— Пару разів все ж його прийшлось витягати, а йому як з гуся вода.
— Ні, останній час це вже інший Даня. Все-таки психотерапія і досвід дають своє, — втрутився Влад. — Але так, дуже повільно він змінюється.
Даня повернувся.
— Як говорив мені один наркоман, весь кайф в проміжках між вживанням, — почав він. — Я вже не знаю, чи алкоголь робить мене щасливішим. Після білої гарячки все, що я зрозумів, що більше не контролюю себе. І тільки після другого разу, коли я лежав у рехабі...
— Це тоді, коли ти з нього втік? — спитав Влад.
— Я не втік, я зірвався, — відповів Даня.
— Ну нехай так, — сказав Влад.
— Так-от, після другого разу я зрозумів одну річ, яка мене потрясла і, може, тепер це і є моя справжня мотивація. Я зрозумів, що якщо я зараз зупинюсь і не буду пити, припустимо, п'ять років, то, повернувшись до алкоголю, я повернусь саме в ту точку, в якій я зупинився. На ту саму стадію. Перед цим я вважав, що коли не п'ю, то відкочуюсь назад до тих часів, коли я був не так сильно пропитим. Я дізнався, що це не так працює і я був вражений цим. Ти не обнуляєш свою залежність, ти її архівуєш. Виходить так, що поки я п'ю, я зменшую той час, який мені залишився до точки неповернення. До точки, де вже повернутися не буде можливості.
— Чому не буде? — спитала Шаіра.
— Бо більше не буде Дані, — сказав він і зробив паузу. — Тому що я прийду до алкогольного слабоумства. До третьої стадії.
— Зараз ти на якій стадії? — спитала Шаіра.
— На другій, — відповів спокійно Даня. — Я вже перебрав багато різних варіантів з надією, що знайду свій ексклюзивний шлях пити так все життя, щоб не скотитися і не оскотинитися, але при цьому все ж пити, бо як можна жити і не пити? Але все, до чого я прийшов з часом, це тільки до того, що я вже це не контролюю. Єдиний шлях, що мені залишився, це повністю перестати пити, — сказав Даня трохи розгублено.
— Тепер залишилося це зробити, — сказав Влад. — Недаремно ж ти так довго в терапії.
— Не знаю. Я постійно надіюся на завтра. Надіюся, що я прокинуся і завтра все зміниться само собою. Начебто в мене буде ще завтра і це завтра буде завжди, — сказав, посміхнувшись, Даня. — Але якщо це завтра й буде, то точно вже не сьогодні. Тому Артур, наливай ще нам.
Артур налив нам ще по чарці.
— Ну якщо такі розмови, то це моя остання на сьогодні, — сказав я. Ми випили.
— Тобі треба знайти дівчину, — сказала Дані Шаіра.
— Думаєш, це мене врятує? — спитав, усміхаючись, Даня. — Нікого не врятовує, а мене врятує?
— Не знаю, але, можливо, ти потрібен тим, кого ти ще не зустрів... — сказала вона.
— Гарно сказано, — сказав Артур і поцілував Шаіру в щоку, обійнявши її однією рукою.
— Все-таки дуже затишна у вас оселя, — сказав я.
— Але маленька. Ми, напевно, будемо тут не більше двох років, — сказав Артур.
— Можливо, навіть вийде купити щось своє, якщо батьки допоможуть, — сказала Шаіра. Рука Артура і досі обіймала Шаіру.
— В Бучі? — спитав я.
— Ми дивилися ціни, які тут, але час покаже. Треба трохи пожити тут і подивитися, як нам тут буде, — відповіла вона.
— Буча — спокійне місце. Схвалюю, — сказав Даня. Він взяв знову пляшку і налив собі. Випив і оглянув всіх, — Я ж казав, що я алкоголік і я не винен, що у вас такий повільний ритм.
Ми ще просиділи в той вечір півтори, а може, й дві години. Різні балачки, як буває, коли збираються люди на кухні посидіти і поговорити про все на світі. Це була маленька кухня, на якій ми так легко всі поміщалися. В кожного з нас були свої плани на життя. В кожного з нас була своя боротьба, свої тривоги, свої мрії і місце, де цим могли ділитися між собою.
