Czarne bataliony, 2014.
Це були часи магії. Не тої сільської, вульгарної та брудної, яку досі практикують відьми, політики та письменники фентезі, але магії справжньої, що викликає захоплення та страх. Великої магії, здатної створювати і руйнувати гори, піраміди, палаци, сади, тераси та гобелени і, звичайно, кар'єри. Коли? Не так давно. Близько двох тисяч років. І світ би, напевно, досі кружляв у такому божевільному, чарівному стані, якби не один день... Точніше, ніч... А точніше — якби не один вечір.
А було так: дуже давно (якщо не знаєте, коли саме, дивіться вище), коли всією Юдеєю правив такий собі Ірод Жорстокий, одного грудневого дня (хоча назва "грудень" нікому ще і не снилася) троє мандрівників йшли однією з доріг, що вели через Іудею. Вони їхали, незважаючи на погану погоду та погану репутацію, яку мали дороги в тій місцевості (а чи інакше сьогодні?). Іноді втомлені верблюди відмовлялися коритися і лягали на сніг. Захололі та все більш примхливі мандрівники змушували їх встати то погрозами, то благаннями. Верблюди, як і усі верблюди, довго чинили опір, поки без усілякої охоти проявляли милість.
Бороди мандрівників вкрилися інеєм. Він робив це майже так само щільно, як мантії, що огортали опуклі фігури, прикриваючи їхній царський одяг. Іноді хтось із мандрівників, роздратований бурульками, що звисали з його вусів, обережно застосовував теплове заклинання. На довгий час воно не діяло. Вода на пасмах волосся знову замерзала, а падаючі бурульки лише дратували верблюдів. Мандрівники завбачливо не використовували могутнішу магію, частково через небажання витрачати свій талант, частково не бажаючи повністю розкрити свої навички своїм супутникам подорожі. Такі недовірливі стосунки були тоді між впливовими людьми (а чи інакше сьогодні?) і магами, навіть коли чарівники були ще й монархами.
А ці якраз ними і були.
Вітер дув з півночі. Замети на дорозі, здавалося, росли на очах. Більшість сіл, повз які проходили, виглядали безлюдними. В інших кілька переляканих жителів поспішили сховатися від незнайомців, щойно помітили їх приїзд. Мандрівників це не бентежило. Вони все одно вважали за краще тримати місце призначення в секреті. Інша справа, що порожнеча пригнічувала.
І мовчання була гнітючим. Видатні, шановані та заможні люди того часу вважали, що світ не може обійтися без їхніх роздумів на різні теми – незалежно від того, чи цікаві вони світу чи ні (а чи інакше сьогодні?). Отже, сталося так, що нарешті хтось відкашлявся і почав розмову.
— А якщо ми їдемо надаремно?
Тим, хто відкашлявся, був Касфір, який першим піддався сумнівам. І він продовжив:
— А якщо за цим похмурим пагорбом є ще один, такий самий? А потім ще і ще, і так аж до моря?
Таким чином він висловив непевність, яка таїлася в душах усіх трьох. Тож він не сказав нічого такого, з чим би мовчки не погодився кожен із його супутників. Пам'ятаймо, однак, що маги також були королями, а королі повинні діяти відповідно до звичаїв королів. Це не дозволяє королю відразу домовитися з будь-ким, особливо з іншим королем. Тому не дивно, що ця невинна заява викликала негайну реакцію. Яка не була дружньою.
— А пророцтво? — агресивно сказав Баал Тхас-Ар. — Ніхто ніколи не сумнівався в пророцтві. І попередньому пророцтві. І ще попереднім. Я питав Дзеркала Сходу. Кидав кості. Я спалив тринадцять ворожбитів і читав правду з їхнього розвіяного попелу. Правда така: пророцтво не бреше.
Третій мандрівник, очевидно, відчував себе зобов'язаним взяти участь у розмові. У ті часи могутні та заможні люди ніколи не втрачали нагоди чимось похизуватися.
— Мій батько, — сказав Мельгхіор, — говорив, що те, що балакають пророки, треба ділити на десять. Мені порадили відправитися в подорож, — гордовито додав він, — мудрі люди, а не купа віщунів, що трясуть тріскачками з собачих черепів або читають з котячих нутрощів. Мої мудреці. Найкращі у світі.
Це мало означати, що Мельгхіор не тільки висміює страхи Касфіра, але й робить це на основі знань, ширших і глибших, ніж ті, якими володіють його супротивники. Що ж, так зазвичай розмовляли один з одним королі, навіть ті, хто був у сім разів менш самовдоволеними, ніж група, яка подорожувала тієї дивної ночі на захід.
— День ще не закінчився, — зауважив Баал Тхас-Ар. І на цьому зупинився. Це був хороший хід. Тиша залишала багато можливостей для інтерпретації. Те ж саме спало на думку парі, що сперечалася: якщо вони мовчали, значить, дали йому останнє слово. Погоджуючись на це, вони також нададуть Баал Тхас-Арові право вирішувати суперечки. Визнаючи це право, вони мимоволі погодилися б, що він мудріший за них — адже до дурня ніхто не звертається за судом. Все це разом, звичайно, було чудовим приводом для подальшої сварки, і вона б неминуче спалахнула, якби не милосердні хмари, які на мить розійшлись, відкриваючи небо, яке повільно темнішало, і зірку, яка привітно мерехтіла.
— Це знак! — скрикнули вони в один голос і погнали верблюдів. Лише Касфір щось люто бурмотів собі під ніс, і, здавалося, це було щось зовсім непристойним для короля (навіть того, хто подорожував інкогніто).
Сутеніло. Темрява нависла над землею, яку через роки назвали Святою. А з сутінками надходіла зміна.
