присіла на м'яку канапу.
— А й справді, ще пахне фарбами, й... попелом... — зауважила.
— То вдень мені чомусь прийшло бажання розвести тут вогонь, також уперше. Ніби знав, що буду мати гостей, той підклав ковбка перед відходом, але вогонь встиг його зжерти. А там кухня, — додав, показуючи на двері, що вели з салону, — подивишся ?
— Чому ж ні! — підвелася.
Не менш просторе й об'ємне приміщення кухні відкрилось її очам. Розкішна. Будь-якій жінці на радість. З чудовими лакованими дерев'яними меблями (як довідається пізніше — ручної роботи), блискучим столом із чорного граніту, таким гранітом була встелена й кухня. Дерев'яна стеля й такі ж сходи на другий поверх створювали атмосферу затишку і тепла. Над столом висіла оригінальна люстра у вигляді корабельного штурвалу, з котрого в різні напрямки світило три невеликих, але яскравих лампи. В глибині, позаду сходів, виднівся ще один прохід, вироблений аркою, за ним знаходилась ванна кімната і вбиральня. Все настільки добротне й дороге, що, здавалося, ніби потрапила в пишні князівські палати. Та хіба могла вона інакше дивитись на цей будинок після свого, хоч і охайного, але убогого совдепівського житла.
Далі Слава відвідала ванну кімнату, від якої в неї остаточно перехопило подих. Ніжно-зеленого кольору кахлі з рожевим легким візерунком, білосніжні умивальник і ванна. Блискуча нержавійка різала очі й звідусіль огортало приємним ароматом, так і хотілося блаженно влягтися у ванну з гарячою водою та й попливти тією ароматною рікою в далекі, незвідані, але не такі жорстокі краї.
— Нагорі дві спальні, — додав Василіс, виводячи Славу з мрій, — і це все! — розвів руками, ніби вибачаючись, що нічого більше показувати.
— Немало й так, — стримано відповіла.
Всередині вирувала буря захвату, та вона все ще перебувала в заціпенінні, не дозволяючи собі бути собою. Ще не все ясно. Ще не все, або майже нічого...
— Ти, напевно, змучена й виснажена за день, тож прийми душ, а чи ванну. Рушники он там, у шафі, — показав на непримітні шафки, вбудовані в стіну поряд із ванною кімнатою. Дівчина мовчки кивнула, дякуючи, й рушила до шаф.
Щедро й довго поливала своє тіло пружними струменями води, а коли, закутана у великий рушник, повернулася в салон, Василіс уже смачно сопів на канапі. Що ж, їй залишається піднятися нагору і знайти ліжко. А завтра — будь що буде. Скоро й світанок. А тепер — насолода і спокій. Їй так приємно в цьому домі, чого б не сказала про оту афінську квартиру.
Сон не примусив довго чекати...
[*] * *
Розбудив її легкий і приємний дотик, розплющила очі. То Васи— ліс сидів поруч і гладив її волосся.
— Доброго ранку!
— Доброго ранку! — відповіла, усміхаючись.
— Як спалося?
— Як вдома.
— В тебе чудове волосся, як у русалки... а ще — очі, та й все інше подобається мені. Дуже... — В голосі ніжність, чуттєвість і ледь вловима ностальгія.
— І ти подобаєшся мені. З першої хвилини.
Губи їхні з'єдналися у цілунку.
Було далеко за південь. Слава розхвилювалася, віддаючи належне часові й згадуючи, що вона не належить цьому затишному й свіженькому дому, не належить цьому до болю рідному чоловіку, невідомо, чи й належить сама собі. Як докотилася до того, щоб не належати собі? Документи її ще в тому будинку, та й її, як річ, також скоро повернуть туди. Знову навернулися сльози.
— Що з тобою? — спитав збентежено Василіс.
— Мені так добре тут, а як згадаю, куди потрібно повертатись, то життя немиле. І як тільки могла опинитися в такій дурні. Що мене чекає й думати страшно.
— Залиш це мені, — тільки й відповів, цілуючи її очі.
Слава дивилася на нього, не розуміючи повністю змісту слів, але й не хотіла випитувати більше, вона довіряла йому. Той внутрішній ледь вловимий голос, а деколи — взагалі нечутний, німою силою робить свою справу, скеровуючи людину туди, куди потрібно.
Решту дня провели в прогулянці маєтком Василіса. Землі й маслин мав багатенько. Посеред його володінь розкинувся величезний сад помаранчів, лимонів і мандаринів, поміж ними де-не-де ховалися дерева гранату, а ще — дерева мигдалю, мушмули, навіть декілька горіхів. Дивно пахла грецька земля, своєрідно, по-іншому, по-чужому. Але цей запах землі, саду, трав, повітря був свіжим, приємним та чистим, як усе, що створила природа, в якому б кутку земної кулі то не було.
Слава бродила під густими кронами помаранчів, смакувала соковиті плоди з рук Василіса і здавалось їй, що вона в раю. В тому далекому, омріяному та недосяжному, як часто здається. А він ось — біля твоїх ніг, у твоїх руках, над твоєю головою. Навкруги тиша й тільки вітер перемовляється з віттям дерев, і десь високо кричить сокіл. Навкруги — гори й маслини, маслини і гори. Людей не чути й не видно, тільки вони вдвох, як загублені. Та ось зненацька приніс звідкілясь вітер дзенькіт дзвіночків. "Що то?" — спитала Слава. "Десь вівчар з вівцями й козами бродить" — відповів Василіс. "Чи не Карпати?.. — подумала Слава. — Тільки смерек із їхнім ароматом бракує".
Зробивши обхід, повернулися з повними пакетами фруктів для пабу. Великий чорний пес аж рвався з ланцюга, то нападаючи приливами ворожого гавкоту на чужинку, то ластячись до свого господаря й просячи волі.
— Час його погодувати, — зауважив Василіс, — а заодно і нам варто підкріпитися. Моя мати щось має готове, — підмигнув до Слави й попрямував до низької старенької будівлі на подвір'ї, що притулилася однією стіною до нового будинку, ніби шукаючи в нього
захисту і підтримки, як стара людина в молодої та сильної. Цю прибудову, з її маленькими, трохи викривленими вікнами, рипучими й старими дверима, дівчина могла б назвати хижкою. Василіс ніби пірнув туди й одразу ж виринув з кастрюлею в руках. За ним тягнувся невидимий запах чогось смачного та принадного, аж слинки покотилися, — та й не дивно, день ішов до вечора, а до роту, окрім кави і фруктів, ще нічого іншого не попадало.
За трапезою Василіс почав розпитувати Славу про документи, речі, які в неї є та яким чином потрапила вона в країну. Бо в ті часи по-різному бувало. З албансько-грецьких кордонів албанці йшли пішки через гори, опиняючись в Греції без будь-яких документів. Така ж ситуація склалася на болгарсько-грецькому кордоні. Люди деколи йшли групами з провідниками за немалі гроші густими лісами Родопів. Кому щастило менше, той попадався прикордонникам а чи поліції уже на території Греції, а хто мав добре укладений договір з удачею, добирався до великих міст, таких як Салоніки чи Афіни, й там губився в русі та метушні мегаполісу.