12.02.22
Об одинадцятій ранку я зайшов в кімнату Дані не стукаючи. В цьому не було сенсу — він би не відповів. Даня лежав на надувному матраці. Мені не було ніякого сенсу купувати ще одне ліжко, ця кімната слугувала мені підсобкою — я скидав туди все, що мені не потрібне було. Ракетки для тенісу, старий телевізор, декілька коробок з моїм старим одягом... Всі книжки, які збирала за життя моя бабуся, були закинуті без будь-якої послідовності в хаотичному порядку в старий радянський сервант, а які не вмістилися, лежали на ньому зверху. Посередині кімнати лежав Даня на надувному матраці. Гостей, окрім нього, в мене не бувало, а матрац і бардак в кімнаті Даню не просто влаштовував, а, здавалося, навіть гармонічно йому підходив.
— Добрий ранок, — сказав, я стоячи над ним. — Влад вже їде з Софією.
Даня розплющив очі, подивився на мене і показав мені середній палець.
— Прокидайся або я піду за пульверизатором, — сказав я і пішов на кухню варити каву.
— Зроби каву! — прокричав мені вслід Даня. Він встав і прийшов за мною на кухню. — Ти знаєш, що в тій кімнаті живе привид твоєї бабусі?
— Вона ще жива, — відповів я.
— Ага, значить, не вона то була... — сказав задумливо Даня, начебто там дійсно хтось був ще, крім нього. — Є щось від голови?
Я відкрив шафку і дістав йому звідти пластинку таблеток. Даня випив дві і пішов назад у свою спальню, зайшовши по дорозі у ванну. Через десять хвилин, коли я зайшов до нього знову в кімнату, він лежав точно так само на матраці із заплющеними очима, як і тоді, коли я заходив нині вперше.
— Я встаю, — сказав він. — Слухай, є прохання.
— Яке прохання?
— З'їздиш завтра зі мною в Васильків? — спитав Даня. — В тебе ж немає ніяких планів?
— Немає, але я не поїду в Васильків, — сказав я. Даня підвівся і присів, почухавши обома руками голову, а потім, відкинувши чуба, подивився на мене.
— Дуже треба. Треба декого побачити, — сказав він. — Я візьму таксі, якщо хочеш.
— Таксі в Васильків це не дешево. А звідки туди йде автобус? — подумав я вголос. — Їхати годину звідси.
— З ВДНХ, — відповів Даня. — Від ВДНХ пів години. Не так вже й довго.
— Для чого тобі в Васильків? — спитав я знову.
— Ой, не хочеш — не їдь. Виносиш весь мозок, — сказав роздратовано, підвівшись, Даня. Він почав одягатися, а я пішов до себе в кімнату. Влад написав, що вони вже приїхали і чекають внизу.
Ми вийшли на вулицю. Софія підбігла до Дані, а не мене навіть не звернула увагу.
— Вона навіть на мене не звернула увагу, — сказав я Владу, усміхаючись, коли підійшов до нього. Він вийшов з машини і підкурив після того, як побачив, що Даня зразу вийшов з під'їзду вже з підкуреною сигаретою.
— Ти б бачив, як Софія чекала на зустріч з Данею, — відповів мені Влад. — Я вже сьогодні навіть подумав, що вона більше чекає на зустріч з ним, ніж зі мною.
В цей час Даня стояв і з серйозним обличчям розмовляв із Софією, яка крутилася біля нього: то підходячи до нього з правої сторони, то, обійшовши, ставала з лівої.
— Якби вона знала, наскільки він може бути противним, — сказав я, посміхаючись.
— Якщо Софія знайде, коли виросте, кавалера хоча б трохи схожого на нього, я його особисто пристрелю, — сказав Влад. — Просто відразу пристрелю, — повторив він, дивлячись, як радісно його дочка витанцьовує навколо Дані.
— Їдемо снідати? — спитав я у Влада.
— В мене сьогодні купа справ, але спочатку звичайно снідати. Поїдемо їсти млинці, — Влад докурив і закомандував всіма, що пора їхати.