Мельгхіор був першим, хто це виявив, коли він переплітав свої пальці в складному магічному ритуалі, маючи намір послати вперед чарівний вогник, щоб освітити шлях. Безуспішно. Тоді він подумав, що, мабуть, не дуже чітко вимовив відповідну формулу, яка мала б супроводжувати знак, — адже важко говорити виразно з поводами в зубах. Тож він обернув поводи навколо сідельної луки і спробував повторити заклинання. З такими ж паршивими результатами. "Мої пальці змерзли", — подумав він. Тому маг вирішив порушити мовчанку, ніби вірив, що розмова допоможе забути про мороз і темряву. При цьому він багато чим ризикував — наприклад, подальшою сваркою, — але, як відомо, монархам час від часу годиться ризикувати (чимось невеличким).
— Думаю, що вже близько. І що ми на вірному шляху, – сказав він. І хоч це були не наймудріші слова (всім, як раз, здавалося, що вони в однаковій мірі, як напередодні чи навіть перед тим), іншим двом варто було б з ними погодитися, хоч би заспокоїти атмосферу. Але, звичайно, королівська гордість і аргументованість взяли верх.
— Але ж ти більше навіть не бачиш зірки, — заперечив Касфір. — А дорога повертає.
І справді, знову все небо закрив килим із сірих низькоплинучих хмар. Вогника над горизонтом уже не було видно.
— То що, без зірки пропадемо? Не знайдемо шлях? — Баал Тхас-Ар пирхнув. – Ти сприймаєш все буквально? Легенди теж?
— У моєму королівстві мені підкоряються навіть легенди, — сказав Каспір ні в п'ять (у ті часи число писалося як V), ні в дев'ять (а ця як IX).
Однак слід пам'ятати, що не все, що говорять правителі, негайно ж повинно мати сенс. Подібно тому, що говорять імператори, президенти чи, скажімо, письменники-фантасти. Суть у тому, щоб воно здавалося таємничим. Король не повинен бути людиною, яку дуже легко проглядати (того, що всередині, зазвичай і так нічого дивитися, це зовсім інша справа).
— Якщо ти не віриш у пророцтва й легенди, — засміявся Баал Тхас-Ар, — то скажи мені, будь ласка, що ти везеш у своїх сідельних сумках?
Це було вдале зауваження. У сідельних сумках у кожного були однакові речі, упаковані в акуратні та зручні коробки. Як не дивно, але зміст їх повністю відповідав легендам, переказам, пророцтвам і прикметам, не кажучи вже про підказки Дзеркала Сходу і розвіяних за вітром ворожеїв, перетворених на порох.
Неважко уявити, як би продовжилася ця розмова – недобре. Однак цього не сталося, оскільки увагу мандрівників привернув валун, що лежав на дорозі. Мельгхіор зісковзнув з верблюда і, занурившись у сніг, дістався до каменя, щоб рукавичкою очистити його поверхню й прочитати напис. Він знову сів у сідло з розчарованим виразом обличчя.
— Віфлеєм, — зітхнув він розчаровано. — Ніколи не чув про таке місце.
— Я ж казав вам, що ми заблукали, — почав бурчати Касфір.
— Ваші ворожеї не передбачили такої можливості? — масла у вогонь підлив Баал Тхас-Ар. — А може, щось таки сказали, тільки пам'ять на старість просто підводить?
Жоден чоловік старше тридцяти не любить згадок про свій вік, а особливо це ненавидять королі. Мабуть тому, що, на їх власну думку, вони правитимуть вічно. Касфір почервонів, надувся і вже розмірковував, чи відповісти йому на образу гострим словом, чи негайно звалити супротивника на землю і затягти його в замети (по-королівськи ж, звичайно), як раптом на вершині найближчого пагорбу з'явився чоловік. Це призвело до негайного перемир'я, тому що королі повинні піклуватися про зовнішність більше, ніж інші.
Це було розумне рішення. Не годиться сперечатися перед представником черні, а той, хто йшов, був звичайним пастухом, бідно одягненим і брудним від ніг до ніздрів (вони й правда були брудні!). Тож, це більше був пастух, аніж пастир.
— Стій, чоловіче! — крикнув Касфір, жадібно користуючись нагодою виплутатися з майбутньої бійки, забігши вперед. — Ні кроку далі, кажу!
Це був досить безглуздий заклик, адже пастух був досить далеко, тож, напевно, все одно нічого не почув. І якщо він не міг почути, то не міг і зупинитися. Тож він пішов уперед і, наблизившись, зупинився, мабуть, із власної волі, не далі як за десять кроків від верблюдів. Лівою рукою він почухав кошлате волосся, правою підтягнув штани з неохайно виправленої козлячої шкіри й мовчки почав робити те, що пастухи вміють найкраще: бездумно витріщатися.
— Кажи відразу ж, що це за околиця! – голосно почав Баал Тхас-Ар. Передавати ініціативу конкурентам він не збирався. – Віфлеєм, це велике місто?
— Та ну, пане, — неохоче сказав пастух і голосно підшморгнув. — Не надто велике.
Тут він зупинився, щоб подумати. А через деякий час доповнив сміливу заяву:
— І не надто маленьке. Звичайне. Таке місто.
— Чи є поблизу якесь святе місце, чоловіче добрий? — запитав Мельгхіор.
Пастух знову шморгнув носом.
— Святе місце? — підозріло повторив він. – А я знаю... Це ж, значить, яке?
— Таке, в якому відбувається щось надзвичайне, — підбадьорив його Мельгхіор.
Обличчя селянина проясніло.
— Корчма? — сказав він з надією.
— Зраз накажу його провчити, — холодно сказав Касфір, забувши, що не буде кому виконати наказ короля, оскільки вони подорожували без слуг і солдатів.
Пастух не здавався зляканим.