Я сів на переднє сидіння. Даня із Софією сіли на задньому і, не зупиняючись, говорили то про одне, то про інше.
— Куди ми їдемо? — спитав Даня.
— Їсти млинці! — сказала Софія, випередивши нас із Владом.
— А куди саме? — поставив Даня питання, і вже Влада не міг ніхто випередити, тому що крім нього ніхто не знав.
— На Поділ, — сказав той.
— Люблю Поділ! — сповістила Софія.
— Всі люблять Поділ. Я там навіть колись жив, — сказав Даня.
Це був рідкісний для лютого сонячний день. Ще одна субота, коли Влад катався на машині по місту з Софією. Напевно, коли ця дівчинка виросте, то, як мінімум, кожну суботу буде згадувати про батька. Навіть якщо вони вже давно перестануть проводити суботи на дорогах цього великого міста, заїжджаючи в різні місця у справах чи без справ.
— Тобі вже сім? — спитав Даня у Софії.
— Шість, — відповіла вона.
— Отже, за тиждень нічого не змінилося, — сказав їй Даня.
— Тільки твоє око посиніло, — відповіла йому Софія, сміючись.
— Воно вже зеленіє. Подивись, — Даня пальцем відтягнув вниз щоку, щоб краще показати око.
— Ти страшний, — сказала Софія. — Страхопудло.
— Страхопудло? — повторив я, слухаючи їх базікання. — Так і є. Так точно Даню ще ніхто не називав. Він страхопудло.
— А ти нудна пика, — сказав Даня мені.
— Брудна пика? — перепитав Влад.
— Нудна, — розсміявшись, повторила Софія. Вона все сміялася. — Нудна пика. А хто тоді тато?
— Я не можу йому придумувати прізвиська. Мені ще позичати в нього гроші, — пояснив з посмішкою Даня.
— Я сама йому придумаю, — сказала Софія. Вона затихла на секунд двадцять, обдумуючи і щось бурмочучи собі під ніс, і розсікала своїм дитячим пальчиком повітря перед собою. — Нехай він буде слинозавром.
— Це що, динозавр зі слини? — поцікавився я.
Софія розсміялася.
— Ну ні, це... ну, дивись, ну добре, динозавр зі слини, — все-таки здалася вона, заходячись сміхом.
— Оце так в тебе тут компанія, — продовжував Даня. — Слинозавр, Страхопудло і Нудна Пика. Дурдом "Сонечко".
— Дурдом "Сонечко", — повторила Софія, не припиняючи сміятися.
Ми під'їхали, вийшли з машини, Даня підкурив і попросив його почекати дві хвилини. Ми були біля самого Дніпра, де розмістився ресторан "Хуторець на Дніпрі". Мені здалося, що це будуть дорогі для мене млинці, але місце було гарне, з гарним краєвидом, і я подумав: Влад правильно робить, що постійно вибирає різноманітні місця, щоб проводити час з дочкою.
— Коли я жив в Іспанії, ми іноді ходили їсти млинці на вихідні в одне кафе з виглядом на море. — сказав Даня. — А сьогодні я буду їсти млинці в місці з виглядом на Дніпро.
— Ти жив в Іспанії біля моря? — спитала Софія.
— Так, в Аліканте, — відповів Даня. — Гарне місце.
— Це місто? — розпитувала далі Софія.
— Так, провів там одні з найкращих років свого життя, — сказав Даня.
— А чому ти повернувся? — спитав я.
— Після того, як помер Хорхе, я більше не знайшов причин там жити, — відповів Даня.
— Яке дивне ім'я. Хто такий Хорхе? — не вгавала Софія.
— Велика людина, — сказав Даня. — Коли я приїхав в Іспанію, я був дитиною, злою на весь світ, але він зі своєю дружиною піклувалися про мене і відігріли мене з часом.
— Ти що, приїхав замерзлим? — спитала, засміявшись, Софія.
— Можна й так сказати, — Даня викинув сигарету, і всі почали повільно йти на вхід в ресторан.
— А чому він помер? — продовжувала розпитувати Софія.
— Від старості.
— Жаль.